Ми цінуємо життя набагато більше, воно здається нам набагато цікавішим, коли існує ризик утратити його. Можливо, так не має бути, але так воно є. Коли ти молодий, дужий і здоровий і все життя в тебе попереду, тобі не так важливо — житимеш ти чи не житимеш. Саме молоді люди найчастіше накладають на себе руки внаслідок нещасливого кохання, а іноді від звичайної тривоги або стурбованості. Але старі люди знають, наскільки цінне життя й наскільки воно цікаве.
— Пхе! — зневажливо пирхнув містер Рейфаєл. — Ви їх більше слухайте, тих старих здохляків!
— Але ж я правду сказала, чи не так? — запитала міс Марпл.
— О, так, — сказав містер Рейфаєл, — це майже правда. Але ви згодні, що я маю рацію, коли кажу, що мене мали обрати жертвою?
— Це залежить від того, чи хтось здобуде вигоду внаслідок вашої смерті, — сказала міс Марпл.
— Ніхто насправді, — сказав містер Рейфаєл. — Крім, звичайно, моїх конкурентів по бізнесу, котрі, як я вже сказав, можуть спокійно розраховувати на те, що надовго я на цьому світі не затримаюся. Я не такий дурень, щоб розділити між своїми родичами велику суму грошей їм дістанеться не так багато, після того як уряд забере свою левову частку. Усі необхідні розпорядження я зробив уже кілька років тому. Дарчі записи, розпорядження про опіку над майном і таке інше.
— Джексон, наприклад, матиме якусь вигоду від вашої смерті?
— Він не отримає жодного пенні, — весело заявив містер Рейфаєл. — Я плачу йому вдвічі більше, аніж міг би заплатити за його послуги хтось інший. Я збільшив йому платню за те, що йому доводиться терпіти мою лиху вдачу. Тому він чудово знає, що багато втратить, коли я помру.
— А місіс Волтерс?
— Те саме можна сказати й про Естер. Вона добра дівчина. Першокласний секретар, розумна, з лагідною вдачею, розуміє всі мої примхи, оком не моргне, коли я втрачаю терпець, пускає повз вуха всі ті слова, якими я її ображаю. Вона поводиться як добра гувернантка, якій доручено доглядати бешкетну й вередливу дитину. Вона дратує мене іноді, але хто мене не дратує? У ній немає нічого надзвичайного. Вона не більш як пересічна молода жінка з багатьох поглядів, але я не зміг би знайти іншу, яка підходила б мені більше. Життя в неї було нелегким. Одружилася з чоловіком, який виявився непутящим. Я сказав би, вона ніколи не мала клепки в голові, коли доходило до чоловіків. Це властиво деяким жінкам. Вони готові прихилитися до кожного, хто розповідає їм легенду про своє тяжке життя. Вони завжди переконані в тому, що кожен чоловік потребує жіночого розуміння. Що, одружившись із нею, він забуде про всі свої вади і зробить її щасливою. Проте від чоловіків цього типу годі чекати такого перетворення. Хай там як, а на щастя Естер, її непутящий чоловік помер; він хильнув зайвого на одній із вечірок і потрапив під автобус. Естер треба було виховувати доньку, і вона знову пішла працювати секретаркою. Вона зі мною вже п'ять років.
Я від самого початку дав їй зрозуміти, що їй нема на що розраховувати, коли я помру. Я від самого початку став давати їй дуже велику платню, і цю платню я щороку збільшував на двадцять п'ять відсотків. Проте хоч би якими порядними й чесними були люди, ніколи не слід довіряти нікому, — ось чому я дав зрозуміти Естер з усією ясністю, що їй немає чого сподіватися після моєї смерті. З кожним роком, який мені пощастить прожити, її платня зростатиме. Якщо вона щороку відкладатиме більшу її частину, — і я думаю, вона це робить, — то вона стане цілком забезпеченою жінкою на той час, коли я вріжу дуба. Я взяв на себе витрати, пов'язані з освітою її доньки, і поклав до банку певну суму грошей для дівчини, які вона зможе одержати, коли досягне повноліття. Тому місіс Естер влаштована дуже вигідно. Моя смерть, дозвольте вам це сказати, спричинилася б до великих фінансових збитків для неї. — Він подивився на міс Марпл твердим і пильним поглядом. — Вона все це цілком розуміє. Естер — жінка розважлива.
