Ви знаєте, що таке мати, і, може, вам доводилося вертатися додому після довгої, на цілий рік, розлуки.
– Але я гадаю, що тобі все одно не слід було приїздити додому, – стривожено говорила вона. – Не знаю, що скаже твій тато, коли побачить тебе в хаті. Ми, звичайно, раді прийняти тебе й твоїх друзів! Проте, – похитала мати головою, – це небезпечно.
З Томового дозволу я сказав, що перебуваю на службі в королеви. Швидше сер Філіп опиниться у в'язниці, ніж я.
– Однак, – зауважила мати, – він не повинен знати, що ти вернувся, інакше це поруйнує всі плани містера Бойда. – Вона наморщила задумано брови. – Ви можете покластися на більшість сусідів, але не на всіх. Серед них є деякі, що хочуть підлизатися до сера Філіпа. Принаймні так подейкують люди. – Вона повернулася до Тома й винувато сказала: – Ми б радо дали вам притулок, містере Бойде, і знайшли б надійну схованку в хаті, проте навряд чи так було б добре. Все одно якось воно виявиться, і серед людей піде поголос. Ми за себе не боїмося, але це завадить вашій роботі.
– Я розумію, місіс Браунріг.
– Відколи Пітер кинув той камінь, – сказала усміхаючись мати, – наш дім зажив великої слави. Правда, не такої, що її доводиться соромитись.
– Ваша правда. Нам слід отаборитися в якомусь іншому місці.
– Надумав! – вигукнув я. – Ми знайдемо притулок у Цитаделі.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
САМОТНЯ ВЕЖА
– Це якраз те, що нам потрібно, – весело сказав Том. – Ви питаєте, чи нам тут буде зручно? Ой чоловіче! Коли доводиться ночувати в тісних шафах, сидіти в річці по шию в воді і пливти сотню миль у баркасі, навантаженому смердючою рибою, – отоді тільки зрозумієш, що таке зручність.
– Ну що ж, гаразд, – сказав, повагавшись, батько. – Коли вам що-небудь буде треба, то по заході сонця навідайтесь на ферму. Ніхто з нас і близько не підійде сюди без вашого на те запрошення.
– Так буде безпечніше, містере Браунрігу.
– На добраніч, тату, – мовив я.
– На добраніч, Пітере. На добраніч, дочко. Спокійної вам ночі, містере Бойде.
Батько взяв свій ціпок і пішов стежкою; його постать здавалася тінню на тлі осяяної місяцем гори.
З Цитаделі виявилося чудове сховисько. Нависла скеля надійно захищала нас від негоди. Ще завидна ми нарвали папороті і, постеливши принесені з дому ковдри, влаштували зручні постелі. За який десяток кроків од нас тік струмок з доброю водою і, якщо ви пам'ятаєте, недалечко стояла вежа сера Філіпа. За півмилі од Цитаделі було зручне місце, щоб спостерігати за нею.
Харчі ми могли дістати в нас дома, пославши туди кого-небудь, як стане темно. Коні стояли на фермі в містера Бела, готові на випадок нагальної потреби. Тримати їх там було безпечніше, ніж у нас. Містер Бел мав багато коней і міг легко пояснити, чому в нього з'явилися нові. Ми продумали все до дрібниць. Справа була відповідальна, і ми не хотіли ризикувати.
Спочатку ми на показ усім виїхали з Лонсдейла, ніби простуючи далі; потім містер Бел перестрів нас на шляху і забрав коней; зрештою до нас приєднався батько і допоміг нам перенести речі в гори до сходу місяця.
Хоч ми були схвильовані, а наші постелі – доволі таки тверді, нам пощастило трохи поспати. Але як тільки зійшло сонце, я обережно провів своїх супутників схилом гори.
І от перед нами постала стара вежа. Цього ранку вона здавалася особливо похмурою й самотньою. Жоден її димар не курився димом.
