Хлопець вимагав, щоб налила йому коньяку. Вона відмовилась.
— Мені вже вісімнадцять, — запротестував він.
— В такому разі покажіть посвідчення, — сказала, Тереза.
— Не покажу, — відрубав хлопець.
— Тоді пийте лимонад, — сказала Тереза.
Хлопець мовчки встав зі стільчика і пішов. Але десь через півгодини повернувся і знову сів біля бару. Його жести були розмашисті, і від нього за три метри тхнуло алкоголем.
— Лимонаду, — зажадав він.
— Ви п'яний, — відповіла Тереза.
Хлопець показав на друковану об'яву, що висіла на стіні за Терезою:
"Особам, яким ще немає вісімнадцяти років, продавати спиртне суворо забороняється".
— Вам заборонено відпускати мені спиртне, — сказав він, змахнувши перед Терезою рукою, — але ніде не написано, що мені заборонено випити.
— Де ви так набрались? — запитала Тереза.
— У корчмі навпроти, — розсміявся він і знову зажадав лимонаду.
— То чому ж ви там не лишилися?
— Бо я хочу на вас дивитися, — відповів хлопець. — Я люблю вас!
Його обличчя було якось дивно скривлене, коли він говорив це. Тереза не розуміла: він сміється з неї? заграє? жартує? чи просто не знає, що говорить з п'яних очей?
Вона поставила перед ним лимонад і почала обслуговувати інших відвідувачів. Фраза "я люблю вас" ніби вичерпала хлопця. Не промовивши більше й слова, він тихо поклав на стойку гроші і щез, Тереза навіть не помітила коли.
Та тільки-но він пішов, озвався невеликий лисий чоловічок, що випив уже три чарки горілки:
— Пані, адже ви знаєте, що неповнолітнім заборонено відпускати спиртне.
— Ніякого спиртного я йому не давала! Він дістав свій лимонад!
— Я чудово бачив, що ви влили йому в цей лимонад!
— Не вигадуйте! — вигукнула Тереза.
— Іще чарку горілки, — замовив лисий чоловік і додав: — Я вже давно за вами спостерігаю.
— Отож і радійте з того, що можете дивитися на гарну жінку і заткніть рота, — озвався високий чоловік, який за хвилину до цього підійшов до стойки і спостерігав усю сцену.
— А ви не лізьте не в своє діло! — горлав лисий.
— А ви мені можете пояснити: що вам до того? — запитав високий чоловік.
Тереза налила голомозому чоловікові горілки, яку він замовив. Той випив одним духом, заплатив і вийшов.
— Дякую, — сказала Тереза високому чоловікові.
— Нема за що, — відповів високий чоловік і також вийшов.
10
Через кілька днів він знову появився в барі. Побачивши його, Тереза усміхнулася йому як другові.
— Хочу вам ще раз подякувати. Цей голомозий часто приходить сюди, страшенно гидкий чоловік.
— Забудьте про нього.
— Чому він хотів образити мене?
— Нікчемний п'яничка. Ще раз дуже прошу вас: забудьте про нього.
— Якщо ви просите, я забуду про нього.
Високий чоловік подивився їй в очі й сказав:
— Обіцяєте мені?
— Обіцяю.
— Приємно чути, що ви мені щось обіцяєте, — сказав чоловік, все ще дивлячись їй в очі.
Це було явне кокетування: поведінка, яка дає навзнаки іншій людині, що сексуальне зближення можливе, хоча ця можливість лишається негарантованою і суто теоретичною.
— Яким чудом у цьому найогиднішому чеському кварталі можна зустріти таку жінку, як ви?
І вона:
— А ви? Що ви робите в цьому найогиднішому чеському кварталі?
Він сказав, що мешкає неподалік звідси, що він інженер і минулого разу зайшов сюди зовсім випадково, коли повертався з роботи.
