Вночі деякі сядуть обабіч мокрої від нічної роси дороги й так сидітимуть. Спалахують вогники цигарок, і чути притишений гамір, серед якого раз у раз вибухають голосні вигуки. Крізь цю юрбу військові машини з труднощами пробираються до брами. Комендатурі певне довелось підсилити охорону...
А ті, що стовбичать біля самої брами, тільки й думають, як би їм прорватися на самий аеродром. Кінець кінцем виникне скандал, бо вони-таки спробують прорватися в браму. Може навіть зчинитися бійка. Тоді з'явиться поліцейська машина, і почнеться справжній страйк, отакий, як він, Герберт, бачив колись у Неаполі.
Диктори на радіостанціях вже встигли прочитати повідомлення. Отже, всі люди вже знають про надзвичайну подію. Скрізь тільки й мови, що про нас. Боже, коли б це Портеру! Якби він знав, що так закінчиться, зробив би те ж саме, що й радист. І мав би спокій. Краще вже це, ніж мур, всипаний битим склом. Та якщо Раф зробить те ж саме— мені важко буде посадити машину. А може все-таки він не зробить такого свинства.
Біля брами з'являються останні мешканці містечка — ті, шо не змогли відразу покинути роботу. Розпитують, що нового, і приєднуються до юрби, яка раз у раз намагається розірвати ланцюг. Дороті теж серед них. А втім, її, можливо, пустили на територію бази. Вона вже прочитала листа, що його принесла ота кельнерка. І мабуть одразу здогадалась, що я хотів їй сказати. Родини членів екіпажу пускали на аеродром, коли траплялась аварія. Коли Портера забирала санітарна машина, Дороті теж пустили. Вона, певне, вже чекає коло бункера штабу".
Офіцер-диспетчер вже прочитав юрбі репортерів і працівників бази комюніке про наслідки аварії. "Нічого не трапилось". Це звучить прекрасно. Так, на базі працюють добрі стилісти. Зараз вони мали нагоду показати свою стилістичну вправність.
Про що ж думає Дороті? Певне, молиться богові, якого в нас ніколи не було. Благає милосердя для мене. Ніби знає, що лише добрий бог може допомогти мені як слід посадити машину. Щоб ми потім поверталися додому серед темряви, в якій галасують зголоднілі птахи пустині й іще якась, пробуджена нашою ходою нечисть. Щоб ми повертались додому пакувати речі... Ні, буде інакше. Стара баржа віддасть кінці й вирушить, вже в котрий раз, у подорож до нормальних людських міст по харчі. А з палуби Дороті з донькою ще раз гляне на це прокляте богом місце, яке вже забрало в неї двох людей.
Так, може вона й справді на хвилину повірила в доброго бога, бо ж нема в неї іншої надії. Як про це говорили колись у клубі комендатури? Коли б він повернувся зараз на землю, ніхто б у нього не повірив, і він скопав би від раку де-небудь в госпіталі, чи під колесами машини якого-небудь п'яного гульвіси. Стривайте, чи ж не я тоді це сказав? Та яке це має значення? Хтось сказав — і годі. Непогано сказав, але Дороті зараз вірить в милосердного бога, бо це все, що нам залишилося, чорти б його забрали!
Шкода, проте, що бога немає, а то можна б звалити на нього провину за те, що сталось, і нехай би потім сушив собі голову! Нас би тут унизу та історія не обходила б нітрішечки.
Радист добре розумів, що вже пізно посипати попелом голову. Тепер, коли все сталось, напевне пізно! Чорти б його взяли! Чому не встиг я виїхати разом з Дороті? Хіба не можна було просто втекти? Хай мене грім поб'є, якщо це не моя провина! Адже кожен з нас добре знав, чим пахне вся ця справа. Проте сиділи тут і робили свої рейси. Раз у раз хто— небудь скручував собі в'язи — і тільки його й бачили. А інші все одно робили свої рейси. Приміром, цей ідіот Раф. Вирахував собі, що нервів вистачить йому іще на рік. Кожен знав, як це скінчиться, але ніхто не уявляв, коли й з ким це трапиться.
Дороті знає, про що я зараз думаю. Вона ж бо знає мене здавна. І вона бачила, як це починалось у Портера. Так, а крім того ми ж запізнились, тобто вся ця історія трапилась передчасно. Ми ж знали добре, що колись це станеться, і оце "колись" приспало нашу уяву.
А всі ж добре бачили, що ми стали дужими, розумними скорпіонами. Однак чомусь ніхто не припускав, що ці дужі скорпіони можуть смертельно вжалити, бо вони ж, бачите, розумні. У всякому разі розумніші за тих маленьких тварюк, які лазять по ніжках меблів. Аж тут несподівано один дужий скорпіон мимоволі вжалив і... І ось що сталося!
Не розумію лише одного: чому я до цього всього причетний, що маю спільного з ними всіма? Портер з самого початку прагнув стати видатним військовим пілотом. Не бачив, що в цьому прагненні вже крилася передумова його кінця. Але ж я завжди мріяв про вдосконалення у цивільній авіації, на звичайних пасажирських лініях. Що ж я роблю тут, і чому всі радіостанції в світі кидають в ефір моє прізвище? На континенті, може, ще нічого не знають, але я б не хотів зайти в жоден дім — ні в Відні, ні в Римі, ні в Базелі, ні в Варшаві!..
