Оглянувся довкола — ніде не видно. Він спустився в заглибину, де по крижаному дну просочувався тоненький струмочок талої води, і зупинився, остовпілий.
Вертун сховався тут і вчився циркових штук. Він оддавав честь, кружляв, пробував зробити й сальто-мортале. Падав з розгону то мордою, то спиною. Починав знову й знову. Котився перекидом по льоду.
Відчувши Фрамів погляд, Вертун радісно замуркотів.
Мабуть, ждав від нього похвали!
Потім попрямував до Фрама на задніх лапах, кланяючись і кружляючи у вальсі. Та ось зупинився й приклав лапу до скроні. Його дорослий друг, думав він, звісно ж, втішився таким справним і здібним учнем.
Та той схопив його за шию, підняв у повітря й почав духопелити. Довгенько Фрам лупцював Вертуна.
Ведмежа корчилося, гарчало, скиглило. Та Фрам бив його, аж поки не стомився. Потім повернув його до себе мордою й дав ще кілька ляпасів.
Коли він, нарешті, скінчив, Вертун гепнувся на сніг, як клунок.
Навіть не скавчав.
Розгніваний Фрам заричав:
— Тепер послухай-но: можеш робити, що тобі заманеться. Живи за тутешніми законами. Але не перетворюйся на такого клоуна, як я. Я цього зовсім не хочу. Досить одного блазня на цілу Північ!
Вертун повзав біля ніг свого дорослого друга, лащився, просив пробачення, сам не знаючи за що.
Потім, наляканий, почвалав услід за Фрамом на чималій відстані. Зупиниться Фрам — стане й він, Фрам рушить — і він за ним.
Ведмежа хотіло вблагати Фрама, вимолити пощаду. Але за що?
Протоптана ними в снігу стежка вела до берега.
Фрам брів, понуривши голову.
У нього визріло рішення. Та боляче було розлучатися з єдиною істотою його племені, з якою він заприязнився в цій пустині. Але так буде краще для ведмежати. Воно житиме, як і всі його брати. Вертун кмітливий, відважний і згодом стане справжнім мисливцем.
А як буде він разом з Фрамом, напевне зробиться клоуном. Нікчемним ведмедем. Дурним Августом полярних льодів.
Фрам затупцював жвавіше.
Зверху з високого берега перед ним одкрився зелений широкий океан, по якому пливли великі й малі крижини, як таємничі кораблі без вітрил, стерен і веслярів.
Одна крижина пливла до берега й зачепилась за виступ скелі, погойдуючись на хвилях. Вона ніби манила Фрама.
І він, не оглядаючись, зіскочив униз, стрибнув на неї й одіпхнувся лапою від скелі.
Крижина похитнулась і, підхоплена течією, вийшла у відкритий океан, по якому пливли крижані кораблі без вітрил, стерен і веслярів. На ній, повернувшись спиною до берега, плив самітний волохатий ведмідь.
Нагорі метався Вертун, скавчав і витягував шию. Він кликав Фрама назад, просився й собі з ним.
Та Фрам злився з білою крижиною й не оглядався.
Малюк зупинився й став схожий на маленьку крижину. Більше не галасував. Не скавулів.
Дивився на крижину, на білу тінь на ній. Вона меншала й меншала, поки зовсім не розтанула за видноколом.
Нанук
Океан був попелясто-зелений, стулений, насуплений, зовсім не такий, як теплі моря з привітною ніжною голубінню.
Краса його завжди дика й сповнена тривоги, навіть під сліпучим полярним сонцем. Так принаймні розповідають усі мандрівники.
У цих непринадних просторах насамперед їх вражала незвичайна велич рідкісного видовища.
Дивне видиво. Незаймана трепетна краса. Непорушне сонце над головою. Проміння його міниться на сріблястих водяних брижах. А довкола — рівний водяний обрій і жодної смужки землі.