11
Вона дивилась на Томаша, але її погляд зупинився не на його очах, а сантиметрів на десять вище, на його волоссі, що пахло чужим лоном.
Вона говорила: "Я більше не можу цього витримувати. Я знаю, що не повинна жалітися. Відтоді як ти повернувся заради мене до Праги, я заборонила собі ревнувати. Я не хочу ревнувати, але я недостатньо сильна, щоб боронитися проти цього. Допоможи мені, прошу тебе!"
Він узяв її під руку й повів у парк, куди кілька років тому вони часто ходили прогулюватись. Там стояли сині, жовті, червоні лавочки. Вони сіли на одну з них, і Томаш сказав: "Я розумію тебе. Я знаю, чого ти хочеш. Я все влаштував. Ти підеш зараз на Петршін".
Її раптом пойняла тривога: "На Петршін? Чому на Петршін?"
"Ти зійдеш аж на гору і все зрозумієш".
Їй страшенно не хотілося йти; її тіло було таке кволе, що вона не могла підвестися з лавочки. Але, не вміючи заперечувати Томашеві, через силу встала. Озирнулась. Він усе ще сидів на лавочці й посміхався їй майже весело.
Зробив жест рукою, який мав спонукати її йти далі.
12
Коли Тереза вийшла до підніжжя Петршіна, цієї зеленої гори, що здіймається посеред Праги, вона з подивом усвідомила, що там немає людей. Це було дивно, бо здебільшого тут прогулювалися натовпи пражан. Серце в неї стислося від тривоги, але гора була така тиха, і тиша була така заспокійлива, що вона не опиралася й довірилася обіймам гори. Вона піднімалася вгору, час від часу зупиняючись і озираючись назад. Під нею було безліч веж і мостів; святі погрожували кулаками, втупивши в небеса кам'яні очі. Це було найпрекрасніше місто в світі.
Вона зійшла на вершину. За кіосками з морозивом, листівками й печивом (у них не було жодного продавця) простягався вдалечінь травний лужок, на якому зрідка росли дерева. На травнику вона побачила кількох чоловіків. Наближаючись до них, вона йшла все повільніше. Їх було шестеро. Чоловіки або стояли, або дуже повільно походжали, немов гравці на майданчику для гольфу, які роздивляються місцевість, зважують у руці ключку і намагаються набути добру форму перед змаганням.
Вона підійшла до них. Із шести чоловіків розпізнала трьох, які мали тут грати таку ж роль, як і вона: були розгублені, здавалося, що їм хотілося багато про що розпитати, але вони боялись видатися настирливими й тому мовчали, лише запитливо роздивляючись довкола.
Від інших трьох віяло поблажливою люб'язністю. Один із них тримав у руці рушницю. Загледівши Терезу, він посміхнувся і сказав: "Добре, що ви прийшли".
Вона привіталася кивком голови, їй було невимовно страшно.
Чоловік додав: "Аби не сталося помилки. Це на ваше бажання?"
Легше було сказати: "Ні, ні, це не на моє бажання!", але вона не могла собі навіть уявити такого, що розчарує Томаша. Чим би вона виправдалась, повернувшись додому? І тому сказала: "Так. Звичайно. Це на моє бажання".
Чоловік із рушницею вів далі: "Ви повинні зрозуміти, чому я запитую. Ми робимо це, лише маючи певність, що люди, які приходять до нас, самі висловили бажання вмерти. Ми лише робимо їм послугу".
Він допитливо подивився на Терезу, і вона знову мусила запевнити його: "Ні, не хвилюйтесь. Це на моє бажання".
Аби хоч трохи віддалити страту, вона сказала: "Ні, прошу вас, не треба. Якщо можна, я хочу бути останньою".