— А які в неї стосунки з Джексоном? — запитала міс Марпл.
Містер Рейфаєл скинув на неї коротким поглядом.
— Ви щось помітили? — запитав він. — Так, я думаю, що Джексон не раз позирав на неї хтивим оком, а надто віднедавна. Він, звичайно, хлопець вродливий, але там йому нема на що сподіватися. Насамперед цьому завадять класові відмінності. Вона стоїть на один щабель вище від нього на суспільній драбині. Не дуже багато. Якби вона стояла набагато вище, це не мало б такого значення, але нижній прошарок середнього класу дуже ревниво оберігає своє становище. Її мати була шкільною вчителькою, а батько — банківським клерком. Звичайно, для Джексона Естер — заманлива перспектива, але він її не здобуде.
— Тихше — вона підходить! — попередила міс Марпл.
Обоє подивилися на Естер Волтерс, яка йшла по стежці готелю в їхньому напрямку.
— Гарна дівчина, — сказав містер Рейфаєл, — але жодної краплі шику. Не знаю навіть, чому це в неї не виходить, адже вдягнена вона елегантно.
Міс Марпл зітхнула. То було зітхання, яке вихоплюється в кожної жінки, хоч би скільки їй було років, коли вона бачить, як інша жінка нехтує можливості, даровані їй природою. Те, чого бракувало Естер, називалося по-різному в різні періоди життя міс Марпл. "Не досить приваблива", "не сексапільна", "без вогника в погляді". Прегарне волосся, рум'янець на щоках, карі очі, струнка фігура, приємна усмішка, але їй бракує чогось такого, що примушувало б кожного чоловіка повертати голову, коли він проминає її на вулиці.
— Їй треба одружитися знову, — сказала міс Марпл, стишивши голос.
— Звичайно, треба. Вона була б доброю дружиною для порядного чоловіка.
Естер Волтерс підійшла до них, і містер Рейфаєл сказав якимсь не дуже природним голосом:
— Нарешті ви тут! Де ви заподілися?
— Таке враження, ніби всі надсилали сьогодні телеграми, — сказала Естер. — Усі хочуть їхати звідси…
— Хочуть їхати звідси? Через убивство?
— Думаю, що так. Бідолашний Тім Кендел глибоко стурбований.
— І не дивно. Не пощастило цьому молодому подружжю, мушу сказати.
— Я знаю. Вони, певно, залізли в борги, щоб купити такий великий готель. Вони мріяли про успіх і задля цього тяжко працювали.
— Вони добре трудилися, — погодився містер Рейфаєл. — Тім дуже здібний і дуже працьовитий хлопець. А вона мила дівчина — і приваблива теж. Вони обоє працювали, як негри, хоч тут це порівняння й не годиться, бо тут негри зовсім не прагнуть надриватися на роботі, наскільки я міг бачити. Я бачив, наприклад, як один чорний лобуряка видерся на кокосову пальму, щоб добути собі сніданок, а тоді завалився спати на всю решту дня. Приємне життя.
Він додав:
— Ми тут обговорюємо вбивство.
Естер Волтерс здавалася здивованою. Вона обернула голову до міс Марпл.
— Я помилився щодо неї, — сказав містер Рейфаєл із притаманною йому прямотою. — Мені здавалося, від цих старушенцій нема ніякої користі — лише плетуть і правлять теревені. Але ця має трохи олії в голові. Вона, схоже, вміє користуватися своїми очима та вухами.
Естер Волтерс подивилася на міс Марпл вибачливим поглядом, але міс Марпл не образилася.
