В першу чергу треба розв'язатися з головним,— одразу ж відповів Скотт, бо цей бік справи — єгипетський — його зараз мало цікавив. Він мав до Гамаля свої запитання, на які йому треба було дістати відповідь.—Скажіть,—запитав він,—чого ви сподівалися досягти вбивством однієї людини?
Єгиптянин відчув, що для Скотта це питання дуже важливе.
— Передусім — це не просто "одна людина". Він представляє багатьох людей.
— І все-таки, чого ви могли досягти, вбивши одну людину?
Єгиптянин ще далеко не так зміцнів, як йому здавалось. Він прихилився до стіни, обличчя його знекровилось, рот напіввідкрився, дихання стало важким.
— Нам треба було діяти...— почав він.
— Може, мені краще піти? — запитав Скотт.
— Ні. Нічого.
Скотт почекав, поки Гамаль трохи перепочине.
— З чогось же треба було почати,— сказав нарешті єгиптянин.
— З якоїсь однієї людини? — допитувався Скотт,
— Так... так нам здавалось. Аби почати! Ви не можете собі уявити, що значить бачити довкола себе саму безнадію: пригнічення духу, процвітання продажності... Бачити все це на кожному кроці. Бачити на власні очі! І от ми вирішуємо покласти цьому край. Вирубати весь цей ліс запроданства й гноблення. З чого ж нам почати, як не з найпершого, найбільшого дерева? Початок пробуджує надію на майбутнє. От ми й почали...
Він знову задихався.
Але Скотт був нетерплячий:
— І що ж?
— Убивством однієї людини ми сподівалися застерегти інших, налякати інших, зашкодити іншим продовжувати нашу ганьбу. Ми сподівалися піднести дух нашого народу, спонукати його до боротьби.
В затемненій віконницями кімнаті запала мовчанка.
— Вам, певне, ніколи не доводилось відчувати розпачу,— сумно промовив єгиптянин.
Замість відповіді Скотт тільки закинув назад голову.
— Англійцям не доводиться карати зрадників. їх ніхто не зраджує...
— Ох!..— Скотт глибоко зітхнув, а потім беззвучно розсміявся.
— Нас примусив діяти розпач, капітане... Цього англієць теж не зрозуміє.
Скотт обернувся, щоб подивитись на єгиптянина: йому здалося, що той втрачає свою переконаність, свою силу.
— А тепер у вас погано на душі через те, що ви зазнали невдачі? — запитав його Скотт.
— Навпаки,— відповів Гамаль.— Коли я дізнався, що Амер Гусейн-паша не помре, я був щасливий. Бо я вже зрозумів, що ми повелися неправильно.
— Неправильно було в нього стріляти? — вражено перепитав Скотт.
— Атож. Нам не можна ставати на такий шлях.
— А який же шлях ви оберете?
— Послухайте,— сказав Гамаль.— Коли я тікав тієї ночі, мене переслідували крики, стогін і благання про допомогу. Все одно, хто благає допомоги,— навіть такий, як він. Я чув тільки це, і більш нічого. Коли я зрозумів, що поранений і не можу вийти з машини, мені теж захотілось волати про допомогу, і я одразу відчув, що допустився помилки. А потім прийшли ви, і я зненавидів вас; так, я зненавидів вас за те, що ви мені допомогли; та скоро, дуже скоро я прозрів. Розумієте?
— Ні. Не розумію.
— Хвилинку! Хвилинку! Тієї самої ночі я був мац-же непритомний, але мене мучив біль від ран і груди розривав якийсь страшний неспокій. Я лежав тут у темряві, знадвору мене оберігав мій друг Хакім, а я запитував себе: "Чи ти правий, Гамаль?" І відповідав: "Тебе спонукала віра справжнього патріота, Гамаль!" — "Так, але хіба вбивство людини — єдиний шлях до нашого порятунку?" І відповідав: "А що ж нам залишалось робити?" І тут я звернувся до себе з найголовнішим запитанням: "До чого схиляється твій дух, Гамаль? Нехай піде в небуття той, кого не повинно бути, чи нехай прийде той, хто повинен прийти?"
