Вона була трохи вогкою, і дотик до неї викликав у мене відразу. Відтак обдарувала його усмішкою, за яку мене колись так любили, і докинула:
— Чи fie хочете ви ще поговорити зі мною сьогодні ввечері? — Не чекаючи відповіді, я сказал йому: — Ви можете зробити для мене дуже багато.
Напівзаплющивши очі, я наголосила на словах дуже багато. Мені хотілося скоріше побути самій, і я швиденько пішла в напрямі Вілльфранщ...
Був паркий, безмісячний вечір. Запах левкоїв забивав солонуватий дух невидимого моря. Коли я виходила з великої зали, хлопець проводив мене очима. Боячись, що він може не знайти мене, я старалася не відходити далеко. Охоплена почуттям якоїсь непевності, я блукала в колі світла, яке падало з готелю. Мій мозок весь час свердлила думка: що може означати ця затримка,. якщо він любить мене? На якусь мить мені здалося, що, можливо, я своєю поведінкою збила його з пантелику й викликала розгубленість. Скільки ж то треба душевних зусиль, щоб примусити себе відмовитись від віри
3-40 у всемогутність своїх чарів? Чи бувають цнотливі мужчини? Чи існують вони? Ні, напевно, що ні. Або принаймні під їхньою уявною доброчесністю приховується якась таємниця...
Я передумувала раз у раз все це про себе, знаючи, що воно неправда. Я пригадувала деяких знайомих мені юнаків, таких непідробно статечних, що їм коштувало великих зусиль знизитись до мене.
Він зійшов униз по сходах головного під'їзду. На ньому був погано скроєний смокінг, і абияк зав'язаний галстук. Щоб йому, легше було знайти мене, я стала розмахувати своєю цигаркою. Він підійшов. Я не обізвалася до нього жодним словом. Мені приємно було забавлятися його замішанням. Він іще раз попросив пробачення за свою неделікатність." Тим часом вдивлявся в моє обличчя і намагався відгадати, що криється за його виразом. Очевидно, моє мовчання справило на нього враження. Можливо, він неясно відчував, що в ту хвилину я його ненавиділа.
Якби він хотів заподіяти мені якесь зло, я його навіть менше ненавиділа б.
Але думка про можливість дивитися на мене як на жінку, яка' в божевільній засліпленості чекала від нього пристрасних слів, така думка навіть не зароджувалась в його голові.
Ось у чому полягала жахливість ситуації. З усієї його цостаті, особливо з очей, я могла зрозуміти тільки те, що моя дісенька відспівана. Ні, не з наміру виникає злочин, а з відсутності його. Якби він намагався скривдити мене чи якось пошкодити мені, я могла б потішити себе тим, що викликала у ньому злобу. А від чоловіка, який ненавидить, жінка може сподіватись всього. Оця ж своєрідна ввічливість з боку мужчини говорить про те, що їй винесено безапеляційний присуд. Як жінка я вже перестала існувати. Це свідчення було випадкове, але незаперечне.
Ми сіли на лавочку. Раптом я запитала, скільки йому років.
— Двадцять... скоро двадцять один...
Нещасний! Якби мені вдалося збудити в ньому. неспокій, викликати почуття невпинної втечі часу, непоправної втрати, то, може, хоч цим би я помстилася над ним. Кожному хлопцеві з тих, які пройшли крізь моє життя, я вселяла в душу тривожне відчуття того, що з кожною хвилиною він втрачає частку своєї молодості. Вони могли мене мучити, кидати, але я залишала їх в обіймах агонізуючої молодості, на конання якої вони мусили дивитися своїми власними очима. І нічого відтепер для них не залишалося в світі, крім цієї агонії.
Тепер прийшла черга говорити мені. Я почала найбаналь-нішими словами про невидиме море й запах левкоїв, про приглушені віддаллю звуки оркестру. Все це ніби створене для щастя, тільки самого щастя нема.
— Ви не бачите мене... Уявіть собі, що я ще молода жінка...
Я зупинилася на якусь мить, щоб дати йому можливість заперечити, мовляв, і без нічної темряви я ще молода. Та він спокійнісінько відповів, що в його очах пишний декорум, у обрамленні якого показують любов у кіно, не має ніякого зв'язку з ^реальністю речей. І ще додав кілька манірних слів про любов, яка процвітає де завгодно, найчастіше в шпитальній палаті або в лепрозорії. Я сказала йому, що ми з ним говоримо не про одну й ту ж любов...
Але, на противагу мені, він вважав, що любов єдина,— існує одна любов, тільки ми прикладаємо її до різних^ об'єктів. • Ці слова нічого не означали, вони нітрохи не відбивали глибокої внутрішньої суперечки, яка відбувалася між нами. Нарешті я наважилася поставити перед ним пряме питання: чи не пожаліє він за щастям; від якого відмовляється сьогодні? Чи не гризтимуть його потім докори?
Він нічого не відповів, можливо, тому, що я зачепила його саме вразливе місце, а може, щоб дати мені час розгорнути свою думку. Його мовчанка піддала мені сміливості. Я запевнила його, що після того, як мине молодість, кожна можливість щастя, знехтувана і відкинута, мов тінь, переслідуватиме нас аж до самої смерті. Ми ніколи більше не зустрінемо погляду, від якого відвернулися, хоч нерідко на пошуки його нам доводиться витратити все життя. Ота божевільна молодість, яка вірить, що щастя можна відкласти на пізніше, глибоко помиляється!
Він не виглядав схвильованим, навпаки, плакала я, а він мовчки дивився на мене.
— Ми збилися з алеї,— пробелькотіла я,— мені нічого не видно.