Не видно ні корабля, ні човна. Ніде ні душі. Лише безмежжя зелених вод, по якому ковзають на південь, підхоплені течією, айсберги — таємничі кораблі без вітрил, стерен і веслярів.
Зрідка небо сколихне, залопотівши крилами, зграя птахів.
Все це дихає незбагненною, моторошною красою.
Та вже через тиждень ця краса запаморочує, навіває сум і стає мукою, кошмаром.
Те саме непорушне сонце посеред неба. Ті самі полиски променів у мерехтливому океані. Та сама пустельна далечінь. Та сама плавуча крига.
Втомлений зір прагне чогось нового.
Хоча б замаячів корабель чи берег! Або почути б людський голос! Причалити б зараз до берега з теплим, м'яким піском, з садами, в яких витьохкують солов'ї. Та це нездійсненна мрія, бо довкруги сувора пустеля Льодовитого океану.
Тут самотність і холод. Навіть сліпуче сяйво гнітить. Хочеться іншого світла: вранішнього, надвечірнього, осіннього, весняного, а не цього вічного полудня з непорушним сонцем, яке виблискує холодно й непривітно.
Коли погода й змінюється, то на гірше: розгуляється шторм, снігова буря або все вповиває туман. Тоді небо вкриває сива запона. Плавучі крижини витикаються з туману і знову щезають, як привиди, як тіні.
В такому тумані потонуло сонце, коли Фрам одпливав на своїй крижині. Туман опустився зненацька, огорнув крижину, завис над океаном. Білий і непроникний ватяний покрівець глушив навіть сплески води. Фрам згорнувся клубочком на своєму крижаному ложі й заплющив очі.
Йому було байдуже, чи туман, чи гарна днина — він однаково попливе в пустельні простори. Йому хотілося надовго заснути й прокинутися біля зеленого берега, з лугами й квітами, з людьми і музикою, з алеями, з дітьми, які граються в пісочку.
Та це було недосяжне. Нині таке можна побачити лише вві сні. Тоді Фрам бачив себе знову на арені цирку Струцького. Він знову поруч із своїм приятелем, дурним Августом. Вони змагаються з сальто-мортале. У клоуна перука і ніс, як перчина. І знову Фрам відчуває, як його хутро гладить ласкава тепла рука. Він слухає й розуміє слова.
Бачить, як ніжні дитячі пальчики простягають йому коробку льодяників. Він підкликає якогось малюка й ділиться з ним гостинцем. Там його любили й розуміли. А тут невідомо, куди занесе його підхоплена течією крижина.
Позаду лишився його вірний маленький друг, такий кумедний і меткий.
Фрам покинув його заради того життя, для якого народився Вертун: простого, дикого, суворого, підвладного законам Півночі.
Тепер він знову сам.
Приб'є крижину до берега сьогодні чи через тиждень, все одно він знав.— життя його в цій пустелі ніколи не зміниться. Завше він буде блазнем серед білих ведмедів. Блазнем, якого жде самітна старість. Нещасним блазнем, якому не можна мати друзів, бо вони переймуть од нього циркові номери. Вони будуть і не вченими ведмедями, і не дикими, а так, ні сим, ні тим.
Фрам улігся на плавучій крижині, вкутаній туманом, і чи то марив, чи то снив.
Іноді з мороку поставала велетенська тінь. Може, то берег або крижина, ще більша за ту, на якій він плив.
Фрам лежав, напівзаплющивши очі. Йому не хотілося встати й дійти до краю свого крижаного корабля, щоб краще роздивитися океан.
Він дрімав і мріяв про далекий світ, про людей, про осяйні міста.
Коли туман розсіявся й знову виткнулося сонце, Фрам байдужим поглядом окинув пустельний обрій. Ніде в серпанку не проглядає ні острів, ні скеля над зеленою водою. Ну й що? Хай би навіть з'явилися обриси острова, то що втішне очікує там Фрама?