Скотт дивився у сад, на глинобитну стіну, осяяну сонцем. У кімнаті стояли прохолодні сутінки, а за вікном, у зарослому дворику, струмувала сліпуча теплінь. Там було краще. По сухій і твердій єгипетській землі пробігали легкі тіні. В'юнка бугенвілея на шпалері вкрилася пилом, висохла і, здавалося, сама цвірінча-ла — так багато сиділо на ній горобців.
— Тієї ночі я знайшов єдину відповідь,— сказав Гамаль.— Ми мріяли про велич нації. Ось те, що повинно прийти.
— А як же з необхідністю? — нагадав йому Скотт.— На вбивство ж ви тоді йшли теж за необхідністю?
— Ні! Ні! Тієї ночі, сповненої мук і каяття, я зрозумів: краще творити те, що повинно прийти. Краще починати, ніж кінчати. Незрівнянно краще віддавати сили новому, ніж руйнувати. Краще прокладати шляхи, ніж марно знесилюватись духом, ведучи боротьбу із злом засобами, які воно ж і породило.
— Все це справедливо,— сказав Скотт і знову закрутив арабську словесну в'язь: — Однак хіба ви коли-небудь чули, що можна засмажити яєчню, не розбиваючи яєць?
— Звичайно, ні! — радісно вигукнув Гамаль, ніби давно вже чекав такого глибокого одкровення.— Але про що ви думаєте, коли розбиваєте яйця? Про знищення яєць? Чи про приготування яєчні? Знищення яєць — дія другорядна, випадкова.
— А проте — необхідна,— наполягав Скотт. Єгиптянин навіть сів.
— Це ви, англієць, виправдуєте вбивство?
— Ні, вбивство — це по вашій лінії, а я тут ні при чому.
— Але ж ви зводите його в принцип! — сказав Гамаль.
— Ні. Є інші шляхи знищити людину, не обов'язково її вбивати.
— От уже справді англійське мислення! — вигукнув Гамаль. Слово "англійське" він сказав по-англійськи.
— Якщо ви каєтесь, що були вбивцею,— запитав його Скотт,— то що ж ви пропонуєте робити тепер, аби врятувати вашу країну від проклятих англійців?
— Ми знайдемо правильний шлях боротьби. А ви патріот, капітане?
— Навряд.
— Чого ж ви воюєте за батьківщину?
— У війні важливо, на чиєму боці правда,— відповів Скотт.— Зараз правда на нашому боці.
— Хіба цього досить?
— А чого ж ви ще хочете?
— Сердечного трепету, коли думаєш про вітчизну.
— Я прожив більшу частину свого життя далеко від неї.
— Тим більше!
— Це тюрма, камінний мішок, повітря там чорне від диму. А народ...
— Ваш народ! Який же він є, ваш народ, капітане?
— Хто його знає...— відповів Скотт.— Про бедуїнів, про чотири племені горців з берегів Червоного моря, про фелахів Гіргі та пастухів-сенуситів 1 я можу розповісти значно більше, ніж про англійців.
— А де ж ваше чуття спорідненості, капітане?
— Його немає, Гамаль, воно мертве. Ми, англійці, всі стали один для одного чужаками. Чуття спорідненості між нами померло. Чуття братерства зникло без сліду.
— Тоді я не розумію, чому ж ви воюєте?
1 Члени мусульманського релігійно-політичного ордену, що виник у Мецці 1837 року.
—• Я вже казав вам: тому, що ми праві, а вони — неправі.
— Але ж ви знаєте, що й англійці також неправі!
— Неправі?
— Послухайте! — вів далі Гамаль.— Невже вам треба розтлумачувати, що англійці бувають різні — і гарні, й погані? Що в кожного з вас у душі теж іде боротьба, що правителі ваші правлять, а народ страждає...
Скотт розвів руками:
— Людина не може ненавидіти свій народ, Гамаль.