– У такому місці можна творити які завгодно темні діла, – повільно мовив Том, дивлячись униз на вежу.
Він вийняв щось із кишені – якусь засклену металеву рурку – і приставив собі до ока. Потім простягнув ту рурку мені. Я подивився крізь скло і тихо охнув. Диво дивне – вежа враз наблизилася. Мені було добре видно двері над кам'яними сходами.
– Що ж це?.. – почав був я.
– Це так звана далекоглядна труба. Ти, очевидячки, бачиш її вперше. Дуже зручна річ до нашої роботи.
Ця штука, без сумніву, дуже знадобилася б нам, коли б ми мали що розглядати. Однак вежа здавалася порожньою і занехаяною, як старе дупло.
Спочатку ми з Кіт стояли на тому, що краще вартувати всім укупі, хоч Том переконував нас повернутися до табору, де можна було вільно ходити й розмовляти на повний голос.
– Стояти на чатах – нудотна справа, – попереджував він нас. – Краще вартувати по черзі. Немає сенсу сидіти тут усім гуртом.
Але вже за годину, коли цікавість наша притупилася, а дивитися в далекоглядну трубу набридло, ми пристали на Томову пропозицію і пішли, пообіцявши змінити його пізніше. Я повів Кіт в одне місце, де росло багато папороті, і ми нарвали по великому оберемку на постіль.
– А що коли мій здогад був хибний, і ми пішли не тим слідом? – похмуро мовив я.
– Не будь такий нетерплячий. А на що ти сподівався? Що двері вежі одразу відчиняться і звідтіля вийде сер Філіп у масці?
– Мені здається, що ті двері не відчинялися вже багато років.
– Поживем – побачимо. Навіть коли наш здогад щодо вежі був хибний, ми можемо стежити за Філіповим новим домом. Нам напевно відомо, що він замислив зле.
Ми вартували почережно аж до заходу сонця, але не побачили жодної живої душі. Кіт теж похнюпилась. Лише Том був, як і досі, у найкращому гуморі.
– Після довгої подорожі що може бути приємніше за безділля? – казав він. – А стежити – це все одно що рибу вудити Треба мати терпець. – Він набив люльку й з насолодою затягнувся тютюновим димом. – Зараз там нема нікого, але це зовсім не означає, що там нікого не буде. Може, вони чекають, поки смеркне. Я зараз піду туди, а за кілька хвилин повернуся.
– Та ви ж нічого не побачите, – запротестувала Кіт. – Почекайте принаймні, доки зійде місяць.
– Побачити я, звичайно, не побачу, та зате почую. А ви лягайте спати.
Він збудив нас на світанку. Ледве розплющивши очі, я спитав, чи не сталося чогось нового.
– Анічогісінько, – весело відмовив він. – У вежі нікого немає.
– Що ж нам тепер робити?
– Ходімте подивимося, чи був там хто останнім часом.
Ми мовчки подалися вниз сірим схилом гори. Ранок був вогкий; ми йшли по пояс у тумані, дрібненька роса осідала на наші вовняні плащі. Нарешті з туману виступила вежа. З гори вона скидалася на маленьку скриньку, а нині, коли ми стояли біля брудних слизьких сходів, височіла, наче Вавілонська вежа.
Навколо панувала тиша. Ні гавкоту собак, ні людського голосу. Стара фортеця дивилася на нас крізь ранковий присмерк так, ніби побачила людей уперше за багато віків. І все ж таки якесь передчуття примушувало мене міцніше стискати пістоль, схований на грудях.
Том зійшов угору сходами й загупав у двері. Я аж отетерів од несподіванки й ступив наперед, щоб про всяк випадок загородити Кіт.
Але вежа мовчала. Том посіпав двері, потім нахилився й почав зблизька розглядати замок, мов не добачаючи. Зрештою він усміхаючись зійшов униз.
– Навіщо ви стукали? – спитав я.