Не слід було підписувати контракту з фірмою... А якби, скажімо, не підписав? Підписав би хтось інший, а я пішов би в піхоту в себе на батьківщині. І в інституті, і під час роботи я завжди мав би змогу зв'язатися з якоюсь цивільною фірмою. А втім, хіба це моя провина, що в нашій фірмі десь і щось змінилося? Фірма теж ні в чому не винна. Безпорадні — не відповідають. Ну, а далі? Хіба було що— небудь зловісне в тому, що я поїхав тоді з хлопцями на озеро? Або що я зустрівся з Портером і вперше переконав сам себе, що моє покликання і призначення в цьому світі це конструювання двигунів для літаків далекої дії, і перельоти через екватор на реактивних машинах, і ще якісь там дурниці...
А тут, на базі, я вже напевно нічого не міг... І очевидно це самообман, ніби той полковник може задовольнити моє прохання. Нічого подібного він не казав, а я все уявив собі. Коли б той полковник міг, він би сам у першу чергу якомога скоріше змився б звідси. А коли вже втече — плювати йому на мою заяву. Довелося б умовляти нового полковника... Ні, з цього містечка не вибратись. Хіба шляхом Портера?
І чого всі ми чекали? Кожен, певне, думав, що це трапиться, коли вже його не буде. Ми —наче католики, які хоч і чекають на прихід Христа, але зовсім не уявляють його як реальність.
Ну, а якого ж чорта роблю тут я? Мене ж привели сюди випадок і непорозуміння. Чому ж я мусив ускочити в цю історію? Мене аж нітрохи не захоплює ця роль. Я волів би зараз спокійно розвозити молоко і кожного ранку ставити пляшки під дверима людей... Я, котрий добре бачив. Адже всі знали, що це мусить колись трапитись.
Ті, на континенті, теж бачили, але плювати хотіли і на базу і на те, що тут діється. Так собі й комбінували, що кого-кого, а їх це обмине. А долею нащадків досі ніхто в історії по-справжньому не цікавився.
Здорово їх обдурили! Та й звідки вони могли взяти, що це може статись? Лише тепер, коли це трапилось, вже будуть бачити, будуть знати... це ж може трапитись кожного дня, кожної хвилини і де завгодно. Не виключено, що який— небудь жевжик з газети вже написав над своїм коментарем: "Перманентний стан потенціальної катастрофи". І думає, що зробив справжнє відкриття у відносинах між сучасниками. А він ні чорта не відкрив, бо про це вже знали здавна. Тільки так якось... не обходить це нікого. І вранці теж мало кого буде обходити. Перечитають в газетах, поговорять у трамваях, в установах, а коли їх про це питатимуть діти — буркнуть у відповідь яке-небудь гостре слово, щоб відчепились, і знову це їх не обходитиме. Але чи ж довго так ітиме далі?
Ніколи не думав, що мій радист мав такі широкі погляди на ці речі. Швидко ж він додумався до цього!
Але ж тих, унизу, все це дуже мало обходить... А якби вони менше думали тільки про себе, менше викохували свої філістерські ідеї і мрії, то я б з Рафом міг повернутись на базу, навіть виїхати кудись з Дороті. Але ж вони, біс би їх ухопив, зрадіють і приречуть мене на смерть. І тільки за те, що я нагадуватиму їм про той нещасний випадок. А хіба зможу я жити, відчуваючи цю приреченість? Ні, не зможу я жити, щоб на мене завжди вказували пальцями. Але, врешті, що в мене спільного з усім тим? Що спільного з цим у хлопців, які водять літаки? Полковник, диспетчерська, штаб, котрому підпорядкований полковник,—всі знають про безнадійний ідіотизм наказу. Але знайдіть такого, хто візьме на себе відповідальність і знищить цей наказ. Не він його видав, значить це його не обходить. Так, його теж не обходить, щоб їх біс вхопив!
А ті, внизу, вже перемкнули свої приймачі й телевізори на легку музику...
— Рафе!
Той не відповів.
—Рафе! — повторив Герберт.
— А-а...
— Приготувати машину до посадки, згідно з наказом.
— Розумію.
Герберт перемкнув контакти і почав викликати базу радіотелефоном. За кілька хвилин земля обізвалась.
— Майоре, навіщо припинили зв'язок з базою, чому не відповідаєте на наші позивні? — почув він у навушниках.
Герберт рапортував про вчинок радиста.
— Сповістіть останній радіопеленг, перекажіть радіопеленг. Переходжу на прийом.
З аеродрому сповістили радіопеленг. Він звірив його з наказом.
— Рафе!
— А-а.
— Летимо з півторахвилинним запізненням. Піддай газу!
— Зрозумів.
Герберт уважно стежив за другим пілотом. У навушниках щось двічі здригнулось. Мабуть, у Рафа знову почалась гикавка. Коли вимкнув автопілота, машину почало раз по раз струшувати. Це Рафові руки трясуться на важелях.
— Рафе!
— А-а?
— Заспокойся до біса! Приймаю пілотаж.
Герберт зробив усе, що треба. Але машину трусило й далі. Він глянув на свої пальці. Вони теж дрижали, дарма що зусиллям волі він намагався повернути м'язам потрібну еластичність.
Герберт знову ввімкнув автомат і безпорадно відкинувся в кріслі. "Не зможемо сісти",— подумав він.
Раф гикав дедалі голосніше.
Жирокомпас вже спіймав хвилі радіомаяка, і його стрілка, ледь здригаючись, почала коливатись на циферблаті. "Машину треба покласти точно на курс. Що це діється з моїми руками?"...
— Майоре!
— Угу!
— Передайте мені пілотаж. Покладу машину на курс і сідатиму сам. Нічого не робіть...
Раф узявся за важелі, але пароксизм гикавки перешкодив йому.
Машина, яку штовхнув необачний рух, звалилася на праве крило, і стрімголов полетіла вниз. Від несподіваного прискорення Гербертові кров ударила в голову. Він схопив важелі стерна і величезним зусиллям вивів машину з падіння по спіралі.