Із нас трьох тільки Сімон тішився надією.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Усе сталося зовсім несподівано. В липні я дістав диплом із відзнакою. А що я відмовився супроводжувати маму в Дакс, де вона збиралася відбути курс лікування, то вона також не поїхала, щоб мати мене на оці, і ми з нею залишилися сам на сам, обмінюючись лише най необхіднішими словами у випаленому небесним вогнем, ніби пустеля, серпневому Мальтаверні. Ми жили, як нічні птахи, що вилітають із своїх кубелець лише смерком.
Марі, ув'язнена у своїй книгарні, прощаючись зі мною, не могла стримати сліз, вона сподівалася, що придуманий нами з Сімоном план, хай навіть і нерозважний, дасть їй сили вижити в Бордо, де не буде мене. Вона скоро побачить мене знову і нарешті узнає Мальтаверн.
Моя мати вирішила виконати обіцянку, дану колись старому Дюберові — відвезти його до Лурда на прощу, яку провадила наша єпархія, від сімнадцятого до двадцятого серпня. Дюбери були в захваті, але й трохи побоювались, бо подорожувати мали маминим діоном. Луї Ларп із дружиною дістали відпустку. Отже, я буду в Мальтаверні один із Прюданом (але він був нашим спільником), під доглядом жінки Прюдана, з якою він одружився ще в січні,— боязкої, покірливої перед нами невільниці; вона, звичайно, не скаже нікому ні слова, якщо він звелить їй мовчати. Буржуазні будинки в містечку спорожніють, наші дами, ці старі овечки, вирушать або до Лурда, стирлувавшись довкола пана настоятеля, або на відпочинок у гірські й приморські сільця.
Марі й Сімон зупиняться в Дюберів. Далі ми не загадували. Про те, що станеться між нами, а потім між мною і мамою по її поверненні, я намагався не думати. Зате я добре бачив, що із наближенням дня її від'їзду мама непокоїлася дедалі дужче: як можна лишити мене в Мальтаверні самого? А чому б, запитувала вона, не провести мені ці три дні в Люшоні, вона також приїхала б туди, доручивши Дюберів панові настоятелеві? Мабуть, маму пересмикнуло від різкості моєї відмови, а головне нині я знаю, це викликало в неї підозру. Я заявив, що не хочу позбавляти себе радості залишитися на самоті в Мальтаверні, несподівано звільненому від усієї своєї людської субстанції. Вона більше не називала мене базікалом, вона приглядалася до мене, дошукуючись, що криється за цією навіже-ною мовою.
— А що ти робитимеш ці всі три дні?
— Блукатиму. Піду погляну ще раз на старигана з Лас-сю, подивлюсь, яким я стану за шістдесят років, коли обернуся в старигана з Мальтаверна.
Я потерпав, щоб мама не передумала і під якимсь приводом не скасувала поїздки. Я зітхнув вільно лише, коли почув, як на дорозі даленіє гуркіт мотора, і, залишившись на терасі сам, з насолодою вдихнув у себе вранішній туман, призвісник спекотного дня, нескінченного дня чекання. Сімон і Марі мали прибути вечірнім поїздом. Прюдан поїде на станцію сам і привезе їх до Мальтаверна навпростець через ліс, де вечорами не здибаєш ані душі.
Прюданова дружина вишарувала дочиста кімнату його батьків, заслала найкращі простирадла. Я звелів їй приготувати на всяк випадок кімнату для гостей в замку (так називала вона наш дім), де дамі буде зручніше, бо там є туалетна кімната. Вона послухалася, не висловивши ніякого подиву.
Я не хотів би, щоб опис цього вечора, цієї ночі скидався на ті твори, яким заздрив Андре Донзак у наші шкільні роки. А проте нехай знає свідок мого життя — то була мить, що осяяла моє життя, надала йому справжнього сенсу, бо то була ніч гріха і воднораз ніч благодаті.