– Просто про всяк випадок. Могло ж бути, що там хтось є – один шанс на сотню. В такому разі він бачив і чув нас і питав себе, чого нам тут треба. На цей випадок я приготував цілу історію про те, що ми, мовляв, заблудилися.
– Ви начебто страшенно задоволені, – зауважила Кіт.
– Авжеж. Двері недавно відмикали.
Я спитав його, як він про це довідався.
– Замок недавно змащено, східці брудні, – адже добрячий дощ давно б змив грязюку. Не давніш як за два дні тут стояли коні, їх припинали до того залізного кільця. Бачите сліди копит? Бачите, як стерлася на кільці іржа? До того ж видно, що коням підв'язували торби з вівсом – дивіться, ось овес, його й досі не подзьобали птахи. На мою думку, люди були тут позавчора.
– А тепер ніхто не навернеться сюди цілий місяць, – похмуро мовив я.
Проте мене потішило навіть це слабке підтвердження мого здогаду. Ми ще походили навколо вежі, але не знайшли нічого вартого уваги. Мені кортіло зайти всередину. І Кіт, і Том теж, очевидячки, мали те саме бажання.
– Ці двері витримають напад цілої армії, – зауважила Кіт.
– Коли хтось зачинить їх зсередини на засув, – додав Том. – Якщо у вежі нікого немає, значить, двері тільки замкнені. Може, мені пощастить одімкнути замок. Ану, давайте спробуємо.
Ми зійшли сходами і стали перед дверима. Том почав длубатися в замку, мугикаючи стиха якоїсь пісеньки. Чого тільки він не носив із собою! Виявляється, в нього був цілий добір різного причандалля. Жартома він називав його кишеньковою камерою тортур.
– Це діло можна владнати, – бадьоро промимрив він.
Та саме цю мить я почув цокіт копит, що відлунював від крутих гірських урвищ.
– Хтось сюди їде, – прошепотів я.
Нам ніколи було спускатися сходами, і ми стрибнули просто вниз. На щастя, ярдів за п'ятдесят були густі зарості високої папороті. Ми, наче зайці, чкурнули через відкриту місцину. Озирнувшись, я переконався, що нас не побачили. Вершники ще не виїхали з глибокої западини.
– Лягайте й не ворушіться, – наказав Том. – Нахиліть голови. Я сам буду стежити.
Але з того місця, де я лежав, крізь пір'ясте листя папороті все було чудово видно, і я міг стежити, не підводячи голови.
До мене долинули голоси та брязкіт збруї. Потім з'явилися вершники: перед вів сер Філіп на своєму сірому румакові, за ним їхали ще двоє, а позад усіх на випещеному гнідому скакав наш давній знайомий, джентльмен у жовтому.
Вони спішилися біля сходів, і сер Філіп показав на кільце, до якого прив'язують коней. Значить, ці троє були тут уперше. Очевидячки, того разу приїздили інші змовники.
Коли вони одімкнули двері й зайшли всередину, Том підповз до мене.
– Ти добре знаєш місцевість, – прошепотів він. – Невже нам доведеться лежати в мокрій траві? Чи не можна безпечно вшитися звідціля? А то вони помітять нас із вікон.
– Повзіть за мною, – стиха мовив я.
Спочатку ми проповзли крізь зарості мокрої папороті, а потім пішли глибоким яром, що по ньому біжить струмок із нашого озера в Глендермейкін. На превеликий подив Кіт і Тома ми раптом вийшли на берег маленького озера, що лежало якраз біля нашого табору.
– Давайте снідати! – рішуче мовив Том.
Жоден з нас не заперечував проти такої пропозиції. Ми посідали долі, раді, що сонце нарешті пробилося крізь хмари й почало сушити нам мокрий одяг.
– Мортон і Вікарс, – сказав Том. – А інших ви знаєте?
Я похитав головою.
– Один мені, здається, знайомий, – мовила, повагавшись, Кіт.