Їм показали наш табір на місці старовинного селища Хоту Матуа, а. потім повели на терасу. Там вони всі посідали на траві біля підніжжя мурованої стіни. З селища приїхало верхи ще кілька остров'ян. Вони привезли з собою шестеро ягнят і полінезійським способом спекли їх на гарячих каменях.
День схилявся надвечір. Біля вогнища залишились тільки обгризені кістки, а всі діти купалися в бухті. Повітря аж дзвеніло від їхніх голосів. Потім черниці зібрали на березі групу дітей і заспівали з ними стародавню пісню про Хоту Матуа, який колись вперше зійшов на землю в Анакенській бухті.
Та ось учитель глянув на годинник, заплескав у долоні і наказав дітям лаштуватись до від'їзду. Море спокійно котило до берега м'які хвилі. Моторний човен було пришвартовано, як звичайно, до великого плоту, що стояв на якорі трохи віддалік од берега. Дітей переправляли туди на маленькому плоту, а звідси вже човном одвозили на корабель. Деякі з них встигли пірнути ще кілька разів і з плоту. Машиністи поїхали з першою партією учнів, щоб приготувати судно до відплиття. Поки човен повернувся, вчитель на березі відібрав наступну партію. Дванадцятеро дітей сіли на пліт, а кільком з них дозволили плисти поруч. Коли човен відплив удруге, кілька нетерплячих хлопців кинулися без дозволу у воду і попливли до плоту-причалу, щоб там дочекатися своєї черги. Тому вчитель і сам перебрався на пліт, щоб теж жити за порядком, і з третім рейсом вирішив супроводити дітей на корабель. Інші дорослі залишились на березі наглядати за рештою дітей.
І тут, як грім серед ясного неба, на нас упало нещастя. Коли човен, прямуючи до корабля, пропливав повз мис, діти раптом посхоплювалися з місць. Їм усім враз захотілося на ніс човна, де сидів із швартувальним канатом Тур-молодший. Учитель щосили гукав їх, намагаючись навести порядок, та його не слухали. Боцман, що сидів за стерном, дав задній хід і разом з Туром закричав на дітей. Але в цю мить налетіла спокійна, повільна хвиля. Човен, який уміщав дві тонни, навантажений тільки наполовину, глибоко врізався носом у хвилю і вмить наповнився водою. В наступну секунду на. поверхні вже було видно тільки стерно та багато голів.
З судна негайно спустили рятувальний човен. Корабельний лікар і я кинулись до маленького плоту, що стояв біля берега, а всі інші побігли на крайній мис, вій якого було всього метрів сімдесят-вісімдесят до того місця, де трапилось нещастя. Поки ми щосили гребли, я помітив, що деякі учні попливли в напрямку мису, але більшість то пірнала, то виринала довкола стерна човна. Скоро ми вже були там і попрямували до боцмана, який разом з одним підлітком підгримував на воді два якихось безпомічних тіла. Коли ми витягли їх на пліт, то впізнали в одному з них тринадцятилітню дочку бургомістра, гарну дівчинку з білою шкірою і золотистим волоссям. Я теж плигнув у воду, а лікар залишився на плоту підбирати дітей. На цей час уже прибули перші плавці з мису на чолі з капітаном. Ми виловлювали дітей одне за одним і вкладали їх на пліт. Більшість із них так розгубились, що навіть не пробували врятуватись! Коли пліт був уже переповнений, капітан та боцман підпливли з учителем, огрядне тіло якого само трималося на поверхні води. Воно було таке важке, що кілька чоловік ледве втягнули його на пліт. Але тут троє переляканих на смерть острів'ян теж полізли на пліт і замалим не перевернули його. Я загорлав, як божевільний, щоб змусити їх відпустити пліт. Двоє з них кинулись до мене і так міцно вчепилися, що потягнули за собою у воду.
Довелося пірнати, щоб звільнитись од них. З берега наспіли вже наші матроси, помічник сільського лікаря із півдесятка остров'ян. Вони рушили до мису, підштовхуючи поперед себе пліт. Корабельний лікар, оточений з усіх боків дітьми, сидів на плоту й щосили гріб веслом.
Капітан і я плавали й далі серед безлічі усяких речей на воді, перевіряючи, чи не залишився ще хтось. До нас підпливло троє остров'ян. Вода була прозора, мов кришталь, і, пірнаючи, я бачив на піщаному дні на глибині восьми метрів багато одежі й взуття. Раптом, на свій переляк, я побачив на дні щось схоже на ляльку. Я відштовхнувся ногами і якомога швидше поплив углиб. Лялька збільшувалась на очах. Я — далеко не першорядний плавець, а тепер був ще й досить таки змучений. На глибині семи метрів мені стало недобре. Я не міг більше витримати і поплив угору, хоч дуже неприємно відступати, коли мета була майже досягнута.
Виринувши, я помітив біля себе Йосипа, місцевого дзвонаря. Я знав, що він найкраще за всіх уміє пірнати. Якось він показував нам двоє затоплених поблизу селища суден. Важко дихаючи, я видавив з себе кілька слів і показав униз; Йосип зник. Через кілька секунд він, відсапуючись, з'явився над водою, похитав головою і знову пірнув. Незабаром він виринув, тримаючи на витягнутих руках тіло хлопчика. Ми підняли його на пліт і попливли до берега. Тим часом прибув рятувальний човен, і машиністи почали пірнати у воду. Але на дні залишилась тільки одежа. Сорок вісім дітей було вже на судні. Перевірка по списку на кораблі й на березі показала, що ніхто не пропав.