Я взяв у Марі валізу й пішов попереду неї до кімнати для гостей, не питаючи згоди ні в неї, ні в Сімона. В ясній літній сукні й солом'яному брилику вона здавалася зовсім іншою Марі, зовсім не тою, що в Барда: молода дівчина, котрої я ніколи не знав, котру знали інші. Але ця думка лише на мить кольнула мене болем.
Ми зійшлися всі троє в їдальні й повечеряли поспіхом у цілковитій мовчанці. Марі сама запропонувала мені пройтися парком. Вона вийшла на терасу. Я накинув їй на плечі свою стару шкільну пелерину. Вона поволі спустилася східцями. І сказала:
— Все це я вже знала заздалегідь через вас. Як усе тут подібне до вас.
Я відповів, що, коли б вона була розчарована, я б їй ніколи не простив.
Вона знала тільки збатожені морем сосни Сулака, проти них мальтавернські сосни здавалися велетами. Я взяв її під руку, щоб вона не оступилася. "А то великий дуб?" Вона узнала його, дарма що він не різнився від інших; я припав до нього губами, згідно зі своїм ритуалом, потім ми з Марі обмінялися нашим першим поцілунком.
"Найбільше я люблю в Мальтаверні..." Про це я міг балакати без угаву. Я вуха натуркав Марі, розповідаючи про свою огиду до мальовничих місць і про те, що я відчуваю природу тільки там, де можу тішитися нею сам або з тими, хто любить її разом зі мною, в мені. До річечки ми не дійшли, луки були вже всі мокрі від роси, але ми стояли оподаль нерухомо й мовчки, наслухаючи тихий журкіт, що все змовкав і не змовкне во віки вічні.
— Чому,— запитав я Марі,— ні на березі великої річки, ні навіть на березі океану я не спізнаю того почуття, що викликає в мене цей струмочок, де я дитиною пускав кораблики, змайстровані з соснової кори?
Бо ж знати, що ти смертний, зовсім не те, що відчувати це всією своєю плоттю. Цього навчило маленького хлопчика дзюрчання Юра в давні літні ночі, коли він завмирав, вслухаючись у тишу, цю тишу, дзвінку від сюрчання коників, протяту риданням нічного птаха або закличним стогоном жаб, сповнену ледь чутним шелестом гілля.
Ми зупинилися посеред алеї послухати тишу. Марі стиха сказала:
— Мені здається, тут хтось ходить. Чуєш, як шурхоче глиця?
Та ні, був то вітер, а може, тхір: стільки всяких звірючок пожирають одне одного або паруються ночами.
А ми самі хіба поводимось інакше? І все ж ми зовсім інші.
Та ніч була для нас тією хвилиною, коли ми найближче підійшли до істини, що її обоє передчували (я знаю це тому, що ми довго розмовляли про це, стоячи босі на балконі в годину найглибшої тиші), людська любов — це одне із втілень Того, хто створив нас, але іноді — і так було для нас двох цієї гріховної ночі — вона подібна до любові, присвяченої Творцем своєму творінню, і творінням — своєму Творцеві, а щастя, що затопило й Марі, й мене, було, ніби заздалегідь дароване нам прощення.
Я задрімав. Мене збудило ридання. Я пригорнув її до грудей: чому вона плаче? Спершу я не збагнув слів, які вона шепотіла крізь сльози:
— Ніколи більше! Ніколи!
— Ні, Марі, ні, назавжди і навік. Вона заперечила:
— Ти сам не розумієш, що кажеш.
Найдивніше, що тієї хвилі всі мої підозри де й поділися. Здавалось би, все ясно: вона привела мене, можливо, без усяких хитрощів і, безперечно, з любов'ю, а все ж привела до врочистої обіцянки зв'язати себе з нею назавжди, але навіть така очевидність не могла встояти перед одкровенням цієї ночі. В тому щасті, що дають одне одному дві живі істоти, нема місця брехні. Це принаймні правда, а для мене більша правда, ніж для будь-якого хлопця мого віку, бо ж Марі зцілила, визволила мене від таємної заборони. Можливо, лише ненадовго? Ні, назавжди! Назавжди!