— Не може. Але англійці мусять зрозуміти, яке зло вони чинять іншим. Ви повинні розібратися, в чому це зло, і вирішити більше його не робити. Нація завжди поділяється на тих, за ким правда, і тих, за ким кривда. Носієм правди, як правило, виступає народ, а носієм кривди — його правителі. Але ніхто з англійців не розуміє, яке зло вони чинять...
— То й ненавидьте їх, як можете, Гамаль...
— Я міг би сказати, що ненавиджу англійців усім своїм серцем, що я зневажаю їх і накликаю на їхню голову всілякі нещастя за те, що вони експлуатують, розбещують і винищують нас; проте в глибині душі я відчуваю, що захоплювався б ними, коли б тільки міг їх збагнути — народ, звичайно, а не правителів. Чому так важко проникнути в душу англійця, капітане?
Скотт підвівся, збираючись іти, бо єгиптянин знову зблід і говорив дуже повільно, з перервами, судорожно хапаючи повітря розкритим ротом; проте він не бажав відпускати від себе Скотта.
— Ви ніколи нас по-людському не зрозумієте,— сказав йому Скотт.— В душу англійця важко проникнути навіть нам самим. І особлцро нам. Ми не поділені на правителів і тих, кими правлять. Ми просто відгороджені один від одного глухою стіною — кожен живе сам по собі.
— Що ж вас роз'єднує, капітане?
— Коли б я це знав, я відповів би вам на те, що вас мучить. І мене теж.
— А що вас мучить, капітане?
— На вашому місці, Гамаль, я знов повернувся б до вбивства з-за рогу.
— Ви говорите це, аби я вірив, що ви мене не викажете?
— Я ще можу вас виказати,— відповів йому Скотт,— І вам би не завадило убезпечити себе від цього,
— Ми про це думали,— сказав Гамаль, коли Скотт рушив до дверей.— Хакім збирався вас застрелити.
Скотт засміявся і сказав, що він їх розуміє.
— Отже, тепер ви хочете заплутати й мене в свої тенета необхідності?
— Я заборонив йому вбивати, капітане. Надто довго я тут пролежав, слухаючи голос, що волав про допомогу. Ніколи я більше не погублю людини, не вчиню насильства навіть з необхідності.
— А як Хакім! Він ще й досі не кинув наміру мене застрелити?
— Ні. Він досі вірить, що коли ви — справжній англієць, то обов'язково зрадите нас. Та поки це залежить від мене, ви в безпеці, капітане. Я вірю в людей, навіть якщо ці люди — англійці.
Скотт знову засміявся й пішов, обмінявшися з ним найвишуканішими арабськими люб'язностями і вислухавши голосні запевнення в братній любові, немислимі по-англійськи.
Однак по-арабськи Скотт розумів їх чудово.
РОЗДІЛ 15
Вночі Скотт почув, що Гамаля вивозять. Він стояв на маленькій площадці цегляних сходів, і до нього долинали човгання ніг та приглушена сварка. Місячне сяйво було схоже на мильну воду. Скотт чув, як півго-лосом розпікав когось лейтенант Хакім, як метушився біля свого пацієнта незадоволений лікар. Інших він не знав, проте здогадувався, що це люди незграбні: вони вчотирьох не могли підняти Гамаля, тоді як Скотт піднімав його сам. Грюкнули дверцята машини, і по звуку, з яким вона від'їхала, Скотт упізнав, що Гамаля повезли на півтонному "шевроле" єгипетської армії.
Після сніданку, коли по нього на вілісі заїхав Куотермейн, щоб одвезти його до Пікока (сьогодні Скотт мав одержати нове призначення), він помітив на вулиці двох невідомих людей, які ретельно оглядали "тополі-но" Гамаля.
— Підождіть,— сказав Скотт Куотермейну, який поставив свою машину за "тополіно".
— А що таке?
— Я хочу подивитися, що вони роблять,— стиха промовив Скотт.
— Хто?
Скотт кивнув у бік незнайомих.