А інші додавали:
– Його рідня давно вже померла. А він ще живе, сам-самісінький.
– Скільки ж він уже живе? – поцікавився маленький комарик.
– Цього ніхто з нас не знає, – відповіли дорослі комарі. – Олені взагалі живуть довго, майже вічно... Може, вони тридцять, сорок разів бачать сонце... ми, комарі, цього не знаємо. У нас життя теж не коротке, але день ми бачимо тільки раз чи двічі...
– А старий ватажок? – спитав комарик.
– Він пережив усіх своїх родичів... він дуже старий... страшенно старий... Він стільки бачив, стільки зазнав, що ми навіть уявити собі не можемо...
Бембі йшов далі. "Комарині пісні, – думав він, – комарині пісні...."
Раптом до нього долинув ніжний, боязкий поклик.
Бембі прислухався й рушив на голос крізь найгустіший чагарник, зовсім тихо, зовсім нечутно, як він тепер ходив завжди.
Знов почувся поклик, наполегливий, жалібний. Ці голоси нагадали Бембі, як він сам колись гукав матір.
– Мамо!.. Мамо!..
На галявинці, щільно притулившись одне до одного, стояли двоє малят у червонястих шубках, брат і сестра, самотні й засмучені.
– Мамо!.. Мамо!..
Перше ніж малята зрозуміли, що трапилось, перед ними постав Бембі.
Вони мовчки, несміливо дивились на нього.
– У матері зараз немає часу для вас, – суворо сказав Бембі. Він глянув у вічі малому: – Ти не можеш бути сам? І не соромно тобі?
Малий і його сестричка мовчали.
Не встигли вони отямитись, як Бембі повернувся і зник у чагарнику.
"Малий подобається мені, – думав він, ідучи лісом далі. – Може, ми з ним ще зустрінемось, коли він підросте... І мала теж гарна. Така була Фаліна в дитинстві".
Бембі йшов усе далі й далі, поки зник у гущавині.
Переклад українською – Олег Журавель