— Це мав бути комплімент, — пояснила їй Естер.
— Я зрозуміла, — сказала міс Марпл. — І я також розумію, що містерові Рейфаєлу все дозволено чи, принаймні, він думає, що йому все дозволено.
— Мені все дозволено? Як вас розуміти?
— Що вам дозволено бути брутальним, коли вам хочеться бути брутальним.
— Хіба я був брутальним? — здивовано запитав містер Рейфаєл. — Пробачте, якщо я образив вас.
— Ви мене не образили, — сказала міс Марпл. — Для вас я роблю скидку.
— Ну, гаразд, не гнівайтеся. Естер, принесіть стілець і поставте його тут. Ви можете бути потрібні.
Естер піднялася на терасу бунгало й принесла звідти легке плетене крісло.
— Що ж, продовжмо нашу нараду, — сказав містер Рейфаєл. — Ми почали зі старого Полґрейва, небіжчика, та його нескінченних історій.
— О, з ним було нелегко, — зітхнула Естер. — Зазвичай я намагалася втекти від нього завжди, коли могла.
— Міс Марпл була терплячішою, — сказав містер Рейфаєл. — Скажіть мені, Естер, він коли-небудь розповідав вам історію про вбивцю?
— О, так, — сказала Естер. — Кілька разів.
— Якою вона була? Послухаймо, у якому варіанті пам'ятаєте її ви.
— Ну… — почала Естер і замовкла, міркуючи. — Проблема в тому, — сказала вона тоном вибачення, — що я слухала його не дуже уважно. Як й у випадку з тією жахливою історією про полювання на лева в Родезії, я призвичаїлася майже не слухати його.
— То розкажіть нам те, що вам запам'яталося.
— Здається, це почалося від якоїсь газетної статті про вбивство. Майор Полґрейв сказав, що він пережив досвід, який мала далеко не кожна людина. Він фактично зустрівся з убивцею віч-на-віч.
— Зустрівся? — вигукнув містер Рейфаєл. — Він справді застосував слово "зустрівся"?
Естер здавалася спантеличеною.
— Я думаю, так. — Потім додала із сумнівом у голосі: — А може, він сказав: "Я можу показати вам убивцю".
— То як він усе-таки сказав? Тут є істотна різниця.
— Я не можу сказати точно… Здається, він сказав, що може показати мені чиюсь фотографію.
— Оце вже краще.
— А потім він дуже багато говорив про Лукрецію Борджіа.
— До дідька Лукрецію Борджіа. Ми знаємо про неї все.
— Він говорив про отруйників і про те, що Лукреція була гарна й мала прекрасне руде волосся. Він сказав, що у світі існувало набагато більше жінок-отруйниць, аніж ми про це знаємо.
— Боюся, так воно і є, — підтвердила міс Марпл.
— І він говорив про те, що отрута — зброя жінок.
— Тут, схоже, він відхилився від тієї теми, що нас цікавить, — сказав містер Рейфаєл.
— Нічого дивного, він завжди відхилявся від теми, коли розповідав свої історії. І тоді я переставала слухати й лише вряди-годи перепитувала для годиться: "Так?" або "Справді?", або "Не може бути!"
— Що ви пам'ятаєте про фотографію, яку він збирався вам показати?
— Нічого не пам'ятаю. Можливо, то був знімок, який він бачив у газеті…
— Він показав вам те фото чи не показав?
— Фото? Ні, не показав. — Вона похитала головою. — Я цілком переконана, що не показав. Він сказав, що то була гарна жінка й ви ніколи б не подумали, що вона вбивця, якби подивилися на неї.
— На неї?
— Ось бачите! — вигукнула міс Марпл. — Це все так заплутує.
— Він говорив про жінку? — запитав містер Рейфаєл.
— О, так.
— Фотографія була фотографією жінки?
— Так.
— Не може бути!
— Але він так сказав, — наполягала Естер. — Він сказав: "Вона тут, на цьому острові.