Коли я спіткнулась, він схопив мене за руку і вивів на алею. Як тільки я трохи стиснула його руку, він зразу ж вирвав її.
Я більше не могла витримати:
— Говоріть же! Відповідайте щось...
— Що я маю вам казати? Ви ще не знаєте, що означають слова любов, щастя.
— А ви? Невже ви збираєтесь мене вчити? Бідне дитя!
— Вік нічого не значить,— відповів він спокійно.— Дехто знає це завжди, інші осягають у двадцять років, а інші — після довгих років страждань, для більшості ж зміст цих слів розкривається у переддень смерті.
— Пусті слова і більше нічого,— буркнула я.
— Щодо вас,— продовжував він так, наче не дочув.— Ви все вивчили. Все перед вами, і в той же час ви нічого не знаєте.
Тоном виклику я почала стверджувати, що я все своє взяла від життя: якби я розповіла йому тільки дещицю, то він змушений був би затикати вуха.
— Нещасна дитино! Те, що у вашому середовищі (я знаю його, бо народилася, в ньому) називають бурхливим минулим...
Він запротестував, сказавши, що яким-би грішним не була моє минуле, вистачить кількох пролитих сліз, руки, розпростертої над моєю головою, щоб я знову стала дитиною, Така-то любов...
Його останні слова ледве було чути.
— Пусте,— повторила я.
Однак, Коли ми вийшли на світло, яке відбивалося від фасаду готелю, я побачила, що все його обличчя було розчер-вонілим.
Так, над цим юнаком . панувала якась невгамовна пристрасть, або ж скоріше (як висловити те, що я відчула?) він цілком був. поглинутий якоюсь одержимістю, що била з цього через край і обпалювала мене.
— Я вас ненавиджу,—майже мимоволі, прошипіла я.
— А я вас люблю,— відповів він глухим, але виразним голосом.
Те слово, якого я так безглуздо чекала, було, нарешті, сказане.
— Нещасний! — відповіла я.
Він почав мені говорити, що бажав би, щоб і я була такою нещасною...
— Я не потребую вашого милосердя. Хоч як дорого заплатила, але я взяла все від життя, взяла, взяла...
Я втретє повторила: "Я взяла все від життя", але на цей раз крізь гірке ридання. Ні, він ніколи не був моїм. Все скінчилося для мене, перш ніж мало початися. Я нічого не знаю про кохання," опріч бажання мати його, бажання, яке водночас підкорює й осліплює, примушує мене тинятися по найглухіших закутках, битися об стіну, спотикатися на вибоях, падати у переповнені багнюкою канави...
КІНЕЦЬ НОЧІ І
— Ви йдете сьогодні гуляти, Анно?
Підвівши голову, Тереза подивилася на свою служницю. Англійський костюм, що його вона їй подарувала, надто обтягував молоде стигле тіло дівчини, яка стояла перед нею.
— Чуєте, серденько, дощ іде. Що ви робитимете надворі?
їй хотілося б затримати дівчину, наслухати звичний брязкіт тарілок і незрозумілу пісеньку, яку вона без угаву наспівує. Знаючи, що поруч неї живе й подає знак про себе молода істота. Тереза почувала себе заспокоєною. З перших місяців своєї служби Анна жила в одній з нею квартирі, у невеличкій кімнатці. По ночах до вух Терези долітали її зітхання, нечутні слова, схожі на лепет дитини, а іноді якесь звіряче буркотіп-
г
343
ня. Навіть коли молода дівчина засипала, Тереза відчувала її присутність. Здавалося, вона чує, як у тілі дівчини, що лежить за стіною, вирує кров. Тереза не була самотньою, і биття її власного серця більше не лякало її.
По суботах служниця йшла гуляти, і Тереза залишалася в темряві з розкритими очима, добре знаючи, що не засне, поки не повернеться дівчина, а вона нерідко поверталася аж на світанку.— І хоч Тереза не обмовилася про це жодним словом, одного дня Анна перенесла свої речі на той поверх, де жили слуги.
— Щоб зручніше було віятись,— пояснила двірничка. Тереза змушена була тепер задовольнятися лише короткою
розрадою, яку приносила їй щоденна присутність Анни. Коли дівчина приходила сказати їй "на добраніч" і одержати розпорядження на завтрашній день, .хазяйка намагалася затягнути розмову. Але найчастіше Анна, немов дитина, якій дорослі надокучають своїм розпитуванням, давала на все короткі відповіді. Правда, вона не виявляла ані найменшої ворожості, навпаки, іноді в ній прокидалися спалахи прив'язаності й ніжності. І все ж у її поведінці переважала байдужість, з якою молодь ставиться до інтересу, викликаного нею у старших. Тереза змушена була миритись. Адже в неї нікого не було, крім цієї служниці, за яку вона трималася у своїй незамкне-ній тюрмі, як за шматок разового хліба. Звичайно, вона не наполягала на тому, щоб Анна залишалася, і коли, та промовляла: "На добраніч, мадам. Чи не потрібно вам ще чогось?" — Тереза аж зіщулювалась, чекаючи удару дверей, що зачинялися.
Але цієї суботи ще не пробило й дев'ятої, як Анна, в туф-* лях із шкіри, імітованої під крокодилячу, що надто стискали її товстуваті ноги, була готова до виходу.
— Ви не боїтеся дощу, моя люба?
— Ні! Адже до метро близько...
— Намочите костюм.
— Ми не будемо на вулиці! Підемо в кіно...
— Хто це "ми"?
— Друзі...— відповіла вона з виразом упертості на обличчі і тут же пішла до дверей.
Тереза окликнула її.
— Якби я вас попросила залишитись цього вечора? Щось я погано себе почуваю...
З великим здивуванням Тереза прислухалась до своїх слів.