– Ви даєте п'ять долар?
Виявилося, що він зовсім непогана людина. Спочатку він був завагався, кажучи, що для виїзду з країни потрібні документи та паспорти, але кінець кінцем він одвіз мене на пароплав.
Коли ми пристали до борту, вже розвиднялось, і на палубі не було ні душі. Море було тихе. Негр підсадив мене, і я забрався на нижню палубу, де борт зрізаний для засипання фруктів у трюм. Люки були відкриті. Я глянув униз і побачив банани; до них було всього футів шість. "Кленсі, – кажу я сам собі, – їдь зайцем, так буде безпечніш. А то коли б тебе суднова команда не передала в контору, де укладають контракти. Тропіки схоплять тебе, Кленсі, коли ти не стерегтимешся".
Я стрибаю тихенько на банани й викопую собі там кубельце, щоб сховатись. Приблизно за годину, чую, загула машина, пароплав захитався, і я зрозумів, що ми виходимо в море. Люків вони не закривають, щоб була вентиляція; незабаром у трюмі стало зовсім видно. Мені захотілось їсти, і я думаю: чому б не підкріпитись легеньким фруктовим сніданком, не підживити трохи душу? Я виліз із своєї нори й підвів голову. Бачу: ступнів за десять від мене вилазить іще один пасажир, бере банан, чистить і запихає собі в рот. Сам весь у болоті, чорний, обірваний, бридкий. Хоч зараз малюй з нього карикатуру в гумористичний журнал. Я придивляюсь до нього й бачу: це мій генерал де Вега, великий революціонер, їздець на мулах, постачальник лопат і кирок. Коли він помітив мене, банан застряг у нього в горлі, а очі стали завбільшки з кокосовий горіх.
– Тсс! – кажу я. – Ні слова! А то нас висадять і доведеться йти пішки. Вів ля ліберте! – шепочу я й затикаю собі рота бананом, щоб приглушити свої почуття. Я був певний, що генерал не впізнає мене: пекельна робота в тропіках зовсім змінила мій вигляд. Обличчя в мене заросло густою рудуватою щетиною, а костюм складався з синіх робочих штанів та червоної сорочки.
– Як ви потрапили на судно, сеньйоре? – запитав генерал, отямившись.
– З чорного ходу, звичайно, – кажу я. – Ми билися за свободу, як леви, – проваджу далі, – але нас було мало, й ворог переміг. Приймімо ж нашу поразку, як належить хоробрим воїнам, і з'їжмо ще по банану.
– Ви теж билися за свободу, сеньйоре? – запитує генерал, проливаючи сльози на фрукти.
– До останньої хвилини, – кажу я. – Це я повів людей в останню одчайдушну атаку на прихвоснів деспота. Але ворог знавіснів, і нам довелось відступити. Це я, генерале, дістав для вас мула, на якому ви врятувались. Передайте мені, будь ласка, оту в'язку бананів, вона добре вистигла. Мені далеченько до неї... Дякую.
– Невже все це правда, о мій безстрашний патріоте? – каже генерал, і сльози знов закапали у нього з очей. – Ah, Diosl І мені нічим вас нагородити за вашу відданість! Я врятував тільки своє життя, більше нічого в мене не лишилось. Carrambos! Якого диявольського мула ви дістали для мене, сеньйоре! Він підкидав мене, як човен у штормову погоду! Колючки та ліани подряпали мені все тіло! Ця пекельна тварюка стукалась об усі дерева й просто покалічила мені ноги. Серед ночі приїжджаю в Порт-Барріос. Кидаю паскудного мула і йду понад берегом. Натикаюсь на маленький неприв'язаний човен. Сідаю на нього й пливу до судна. На палубі – нікого. Дивлюсь – висить вірьовка. Я лізу по ній і ховаюсь у бананах. Якби я попався на очі капітанові корабля, він видав би мене на розправу гватемальцям. Це було б дуже погано. Гватемальці розстріляли б генерала де Вега. Тому я сховався й не подаю голосу. Життя – чудова річ! Свобода – теж непогана штука. Але життя, по-моєму, набагато краще!
Як я вже казав, пароплав до Нового Орлеана йде три дні. Ми з генералом стали найщирішими друзями. Бананів ми з'їли стільки, що вже очі не хотіли дивитись на них, а шлунок не хотів їх приймати. Але що робити? У пас не було іншого меню. Ночами я обережно вилазив на нижню палубу й роздобував відерце прісної водп.
Цей генерал де Вега був просто напаковапий різними словами та фразами. Своїми балачками він збільшував нудьгу й без того нудної подорожі. Він думав, що я – революціонер і належу до його партії, адже в ній, як він казав, багато американців та інших іноземців. Він був хвалько й самозакоханий пустомолот, але корчив із себе героя. Розповідаючи про поразку, він жалів тільки себе. Цей дурний пузир навіть словом не згадав про інших йолопів, що були або розстріляні, або вмерли через його революцію.
Другого дня він став такий бундючний та пишний, мовби це зовсім не він прогорів у Гватемалі й завдячував своє життя тільки мулові та краденим бананам. Він розповідав мені про велику залізницю, яку будував перед революцією, і тут же розказав про один кумедний, як він висловився, випадок з одним придуркуватим ірландцем, якого він заманив із Нового Орлеана на кладовище в тропіках, тобто завербував грабарем па свою нікчемну вузькоколійку. Було просто бридко слухати, коли цей підлий генерал оповідав непристойну історію – як він насипав солі на хвіст отому безтурботному й дурному птахові Кленсі. Він сміявся довго, з усієї душі. Він увесь трусився від сміху, залізши по шию в банани, цей чорнопикий ворохобник і волоцюга без друзів і без батьківщини.