— Бачиш,— сказав я,— найприкрішим, найогиднішим для мене в нашому плані була необхідність брехати моїй матері, вдавано переконувати її, ніби я хочу з тобою одружитися. Так от, серце моє, тепер я скажу, дивлячись просто їй у живі очі: "Я приведу тобі мою наречену"... І це буде правда. Ти плачеш? Чому ти плачеш?
— Твоя наречена... Ти маєш рацію: це принаймні буде правда. Я буду твоєю нареченою "насправжки", як кажуть діти.
Я запитав, хіба цієї ночі не була вона моєю дружиною "насправжки"?
— Так, цієї ночі... Мені зостанеться ця ніч. Я сказав:
— І всі ночі мого і твого життя...
Півні, перекликаючись від ферми до ферми, з вісту вали світанок. Незабаром устане Прюданова дружина. Марі хотілося, перш ніж вернутися до своєї кімнати, ще раз вийти зі мною на балкон, незважаючи на густий туман, що його гілля сосон наче скидало з себе. Вона зітхнула:
— Мальтаверн... Я дивлюся на тебе і не можу надивитися, наче боюся забути тебе.
Я сказав:
— Хтось ходить алеєю.
Ми вернулися до кімнати. Певне, то був Прюдан або його дружина. За туманом усе одно нічого не було видно, а розмовляли ми зовсім тихо. Останні наші обійми були короткі. Вона побігла до своєї кімнати, а я поринув у солодкий сон, з якого розбуркала мене Прюданова дружина, поставивши переді мною тацю зі сніданком. Дамі вона вже подала каву. Я запитав, хто це ходив удосвіта десь годині о шостій довкола будинку, вона чи Прюдан? Ні, вони не ходили. Мабуть, це... Вона затнулася. Пані дозволила Жаннеті Серіс гратися в парку, коли пана не буде. Вона тут цілі дні бігає, почуває себе як удома. Вранці вона, очевидно, приходила трусити ятері, закинуті в Юр учора ввечері.
— Учора ввечері вона була там?
— О! Але вона добре сховалася, її й чути не було.
Хапаючись, я одягнувся, і ми всі втрьох зійшлися на раду в кухні Дюберів. Не було ніякого сумніву, що моя мати доручила Вошці шпигувати за нами, і тепер все узнає одразу по приїзді. Ми не мали більше вибору. Я поклав собі поїхати разом із ними до Бордо, передавши через Прюдана листа, що сповіщав матір про мої заручини. Сімон перебереться до мене на вулицю Шеврюс, він може спати на Лорановім ліжку. Щоправда, в серпні жити в Бордо незмога. Але наш особняк на вулиці Шеврюс — справжня льодовня,— як каже мама. Якщо події розгортатимуться так, як ми гадаємо, то скоро моя мати й Дюбери покинуть Мальтаверн, ми загніздимося там і назавжди.
Із нас трьох найбільше запалився початком ворожих дій Сімон. Він не міг не здогадатися, як провели цю ніч Марі і я, здавалося, це зовсім не завдає йому болю.
Цілий ранок ми просиділи на кухні в Дюберів, зважуючи кожне слово в листі, який мав завдати першого удару моїй матері і який Прюдан вручить їй, тільки-но вона вийде з машини. Перший начерк, цілком написаний мною, красномовний і несамовитий, де вилилися всі мої образи, викликав захват у Сімона, але аж ніяк не в Марі, і я послухався її доказів. Зрештою ми написали короткого й коректного листа: "Під час твоєї відсутності я приймав тут молоду жінку, свою наречену, з котрою хотів би швидше тебе познайомити. Ми зустрічаємося вже кілька місяців. Вона працює у книгарні Барда й вельми освічена.