Плавучої криги меншало. Частину її розкидало по. просторах океану. Частина чи то відстала, чи вирвалася вперед.
Фрам відчув ще більшу самотність. Океан став ще пустельніший.
Фрам перевернувся на другий бік і захропів.
Збігло чимало часу, поки сильний поштовх не обірвав його сну. Та йому хотілось, щоб цей красний сон тривав вічно.
Спочатку він ліниво позіхнув. Солодко потягнувся й замуркотів. Потім подивився навкруги: що ж сталося? Очі здивовано розширились, і він устав.
Крижина увійшла в глибокий вузький фіорд з високими берегами. Такого він ще ніколи не бачив у цій пустелі.
Обабіч височіли крижані, ніби кришталеві стіни. Вони відбивалися у вузькій смузі води, й здавалося, що в ній потонули інші, такі ж блискучі стіни.
Крізь прозорий лід струменіло м'яке, синювато-зелене, чарівне світло. Незрозуміло, відкіля воно бралось. Зверху, з небесної голубіні? Чи віддзеркалювалося водою? А чи це полиски льоду? Можливо, все разом… Злите воєдино світло різних джерел скидалося на ніжне, лагідне осяяння теплих країв у пору бабиного літа, коли в повітрі розлитий смуток скорого згасання.
Крижина занесла Фрама в один з мальовничих куточків світу. Перед ним була така краса, заради якої люди їдуть здалека з фотоапаратами чи мольбертами.
Та ця краса, як і все, досі бачене в північній пустелі, не викликала у Фрама ніякого захоплення. Від колишнього нетерпіння, з яким він розглядав з палуби пароплава перший острів, не лишилося й сліду. Ця краса не нагодує й не обігріє.
Ще один пустий острів — це й усього!..
Високо між кришталевими стінами голубіло небо й відбивалося у гладенькому водяному свічаді фіорда.
Дивовижна краса, але який йому з неї зиск?
Та коли вже крижина запливла сюди, Фрам вирішив оглянути цю пустелю, що нічим його не вабила.
Він нишпорив очима, шукаючи місце, де можна було б злізти й видряпатися нагору.
Марна спроба!
Прозорі стіни фіорду стрімко обривалися донизу. Ні тріщини, ні виступу від водяної, безодні до самого неба.
Кволо, ледь помітно погойдувався крижаний пліт. Фрам одштовхнувся лапою. Пробував вирватися з фіорду, щоб течія винесла його до іншого, придатного для висадки острова. Крижина нахилилась і застрягла, притиснувшись до стрімкої води. Фрам обіперся лапами й натиснув дужче. Та крижина не рушила до виходу, а натомість ніби завагалась посеред фіорду, загойдалася, повернулася й повільно попливла вглиб затоки.
Фрам поклав голову на витягнені лапи. Йому було байдуже. Хай пливе хоч світ за очі.
Смужка води ще більше звузилася. Світло потьмяніло.
Та враз крижані стіни розсунулись, як завіса.
Фрамовим очам відкрилась кругла, світла печера, з високим крижаним склепінням: вона плавно спускалася до води й закінчувалась справжнім пляжем.
Пречудова схованка, захищена ніби фортечним муром од заметілей, вітрів і океанських бур, схованка, яку зігріває полярне сонце. Це невеличкий оазис серед криг — з травичкою, що деінде пробивається крізь сніг, з червоними й жовтими цятками полярних маків на зеленому оксамиті моху.
Біля самої води стояв хлопчик з вудлищем, зодягнений у шкіру й хутра; на ногах у нього були піми — хутряні чоботи вище колін; за поясом, у пахвах, ніж; на голові велика хутряна шапка. Лице темно-смугляве; очі маленькі й розкосі.
Хлопчик не відривав очей од поплавка, тому й не помітив, як підпливла крижина, а глянув лише тоді, коли сколихнулася вода.
Побачивши білого ведмедя, хлопчик скрикнув.