– Ах, сеньйоре, – кихкотів він, – ви б луснули від сміху, якби побачили того дивака-ірландця! Я кажу йому: "Сильні, здорові люди дуже потрібні зараз Гватемалі". А він мені: "Я готовий боротися за вашу пригноблену батьківщину". "Це ви й робитимете", – кажу я. Ах, він був такий кумедний, той ірландець! Побачив на пристані розбитий ящик, де було кілька гвинтівок для охоронців. Думав, усі ящики набиті зброєю. Але там були самі кирки. Еге ж. Ах, сеньйоре, якби ви побачили того ірландця, коли його повели на роботу!
У такий спосіб колишній начальник вербувальної контори своїми анекдотами та веселими жартами робив нашу подорож іще нуднішою. Але час від часу він знов починав плакати й, поливаючи сльозами банани, виголошував промови про загиблу свободу та про шаленого мула.
Приємно було чути, як пароплав стукнувсь бортом об пірс у Новому Орлеані. За кілька хвилин угорі затупотіли сотні босих ніг: то макаронники, що вивантажують фрукти, почали стрибати па нижню палубу, а звідти – в трюм. Ми з генералом почали передавати їм в'язки бананів, і макаронники подумали, що ми з їхньої партії. Попрацювавши з годину, ми непомітно вислизнули з пароплава па пристань.
Нікому не відомому Кленсі випала велика честь: тішити й розважати представника великої флібустьєрської держави. Насамперед я накупив на свої гроші багато різного питва та їжі, не схожої на банани. Генерал дріботів поруч, полишивши на мене всі господарські турботи. Я повів його на майдан Лафайєта й посадив на лавці в сквері. По дорозі я купив йому сигарет, і він з комфортом розсівся там, гладкий, самовдоволений волоцюга. Я глянув на нього здалека, й признаюсь: вигляд його справив на мене приємне враження. Цей чоловік, чорний тілом і душею, був увесь закурений і виваляний у смітті. Завдяки мулові в нього від одягу залишилося саме дрантя. Дуже, дуже приємно було Кленсі бачити таким свого генерала!
Я делікатно запитую в нього, чи не захопив він випадково чиїх-небудь грошей, тікаючи з Гватемали. Він тільки зітхає та горбиться на своїй лавці. Жодного цента. Добре. Він сподівається, що друзі по тропічній експедиції згодом вишлють йому грошову допомогу. Одне слово, такої незабезпеченої людини, як генерал, я ще не бачив.
Я попросив його нікуди не відлучатись, а сам подався на перехрестя Пойдрас та Каронделет. Там була дільниця О'Хари. Жду його хвилин п'ять. Аж ось іде О'Хара – високий, гарний із себе, червонощокий, з блискучими ґудзиками, помахує своєю палицею. От, думаю, якби Гватемала та була на дільниці О'Хари! Мав би він собі непогану розвагу, – раз або двічі на тиждень приборкувати палицею всякі там революції та повстання!
Підходжу до нього, питаю:
– Що, стаття 5046 іще діє, Денні?
– На всі сто, – каже О'Хара, підозріливо дивлячись на мене. – Може, вона тобі підходить?
Стаття 5046 – це та сама знаменита муніципальна постанова, яка дає право заарештовувати, судити та ув'язнювати кожного, кому вдається приховати від поліції свої злочинні дії.
– Хіба не впізнаєш Джіммі Кленсі? – кажу я. – Ах ти ж страховисько червонозябре!
Коли О'Хара розпізнав мене під тією скандальною машкарою, якою обдарували мене тропіки, я затяг його у під'їзд і розповів йому, що і як.
– Гаразд, Джіммі, – каже О'Хара. – Іди назад і дожидай мене на тій лавці. Я прийду за десять хвилин.
Через десять хвилин О'Хара з'явився на майдані Лафайєта й помітив двох волоцюг, що ганьбили своїм виглядом садову лавку. Ще через десять хвилин Джіммі Кленсі та генерал де Вега, недавній кандидат на пост президента Гватемали, опинились у поліцейській дільниці. Генерал страшенно злякався й просить мене розповісти їм про його чини та заслуги.
– Цей чоловік, – кажу я поліції, – колишній залізничний агент. Тепер він бродяжить. Він зостався без роботи й тому трохи несповна розуму.
– Carrambos! – каже генерал і сичить, як сифон із зельтерською. – Адже ви, сеньйоре, бились у лавах мого війська на моїй батьківщині! Чому ж ви кажете неправду? Ви повинні сказати, що я – генерал де Вега, солдат, caballero...
– Залізничник, – кажу я знов, – а тепер – волоцюга. Непевна особа. Три дні жив краденими бананами. Гляньте на нього! Самі переконаєтесь.
Двадцять п'ять доларів штрафу або шістдесят днів ув'язнення присудив генералові міський суддя. У нього не було ні цента, отже, довелось посидіти. Мене відпустили, бо в мене були гроші, та й О'Хара замовив за мене слівце. Еге ж, дали йому шістдесят днів! Якраз стільки, скільки я довбав землю у великій республіці Кам... Гватемалі.
Кленсі замовк. При яскравому світлі зірок можна було побачити на його загартованому обличчі вираз щасливого задоволення. Кйоу перехилився зі свого стільця й ляснув компаньйона по ледве прикритій спині, і це прозвучало як сплеск прибою на піщаному березі.
– Розкажи їм, чортяко, – захихотів він, – як ти розквитався з тропічним генералом на землеробських операціях.
– Оскільки в генерала не було грошей, – лагідно докінчив Кленсі, – його примусили відробити штраф на очистці вулиці Урсулінок, куди його послали разом з арештантами окружної тюрми.