Усі вони танцювали добре, і ми сиділи та милувалися цією картиною. Одна жінка стала особливим предметом нашого захвату. Висока, вродлива й гнучка, вона рухалася з грацією напівприрученої самиці леопарда. Від неї віяло якоюсь небезпекою. Я сказав так своєму другові, і він погодився.
"Такі жінки, як ця, — сказав він, — неодмінно мають свою історію. Життя не може їх оминути".
"Краса — мабуть, дуже небезпечне надбання", — зауважив я.
"Справа не тільки в красі, — заперечив він. — Тут є й щось інше. Подивися на неї знову. Навколо цієї жінки або з її вини неодмінно має щось відбуватися. Як я вже сказав, життя просто не може її оминути. Дивні й загадкові події завжди супроводжуватимуть її. Досить подивитися на неї, щоб це зрозуміти".
Він помовчав, а тоді з усмішкою додав:
— Так само, як, глянувши на отих двох жінок, ти відразу зрозумієш, що з ними нічого надзвичайного статися не може. Вони створені для безпечного та безподійного існування.
Я простежив за його поглядом. Дві жінки, яких він мав на увазі, щойно сюди прибули — голандський пароплав компанії Ллойд причалив у порту цього вечора, і його пасажири тільки-но почали з'являтися в ресторані.
Коли я подивився на тих двох жінок, то відразу зрозумів, що хотів сказати мій товариш. То були дві англійські леді — досконало милі та люб'язні англійки, котрі подорожують світом і яких ми часто зустрічаємо за кордоном, їхній вік, я сказав би, наближався до сорока років. Одна з них була русява й трошки — зовсім трошки — занадто повна. Друга була чорнява й трошки — знову ж таки зовсім трошки — схильна до кощавості. Вони, як то кажуть, належали до тієї породи жінок, що добре збереглись, одягнені в скромні й добре скроєні твідові костюми й невинні щодо будь-яких зловживань косметикою. Вони мали той вигляд спокійної впевненості, право на яку належить англійським жінкам від народження. У жодній із них не можна було помітити нічого незвичайного. Вони були точно такі, як і тисячі їхніх сестер. Вони, безперечно, побачать усе, що мають намір побачити, за допомогою путівників Бедекера й будуть сліпі до всього іншого. Вони навідуватимуться до англійських бібліотек і відвідуватимуть англіканську церкву повсюди, де їм доведеться побувати, і було дуже ймовірно, що одна з них або й обидві трохи малюватимуть. І, як слушно сказав мій друг, нічого загадкового чи незвичайного не може трапитись ані з першою, ані з другою, якщо навіть вони об'їдуть половину світу. Я перестав дивитися на них і знову спрямував свій погляд на нашу гнучку іспанку з її примруженими, палаючими очима — і усмішка заграла на моїх губах.
— Бідолашні, — сказала Джейн Гел'єр, співчутливо зітхнувши. — Я вважаю дурними тих людей, які не домагаються в житті всього, на що вони спроможні. Наприклад, та жінка з Бонд-стрит, — Валентина, — ну, хіба ж вона не чудова? Навіть Одрі Денмен захоплюється нею — а чи бачили ви Одрі у виставі "Крок униз"? У першому акті вона там грає школярку — і грає бездоганно. А їй же ніхто не дасть менше, як п'ятдесят, а зовсім недавно я випадково довідалася, що насправді їй уже під шістдесят.
— Розповідайте далі, — сказала місіс Бентрі, звертаючись до доктора Ллойда. — Мені подобаються історії про гнучких іспанських танцюристок. Це допомагає мені забути, яка я стара й товста.
— Даруйте мені, — сказав доктор Ллойд тоном вибачення, — але насправді моя історія не про іспанську жінку.
— Справді?
— Справді. Як потім з'ясувалося, я та мій друг помилялись. У житті тієї іспанської красуні не було нічого цікавого. Вона вийшла заміж за клерка з кораблебудівельної контори, і на той час, коли я покинув острів, уже народила п'ятьох дітей і дуже погладшала.
— Те саме було й із дочкою Ізраела Петерса, — втрутилася до розмови міс Марпл. — Тією самою, яка стала виступати на сцені й мала такі гарні ноги, що їй доручили грати головну чоловічу роль у пантомімі. Усі вже стали казати, що з неї не буде пуття, але вона одружилася з комівояжером і пречудово влаштувала своє життя.
— Сільські паралелі, — тихо прошепотів сер Генрі.
— Отже, моя історія не про красуню іспанку, — повів далі доктор Ллойд. — Моя історія про двох англійських дам.
— З ними щось сталося? — злякано вигукнула міс Гел'єр.
— Із ними справді дещо сталось — і вже наступного дня.
— Ну ж бо, ну ж бо, — підбадьорливо промовила місіс Бентрі.
— Із чистої цікавості, виходячи того вечора з готелю, я зазирнув у реєстраційну книгу. Я досить легко знайшов там прізвища й імена двох англійок. Міс Мері Бартон і міс Емі Дерент із Літл-Педокс, Котон-Вієр, графство Бекінґемшир. Мені тоді навіть на думку не спало, що незабаром я знову зустрінуся з власницями цих імен — і за яких трагічних обставин!
Наступного дня я домовився з друзями влаштувати пікнік. Ми мали намір перетнути острів на автомобілі, забравши із собою свій обід, і розташуватися в місці, яке називалося (якщо я правильно пам'ятаю, бо це було досить-таки давно) Лас-Ньєвес, на березі невеликої затишної затоки, де ми могли б скупатися, якби нам захотілося. Ми сумлінно виконали свою програму, та оскільки виїхали досить пізно, то влаштували свій пікнік напівдорозі, а вже потім поїхали далі, до Лас-Ньєвес, щоб скупатися там перед чаєм.
