В особливо жаркі дні у тропіках можна випити стільки теплої води, що вона вже підступатиме вам до горла, а спрага все ж не зникне. В таких випадках організму потрібна не рідина, а, як це не дивно, сіль, яка виділяється з тіла разом з потом. До наших спеціальних раціонів входили таблетки солі, які ми регулярно приймали в особливо жаркі дні. Таку спеку ми відчували тоді, коли вітер зовсім завмирав, а сонце палило нещадно. Ми вливали в себе стільки води, що вона починала хлюпати у нас в животі, а наші горлянки жадібно вимагали ще. В такі дні ми додавали до прісної води 20‒40 процентів гірко-солоної морської води і, на своє здивування, переконувались, що ця солонувата вода втамовувала спрагу. Ми довго відчували в роті смак морської води, але нас ніколи не нудило і тим самим збільшувався раціон питва.
Старі полінезійці зберегли в пам'яті цікаві перекази, ніби їх найстародавніші предки, перепливаючи океан, везли з собою листя якоїсь рослини, щоб жувати його і цим тамувати спрагу. Інша властивість цієї рослини полягала в тому, що, поклавши її в рот, можна було пити чисту морську воду, не відчуваючи нудоти. На островах Південного моря таких рослин нема; певно, вони росли на батьківщині їх предків. Полінезійські історики наполегливо обстоювали ці факти; сучасні вчені зацікавились ними і дійшли до висновку, що єдиною відомою рослиною з такими властивостями є кока, яка росте тільки в Перу. А як показали археологічні розкопки, в доісторичному Перу цю саму рослину кока, що містила в собі кокаїн, завжди вживали інки та їх зниклі попередники. Вирушаючи у важку подорож через гори або в плавання по океану, вони брали цілі низки такого листя і багато днів підряд жували його, щоб не відчувати спраги і втоми. Жування листя кока дозволяло їм якийсь час навіть без шкоди для себе пити морську воду.
На "Кон-Тікі" ми не пробували листя кока; зате у нас на передній частині палуби були великі плетені кошики з іншими рослинами, які дуже позначилися на всьому житті островів Південного моря. Міцно прив'язані кошики були захищені стіною каюти, і через певний час з них усе вище й вище піднімалися жовті пагони і зелене листя. Це нагадувало маленький тропічний сад на дерев'яному плоту. Коли перші європейці з'явилися на островах Тихого океану, вони виявили великі плантації солодкої картоплі на острові Пасхи, на Гавайських островах і в Новій Зеландії; той самий батат культивувався також на інших островах, але тільки в межах Полінезії. В країнах, які лежали далі на захід, його не знали зовсім. Солодка картопля була найважливішою культурною рослиною на цих далеких островах, де людям без неї довелося б харчуватися переважно рибою. Про цю рослину створено багато полінезійських легенд. Як переказують люди, її привіз не хто інший, як сам Тікі, коли разом з дружиною Пані прибув сюди з стародавньої батьківщини своїх предків, де солодка картопля була важливою їжею. Новозеландські легенди розповідають, що солодку картоплю привезли з-за океану не на човнах, а на суднах, які становили собою "колоди, зв'язані разом вірьовками".
Як відомо, Америка — єдине місце на землі, крім Полінезії, де солодка картопля росла до появи європейців. А солодка картопля Ipomoea batatas, що її Тікі привіз на острови, це та ж сама картопля, яку індіанці Перу вирощували з найдавніших часів. Сушена солодка картопля була найголовнішим продуктом харчування під час подорожей і в індіанців стародавнього Перу, і в полінезійців. На островах Південного моря батати ростуть лише при умові старанного догляду; вони не зносять морської води, а тому спроба пояснити їх велике поширення на цих ізольованих островах тим, що їх могли принести з Перу океанські течії на відстань понад 4 тисяч миль, цілком безпідставна. Така спроба спростувати цей важливий довід тим більш неспроможна, що, як довели філологи, на всіх островах Південного моря, розкинутих на великих просторах, солодку картоплю називають "кумара", а під цією назвою вона була відома у древніх індіанців Перу. Назва пішла разом з бататом через океан.
Другою дуже важливою для Полінезії культурною рослиною, яку ми везли з собою на "Кон-Тікі", була пляшкова тиква Zagenaria vulgaris. Не менш важливе значення, ніж сам плід, мала оболонка тикви, яку полінезійці висушували над вогнем і використовували як посуд для води. Ця суто городня рослина, яка знову-таки не могла сама перепливти океан і поширитися на островах сама собою, була відома і давнім полінезійцям, і первісним жителям Перу. Посуд з такої тикви, в якому зберігали воду, ми знаходимо в занедбаних доісторичних могилах на берегах Перу; ним користувалися там рибалки за багато століть до того, як на островах Тихого океану з'явилися перші люди. Полінезійська назва пляшкової тикви, "кімі", зустрічається і в мові індіанців Центральної Америки, з якими тісно зв'язана культура Перу.
