І, боюся, замість викликати гумористичний ефект, це прозвучало несмаком. Фактично, я взагалі нікого не побачив. Але ж це, певною мірою, саме те, чого ми й очікували, хіба не так?
Так-то воно так… проте ця новина все одно важко впала їм на душі. І на Нікову душу також, судячи з його тону.
Один по одному вони видерлися на конвеєрну стрічку і полізли слідом за Ніком крізь висячі шматки гуми.
Дайна затрималася перед самим отвором, обернувшись до Лорел. Розмите світло зблиснуло в темних скельцях її окулярів, перетворивши їх на мить на люстерка.
– Тут насправді щось лихе, – повторила вона і проштовхнулася на той бік.
9
Один по одному – екзотичним багажем, що проповз по застиглій конвеєрній стрічці, – вони вигулькнули в головному терміналі Бенгорського міжнародного аеропорту. Алберт допоміг зійти Дайні, і тепер всі стояли, роздивляючись навкруги в німому зачудуванні.
Той шок, коли вони прокинулися в хтозна-яким магічним чином знелюднілому літаку, вже вивітрився; тепер на місце здивування прийшло відчуття дезорієнтації. Ніхто з них ніколи не опинявся у терміналі аеропорту, який був би цілком порожнім. Тут не було нікого в ятках оренди автомобілів. Темними, мертвими висіли монітори "ПРИБУТТЯ/ВИЛЬОТИ". Ніхто не стояв за стійками, які обслуговували "Дельту", "Юнайтид", "Північно-Західну Авіаланку" чи "Прибережні авіалінії". Велетенський акваріум посеред залу з розтягнутим понад ним банером: "КУПУЙТЕ МЕЙНСЬКИХ ЛОБСТЕРІВ" стояв повний води, але жодних лобстерів у ньому не було. Верхні флуоресцентні світильники не горіли, а той невеличкий потік світла, що вливався крізь двері в дальнім кінці цього великого приміщення, згасав на півдорозі, залишаючи маленький гурт пасажирів рейсу №29, які тулилися поближче одне до одного, у неприємному гнізді тіней.
– Зараз же, – промовив Нік, намагаючись збадьорити, та натомість породжуючи тільки ніяковість, – спробуємо подзвонити.
Йдучи до ряду таксофонів, Алберт звернув увагу на ятку "Бюджетна оренда авто"[131]. У чарунках на задній стіні він побачив теки, позначені: БРІҐЗ, ГЕНДЕЛФОРД, МЕРЧАНТ, ФЕНВІК і ПЕСТЛМЕН. Безсумнівно, у кожній містилася орендна угода, а також мапа центральної частини Мейну, і на кожній мапі була стрілочка з написом на ній "ВАМ СЮДИ", націлена на Бенгор.
"Але де ми насправді? – загадався питанням Алберт. – І де оті Бріґґз, Генделфорд, Мерчант, Фенвік і Пестлмен? Невже їх закинуло в інший вимір? Може, справа у "Вдячних мертвяках"[132]? Може, "Мертвяки" грають десь на півдні штату і всі поїхали на концерт?"
Позаду нього почувся якийсь сухий, дряпливий звук. Алберт ледь не вискочив з власної шкіри і вмент розвернувся, тримаючи футляр зі скрипкою наче дрючок. Там стояла Бетані, якраз підносячи сірника до кінчика сигарети.
– Налякала тебе? – підняла вона брову.
– Трохи, – сказав Алберт, опускаючи футляр, посилаючи дівчині маленьку, ніякову посмішку.
– Вибач. – Вона струснула сірником, кинула його на підлогу і глибоко затягнулася сигаретою. – Нарешті. Принаймні, це вже краще. У літаку я не наважувалася. Боялася, що щось може вибухнути.
До них підтюпав Боб Дженкінс:
– Знаєте, я це покинув років десять тому.
– Ніяких повчань, прошу, – промовила Бетані. – Маю таке відчуття, якщо ми виберемося з цього живими й при здоровому глузді, на мене чекає цілий місяць повчань. Важких. Безперебійних.
Дженкінс звів вгору брови, але пояснень не попрохав.