Коли ми наблизилися до пляжу, то відразу побачили, що там відбувається якась незвичайна метушня. Здавалося, все населення маленького села вибігло на берег. Як тільки вони побачили нас, то підбігли до автомобіля й почали збуджено розповідати про те, що трапилося. Наше знання іспанської мови було дуже недосконалим, і мені знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, але нарешті я зрозумів.
"Дві божевільні англійки прийшли сюди купатися, одна з них запливла надто далеко й почала тонути. Друга попливла до неї й намагалася допомогти їй, але знесилилась і теж би втопилася, якби один із наших чоловіків не виїхав на човні й не врятував її, але ту першу рятувати було вже пізно".
Як тільки я збагнув суть того, що сталося, то пропхався крізь натовп і поспішив на пляж. Спочатку я не впізнав двох жінок. Повнотіла особа в чорному трикотажному купальнику та в маленькій гумовій купальній шапочці, котра туго обтягувала їй голову, не заторкнула в мені жодної струни пам'яті, коли підвела погляд і тривожно подивилася на мене. Вона стояла навколішках біля тіла своєї подруги й досить невміло намагалася зробити їй штучне дихання. Коли я сказав їй, що є лікарем, вона зітхнула з полегкістю, і я відразу наказав їй негайно піти до одного з будинків, щоб там їй розтерли тіло й перевдягли в сухий одяг. Одна з жінок, які були в нашій компанії, пішла з нею. Щодо мене, то я довго й марно трудився, намагаючись повернути до життя другу жінку. Життя явно її покинуло, і, врешті-решт, я мусив припинити свої даремні зусилля.
Я приєднався до інших, які були в невеликому рибальському будинку, і там мені довелося повідомити свою сумну новину. Жінка, що вижила, була тепер у своєму звичайному одязі, і я відразу впізнав у ній одну з тих, що прибули на острів учора ввечері. Вона вислухала сумну новину досить спокійно, і я зрозумів, що жах цієї події пригнітив усі її особисті почуття.
"Бідолашна Емі, — сказала вона. — Бідолашна, сердешна Емі. Їй так хотілося тут скупатися. І вона вміла плавати дуже добре. Я не можу цього зрозуміти. Що з нею трапилось, як ви гадаєте, докторе?"
"Можливо, судома. Ви не розкажете мені детальніше, як це було?"
"Ми плавали поруч протягом певного часу — може, хвилин двадцять. Потім я подумала, що мені час повертатись, але Емі захотіла запливти далі. Так вона й зробила, але раптом я почула її крик і зрозуміла, що вона кличе на допомогу. Я попливла до неї так швидко, як тільки могла. Вона ще була на поверхні, коли я підпливла до неї, але судомно вчепилася в мене, й ми обидві стали тонути. Якби не той чоловік, який підплив до нас на своєму човні, я теж утопилась би".
"Таке траплялося вже не раз, — сказав я. — Урятувати людину, яка йде на дно, — нелегка справа".
"Це так жахливо, — провадила міс Бартон. — Ми прибули тільки вчора й так раділи сонцю та своїй короткій відпустці. А тепер — ось така жахлива трагедія".
Я попросив її розповісти мені більше про мертву жінку, пояснивши, що зроблю для неї все можливе, але іспанська влада вимагатиме повної інформації. Вона виконала моє прохання досить охоче.
Небіжчиця міс Емі Дерент була її компаньйонкою й прийшла до неї близько п'яти місяців тому. Вони ладнали між собою дуже добре, але міс Дерент зовсім мало розповідала їй про своїх родичів. Вона залишилася сиротою в дуже ранньому віці, її виховав дядько, і вона почала самостійно заробляти собі на життя, щойно їй виповнився двадцять один рік.
— Ось як воно було, — розповідав доктор Ллойд. Він помовчав і знову сказав, але цього разу з таким притиском, ніби вже закінчив свою розповідь. — Ось як воно було.
— Я не розумію, — сказала Джейн Гел'єр. — І це все? Я хочу сказати, це дуже трагічно, певно, що дуже трагічно, але я не бачу тут нічого такого, що я назвала б моторошним.
— Я думаю, буде продовження, — сказав сер Генрі.
— Так, — підтвердив доктор Ллойд, — продовження буде. Річ у тому, що вже тоді я помітив одну дивну річ. Звичайно ж, я розпитав усіх рибалок про те, що вони бачили. Адже вони були свідками тієї події. І одна жінка розповіла мені дивну історію. Тоді я звернув на неї мало уваги, але згодом вона мені пригадалася. Та жінка стверджувала, що міс Дерент не тонула, коли покликала свою компаньйонку. Ця остання підпливла до неї і, як розповіла жінка-свідок, вона навмисне тримала її голову під водою. Я тоді, повторюю, майже не звернув уваги на цю розповідь. То була надто фантастична історія, і такі події можуть здатися зовсім іншими, коли дивитися на них із берега. Можливо, міс Бартон хотіла, щоб її подруга знепритомніла, розуміючи, що коли та панічно вчепиться в неї, то це призведе до загибелі їх обох. Адже згідно з тією історією, яку розповіла іспанська жінка, виникало враження, ви ж розумієте… виникало враження, що міс Бартон свідомо намагалася втопити свою компаньйонку.
Як я вже вам сказав, у той день я майже не звернув уваги на ту розповідь. Але я згадав про неї пізніше. Наші великі труднощі полягали в тому, що було дуже важко здобути якісь відомості про ту жінку, Емі Дерент.