"Як бажаєте", — сказав він і відійшов до інших. Два його помічники не мали зброї й були присутні тут лише для того, щоб виявити увагу людям, які прийшли померти. Вони підхоплювали їх під руки й прогулювалися по лужку. Вкритий травою широкий простір губився у неозорій далечині. Засуджені до страти могли самі собі вибрати дерево. Вони зупинялись, роздивлялись довкола й довго не могли зважитися. Двоє з них вибрали нарешті для себе два платани, а третій ішов далі й далі, ніби жодне дерево не видавалося йому достатньо підходящим для його смерті. Помічник, ніжно тримаючи його під руку, терпляче супроводжував, аж поки чоловік, зрештою, не насмілився більше йти далі й зупинився біля розлогого клена.
Потім помічники зав'язали очі всім трьом стрічкою.
Отак на широкому травнику троє чоловіків притислися спинами до трьох дерев, у кожного стрічка на очах, а обличчя підведені до неба.
Чоловік із рушницею прицілився і вистрілив. Окрім співу птахів, нічого не було чути. Гвинтівка була з глушителем. Тереза лише побачила, як чоловік, який сперся на клен, почав сповзати на землю.
Не сходячи з місця, чоловік з рушницею повернувся в інший бік, і чоловік, який сперся на платан, серед повної тиші також сповз на землю, а через кілька хвилин (чоловік з рушницею знову крутнувся на місці) упав на землю і третій засуджений на смерть.
13
Один із помічників мовчки підійшов до Терези. Він тримав у руці темно-синю стрічку.
Вона зрозуміла, що він хоче зав'язати їй очі. Вона похитала головою і сказала: "Ні, я хочу все бачити".
Але не це була справжня причина, чому вона відмовила йому. В ній нічого не було від героїв, готових безстрашно дивитися в очі цілого взводу катів. Вона лише хотіла віддалити смерть. Їй здавалося, що тільки-но їй зав'яжуть очі стрічкою, вона враз опиниться на порозі смерті, звідки нема дороги назад.
Чоловік ні до чого не силував Терезу, лише узяв її під руку. І так вони йшли широким травником, але Тереза довго не могла вибрати дерево. Ніхто її не квапив, але вона знала, що втекти від цього однаково не може. Побачивши перед собою квітнучий каштан, вона підійшла до нього. Спершись спиною на стовбур, подивилася вгору: побачила пронизану сонцем зелень і почула віддалені звуки міста, слабенькі й ніжні, наче воно озивалося тисячами скрипок.
Чоловік підняв рушницю.
Тереза відчувала, що мужність її геть вичерпалася. Впавши у відчай, вона не могла опанувати своєї слабості. Вона сказала: "Але це було не моє бажання".
Він умить опустив ствол рушниці і сказав надзвичайно лагідно: "Якщо це було не ваше бажання, ми не можемо цього зробити. Не маємо на це права".
І голос у нього був ласкавий, він ніби вибачався перед Терезою за те, що не може її застрелити, якщо вона сама того не бажає. Ота ласкавість рвала їй серце, і, обернувшись обличчям до кори дерева, вона розплакалась.
14
Усе її тіло здригалось від плачу, і вона обнімала дерево, наче це було не дерево, а ті: батько, котрого вона втратила, її дідусь, котрого ніколи не знала, її прадід, її прапрадід, якийсь страшенно старий чоловік, що прийшов з найвіддаленіших глибин часу, аби підставити їй своє обличчя в подобі шерехатої кори дерева.
Потім вона обернулася. Троє чоловіків були вже далеко, вони блукали по травнику, немов гравці у гольф, і рушниця в руці одного з них справді була подібна до гольфової ключки.
Вона сходила вниз стежками Петршіна, і душа її стискалася від туги за тим чоловіком, який мав застрелити її і не застрелив. Вона мріяла про нього. Повинен же їй хтось допомогти! Томаш не допоможе. Томаш посилає її на смерть. Допомогти їй повинен хтось інший!
Чим ближче вона підходила до міста, тим більше тужила за тим чоловіком і тим більше боялася Томаша.