– Насправді, – сказав він, – я хотів у вас попросити сигарету. Здається, зараз прекрасний час, щоб відновити знайомство зі старими звичками.
Бетані посміхнулася й простягнула йому пачку "Мальборо". Дженкінс взяв сигарету, і Бетані дала йому прикурити. Він затягнувся і зразу ж закашлявся короткими клубками димових сигналів.
– Ви таки дійсно з цього з'їхали, – буденно зауважила дівчина.
Дженкінс погодився:
– Але я притьмом звикну знову. Боюся, в цьому й полягає справжній жах цієї звички. А ви, молодята, звернули увагу на годинник?
– Ні, – відповів Алберт.
Дженкінс показав на стіну над дверима до чоловічої й жіночої вбиралень. Вмонтований там годинник зупинився о 4:07.
– Усе сходиться, – сказав письменник. – Ми знаємо, що ми вже певний час перебували в повітрі, коли – назвемо це за відсутністю кращого терміна Подією – коли відбулася Та Подія. Сім хвилин по четвертій ранку за Східним часом – це 1:07 ночі за Тихоокеанським літнім часом. Отже, тепер ми знаємо, коли вона відбулася.
– Ух ти, як класно, – промовила Бетані.
– Так, – кивнув Дженкінс, чи то не помітивши, чи вважаючи за краще проігнорувати легкий призвук сарказму в її тоні. – Але щось з цим не так. Хотілося б мені, аби зараз було сонце. Тоді б я міг впевнитися.
– Що ви маєте на увазі? – запитав Алберт.
– Годинники – електричні, у всякому разі – не годяться. Тут нема електрики. Але якби вийшло сонце, ми могли б отримати бодай приблизне уявлення за довжиною і напрямком наших тіней, котра зараз година. Мій наручний годинник показує, що ось-ось за чверть дев'ята, але я йому не вірю. За моїми відчуттями зараз пізніше. Доказів цього я не маю і пояснити цього не можу, але що є, те є.
Алберт задумався. Подивився довкола. Знову подивився на Дженкінса.
– А знаєте, – мовив він, – так і є. Таке відчуття, що зараз майже обідній час. Ну, хіба не дурня?
– Це не дурня, – сказала Бетані. – Це просто джетлаг[133].
– Я не згоден, – заперечив Дженкінс. – Ми, юна пані, летіли з заходу на схід. Будь-яка темпоральна дезорієнтація у тих, хто подорожує з заходу на схід, відбувається протилежним чином. Час їм здається ранішим, ніж насправді.
– Я хочу запитати у вас про дещо, що ви зауважили в літаку, – мовив Алберт. – Коли капітан сказав нам, що десь мусять бути й інші люди, ви промовили: "хибна логіка". Насправді ви сказали це двічі. Але мені його слова здаються досить переконливими. Ми всі спали, і ось ми тут. А якщо та штука трапилася о… – Алберт поглянув на годинник, – о 4:07 за Бенгорським часом, у цьому місті майже всі мусили спати.
– Так, – люб'язно погодився Дженкінс. – Тоді де ж вони?
Алберт розгубився:
– Ну…
Пролунав грюк, це Нік різко кинув слухавку одного з таксофонів. Той стояв останнім у довгому їх ряду; Нік уже перепробував усі.
– Щоб їм за… пастися, – промовив він. – Вони всі неробочі. Що платні, що прямого виклику. Браяне, ви сміливо можете додати до виразу "жодна собака не дзявкне" також "жоден телефон не дзвякне".
– То що ж нам тепер робити? – спитала Лорел. Сама почувши, як нещасно звучить її голос, вона відчула себе такою змалілою, такою зніченою. Поруч з нею повільно оберталася на місці Дайна. Схожа на тарілку радіолокатора в людській подобі.
– Давайте піднімемося, – запропонував Лисий. – Там мусить бути ресторан.
Усі подивилися на нього. Ґефні фиркнув:
– У вас тільки одне на думці.
Лисий поглянув на нього згорда:
– По-перше, моє ім'я не містер, а Руді Ворік. По-друге, люди краще думають, коли у них шлунок повний. – Він знизав плечима. – Просто такий закон природи.