Поки ми прибули на мис, всіх дітей уже встигли перенести з. плоту на скелі. Дванадцятьом з них потрібна була допомога. Наш лікар робив їм штучне дихання, намагаючись повернути потерпілих до життя; йому допомагали помічник сільського лікаря і всі, хто там був. Коли ми підпливли, сільський лікар, який стояв на мисі і приймав дітей, скочив на пліт і заходився біля вчителя, бо перенести його важке тіло по гострих лавових скелях було неможливо. Лікар намагався вернути життя своєму другові. Йому допомагали наші найдужчі матроси, а всі інші в цей час були зайняті дітьми на мису. Біля них товпилися люди з ліхтарями, ковдрами й теплим одягом; у таборі Івонна відкрила всі намети і давала гарячу їжу дорослим і дітям. З селища на конях почали прибувати люди. В темряві здавалось, що їх дуже багато.
Це була страшна ніч, я її ніколи не забуду. Жах огорнув долину Анакена. Він ще більше підкреслювався сірою, зовсім безбарвною райдугою, перекинутою через похмуре чорне небо. Місяць сховався за вершиною. Одне за одним діти поверталися до життя. Їх переносили в намети і вкладали спати. Але час минав, а двоє так і не прокинулись. Одною з них була золотоволоса дівчинка, дочка бургомістра. Він сидів нерухомо біля неї і спокійно говорив:
— Їй тепер добре, вона завжди була слухняна. Тепер вона. в діви Марії.
В своєму житті я ще ніколи не стикався так близько з людським горем і ніколи не бачив, щоб люди зносили його так спокійно. Батьки, які втратили своїх дітей, мовчки тиснули нам руки, ніби бажаючи цим сказати, що ми, власники судна, не могли запобігти лиху. Ті ж, чиїх дітей було врятовано, кидались нам на шию і плакали. Протягом кількох годин у наметі було повно людей — учні, їхні батьки та інші остров'яни, які прибули, дізнавшись про нещастя. Коли нічна прохолода стала відчутніша, вони почали збирати свої речі і цілими сім'ями — по двоє і по троє — вмощувались на дерев'яні сідла. Кілька дітей захворіло на дизентерію й залишилось у наметі з найближчими родичами. Вершники зникали в темряві, везучи з собою понад сотню дітей. Анакенська долина опустіла.
Останніми з берега прийшли вісім чоловік, несучи тіло вчителя. Сіра райдуга все ще висіла на тлі чорного, ніби в траурі, неба. Вісім ліхтарів блимали в темряві, як іскри. Сільський лікар глянув на мене спокійними чорними очима.
— Острів утратив хорошу людину, сеньйоре. Він загинув на своєму посту, і його останні слова були: "Kay кау покі!" — "Рухайте у воді ногами, хлоп'ята!"
Знову я побачив лікаря в маленькій церкві патера Себастьяна. Він непорушно стояв, похиливши голову, бі" ля труни свого друга. Дітей поховали на день раніше. То був простий урочистий обряд. На похорон прийшло усе селище. Люди, заквітчані пальмовим листям, тихо співали про двох дітей, які переселились на небо. Патер Себастьян виголосив над тілом учителя коротку теплу промову:
— Ти любив своїх учнів, — закінчив він. — Дай боже тобі знову зустрітися з ними.
Ми бачили, як назавжди лягало в землю тіло вчителя, чули, як лікар бурмотів: "Рухайте ногами, хлоп'ята. Рухайте ногами".
Остров'яни неймовірно швидко забули про нещастя. Родичі почали різати худобу, влаштовуючи за місцевим звичаєм великі поминки. Нам вони теж привезли ділі гори м'яса.
Але найбільше ми були вражені згодом, коли вимели, вичистили й поставили все на свої місця в наметах. Протягом двох століть остров'яни славилися звичкою красти все, що попаде під руки. В темну безмісячну ніч. не могло бути й мови про нагляд. Остров'яни заходили, куди хотіли, і ніщо в наметах не було замкнене. Ми не сподівалися побачити жодної своєї речі, але ганебно помилились. Усе було на місці. Не пропало жодного капелюха, жодного гребінця, навіть шнурка од черевиків. А теплий одяг і вовняні ковдри, які ми давали загортати дітей, коли їх везли на конях додому, повернули нам з селища чистими, випрасуваними й дбайливо складеними.
Та один з нас, кидаючись у море за дітьми, залишив на березі капелюх, куди поклав годинника. Поки він рятував дітей, хтось із остров'ян украв годинника. Це була, звичайно, дрібниця. Тому мене дуже вразив патер Себастьян, коли я вперше після нещасного випадку зустрів його на кладовищі.
— Який жах трапився з дітьми, — тільки й міг я сказати.
— Ще гірше вийшло з украденим годинником, — відповів патер Себастьян.
— Що ви кажете? — спитав я, не вірячи своїм вухам. Патер Себастьян поклав мені руку на плече і спокійно, не міняючи виразу обличчя, сказав:
— Від смерті нам не втекти, але це не значить, що ми повинні красти.
Я ніколи не забуду тих слів. Я раптом знову відчув, що зустрів тут, на острові Пасхи, велику людину — можливо, найбільшу з усіх, яких мені доводилось коли-небудь зустрічати, його віра була правдою життя, а не тільки мудрими словами, які виголошують у неділю в церкві. Він учив інших того, в що вірив сам.
Про цей випадок патер Себастьян не сказав більше жодного слова, і ми разом пішли назад до селища.
Через кілька днів я знову зустрів патера Себастьяна. В ці дні я наказав припинити всю роботу, але остров'янам це не подобалось.