Крім різних південних фруктів, які ми з'їли за кілька тижнів, поки вони ще не встигли погнили, ми везли з собою і третю рослину, що разом із солодкою картоплею відіграла найбільшу роль в історії островів Тихого океану. У нас було двісті кокосових горіхів, які давали роботу нашим зубам і забезпечували експедицію освіжаючим напоєм. Деякі горіхи скоро почали проростати і рівно через десять тижнів плавання у нас з'явилося півдюжини малесеньких пальм заввишки 30 сантиметрів, паростки яких уже розкрилися і випустили міцні зелені листки. Кокосова пальма росла в доколумбівську епоху і на Панамському перешийку і в Південній Америці. Автор історичних хронік Ов'єдо[30]пише, що коли на тихоокеанському узбережжі Перу з'явилися перші іспанці, там у великій кількості росли кокосові пальми. В той же час їх давно вже знали на всіх островах Тихого океану. Ботаніки поки що не мають достатніх матеріалів щодо того, як ці пальми поширилися на Тихому океані. Але одно зараз уже встановлено. Навіть кокосовий горіх з його міцною шкаралупою не може перебратися через океан без допомоги людини. Горіхи, які лежали у нас на палубі в кошиках, залишалися придатними для споживання і для проростання протягом усієї нашої подорожі до Полінезії. Але приблизно стільки ж горіхів ми поклали серед коробок з продовольством під палубою, де увесь час плескалися хвилі. Ці горіхи всі до одного зіпсувалися від морської води. Між тим жоден горіх не попливе в океані швидше, ніж бальзовий пліт під парусом. Починалося з того, що вічка горіха насичувались водою і розм'якали, а потім через них морська вода проникала всередину. До того ж ціла армія збирачів покидьків стежила по всьому океану за тим, щоб жодна їстівна річ не могла перепливти з однієї частини світу в іншу.
Іноді в тихі дні серед синього океану вдалині від усяких берегів ми помічали білу пір'їну птаха, що пливла поруч із нашим плотом. Самітні буревісники та інші морські птахи, які можуть спати на воді, зустрічалися нам за тисячі миль від найближчої землі. Підпливши до маленької пір'їни і уважно оглянувши її, ми помічали на ній двох чи трьох пасажирів, які з усіма вигодами пливли за вітром. Коли "Кон-Тікі", наче якийсь Голіаф, випереджав їх, пасажири, побачивши нове, більш просторе судно, яке рухалося швидше, залишали свої місця і поспішали перебратися на пліт, полишивши перо на самого себе. Незабаром "Кон-Тікі" аж кишів цими безбілетними пасажирами. Це були маленькі морські краби. Завбільшки з ніготь, а інколи і набагато більші, вони були нашими ласощами, коли нам щастило упіймати їх. Маленькі краби викочували роль поліцейських на поверхні океану і, побачивши щось їстівне, вони довго не роздумували. Якщо кок прогавив між колодами летючу рибину, на другий день на ній уже сиділи вісім чи десять маленьких крабів й пригощалися, енергійно працюючи клешнями. Помітивши нас зблизька, вони полохалися, швидко втікали і ховалися, але на кормі в маленькій дірці біля колоди для стерна поселився один, зовсім ручний краб, якого ми назвали Юханнесом. Разом з папугою, яку ми всі дуже любили, краб Юханнес також входив до нашої компанії на плоту. Коли вахтовий, сидячи в сонячний день за стерном спиною до каюти, не бачив поруч Юханнеса, він почував себе дуже самотнім серед широких просторів синього океану. Тоді як інші маленькі краби полохливо тікали і ховалися, наче таргани на звичайному судні, Юханнес, не криючись, сидів з виряченими очима біля своїх дверей і чекав, коли змінюватиметься вахта. Кожен новий вахтовий приносив Юханнесу кришки галет або шматочок риби, і досить було нахилитися над його ніркою, як він відразу ж з'являвся на порозі і простягав лапки. А потім клешнями забирав кришки з наших пальців, утікав знову до нірки і, сидячи внизу, біля входу, пережовував їжу, мов школяр, який напхав собі повен рот.
Краби, наче мухи, обліпили намоклі кокосові горіхи, які починали бродити і тріскалися, або ж збирали планктон, викинутий на пліт хвилями. А планктон, ці малесенькі морські організми, був непоганою їжею навіть для нас, людей, коли ми навчилися виловлювати його зразу стільки, щоб вистачило на чималий ковток.
Ці майже невидимі планктонні організми, які у великій кількості плавають по океанах волею течій, без сумніву, дуже поживні. Коли деяка риба та морські птахи не харчуються самі планктоном, то вони в такому разі живуть за рахунок інших риб або морських тварин, що харчуються ним, хоч би якими великими не були самі. Планктон — це спільна назва для тисячі видів дрібних видимих і невидимих організмів, які плавають в океані біля самої поверхні. Одні з них є рослинами (фітопланктон), а інші — риб'ячими ікринками або малесенькими тваринками (зоопланктон). Тваринний планктон харчується рослинним, а цей у свою чергу живе за рахунок аміакових, азотистокислих та азотнокислих сполук, які утворюються від розкладу мертвого тваринного планктону. Живлячись один одним, ці два види планктонних організмів є в той самий час поживою для всього живого, що рухається у воді і над водою. Якщо планктонні організми невеличкі за розмірами, то за кількістю їх цілком досить. У склянці води, багатої на планктон, можна налічити тисячі цих малесеньких організмів. Бувало не раз, що люди помирали в морі від голоду, не знаходячи риби такої завбільшки, щоб її можна було бити остенем, ловити сіткою або на гачок.