– Я думаю, містер Ворік цілком правий, – сказав Дженкінс. – Нам усім не завадило б чогось поїсти… і, якщо ми піднімемося, там можуть знайтися якісь інші підказки щодо того, що з нами трапилося. Я схиляюся до того, що вони знайдуться.
Нік знизав плечима. Він раптом здався втомленим і розгубленим.
– Чом би й ні, – промовив він. – Я вже починаю відчувати себе якимсь містером Робінзоном-Чорти-Його-Забирай-Крузо.
Безладним гуртом вони вирушили до ескалатора – також безживно закляклого. Алберт, Бетані і Боб Дженкінс йшли разом трохи позаду.
– Ви щось знаєте, правда? – спитав Алберт. – Що саме?
– Можливо, я щось розумію, – поправив його Дженкінс. – А можливо, й ні. Наразі я поки що притримаю язика за зубами… окрім однієї поради.
– Якої?
– Це не для вас; це для юної пані. – Він обернувся до Бетані. – Економте сірники. Така моя пропозиція.
– Що? – насупилася на нього Бетані.
– Ви мене чули.
– Йой, гадаю, що так, але не второпаю, що ви маєте на увазі. Напевне там є газетний кіоск, нагорі, містере Дженкінс. У них повно сірників. І сигарет, і одноразових запальничок.
– Згоден, – сказав Дженкінс. – І все ж таки раджу вам заощаджувати ваші сірники.
"Він знову грає Філо Крісті, чи як там його", – подумав Алберт.
Він уже було збирався вказати на це, ввічливо попрохавши містера Дженкінса згадати, що вони не в якомусь з його романів, коли Браян Інґал зупинився перед підніжжям ескалатора, і то так раптово, що Лорел довелося різко смикнути Дайну за руку, щоб сліпа дівчинка на нього не наштовхнулася.
– Легше на поворотах, гаразд? – попросила Лорел. – На той випадок, якщо ви не помітили, тут незряча дитина.
Браян її проігнорував. Він блукав поглядом по невеличкому гурту біженців.
– Де містер Тумі?
– Хто? – перепитав лисий чоловік… тобто, Ворік.
– Той парубок, у якого важлива зустріч у Бостоні.
– Кому воно треба? – кинув Ґефні. – Зник з очей, зійшов і з думки.
Але Браяну було тривожно. Йому не подобалася сама думка, що Тумі міг десь заникатися й діяти самостійно. Він не розумів чому, але йому зовсім не подобалася така перспектива. Він кинув погляд на Ніка. Нік знизав плечима, потім похитав головою.
– Я не бачив, коли він зник, друже. Загрався з телефонами. Вибачаюся.
– Тумі! – крикнув Браян. – Креґ Тумі! Де ви?
Відповіді не було. Тільки та сама химерна, гнітюча тиша. І тоді дещо зауважила Лорел, дещо таке, від чого в неї похолола шкіра. Браян, склавши долоні, кричав угору вздовж ескалатора. В будівлі з такою високою стелею мусило відповісти бодай якесь відлуння.
Але тут його не було. Жодного відлуння, зовсім.
10
У той час поки інші були зайняті справами на першому поверсі – двоє підлітків та той стариган стояли біля ятки компанії з оренди авто; решта дивилися як громило-британець випробовує телефони, – Креґ Тумі тихо, як мишка, прокрався нагору по бездвижному ескалатору. Він точно знав, куди бажає потрапити; він точно знав, що шукати, коли туди дістанеться.
Швидкими кроками, розмахуючи портфелем біля правого коліна, він пішов через велику чекальну залу. Ігноруючи як порожні крісла, так і порожній бар під назвою "Червоний барон". У дальньому кінці цього приміщення, над гирлом широкого, темного коридору висів покажчик. З такими написами на ньому:
ПЕРОН №5 ПРИБУТТЯ МІЖНАРОДНИХ РЕЙСІВ
КРАМНИЦІ Д'ЮТІ-ФРІ
МИТНИЦЯ США
СЛУЖБА БЕЗПЕКИ АЕРОПОРТУ
Креґ уже мало не дістався початку коридору, коли знову поглянув у широке вікно на аеродромне поле… і тут же його швидка хода затнулася.