Не забувайте, що я не шукав вашого Д0' вір'я. Так от, м-р Страйвер, я хочу сказати вам, що й для вас. могло би бути неприємно довідатися про вашу помилку, може було б неприємно і для доктора Манетта, а так само і для міс. Манетт пояснятися з вами. Ви знаєте, в якій добрості я маїО честь і щастя жити з ними. Kqah бажаєте, то я, ніяк не ком— промітуючи вас і не вдаючи з себе вашого представника, спробую перевірити мою пораду новими невеличкими спостереженнями, щоб мати яснішу думку. Коли ви тоді будете незадоволені, то можете самі довідатися; коли ж, навпаки, ви будете задоволені, то тоді нехай залишається все, як і тепер, — тут треба найбільшою мірою щадити всіх. Що ви скажете на це?
— А як довго ви затримаєте мене в місті?
— О! Це питання декількох годин. Я піду до Соґо сьогодні ввечері, а потім зайду до вас.
— Ну, то нехай буде так,—сказав Страйвер, — я тепер не піду, та я не так уже й пориваюся йти туди. Я згоден і ждатиму вас увечері. Бувайте здорові.
М-р Страйвер повернувся й вилетів з банка. Правник був досить проникливий, щоб здогадатися, що банкір не висловив би своєї думки так рішучо, коли б не мав моральної певности. Він був непідготований до такої пілюлі, а все ж мусів проковтнути її. "Єдиний вихід тепер для мене, — сказав собі м-р Страйвер, — збити всіх вас з пантелику". В такому тактичному засобі він знайшов собі велике заспокоєння.
— Не пошиєте мене в дурні, молода леді, — сказав м-р Страйвер.—Я обдурю вас.
Отож, коли того вечора о десятій годині м-р Лоррі прийшов до нього, м-р Страйвер навмисне обложився книгами й паперами і, здавалося, на думці не мав того, про що говорили вранці. Він навіть виявив здивування, коли побачив м-ра Лоррі, ввесь час був неуважний і думав, здавалося, про щось інше.
— Так от, — сказав добродушний посланець після того, як доброї півгодини даремно намагався навести його на це питання,— я був у Соґо.
— У Соґо? — повторив Страйвер байдуже. — А, так. Про що ж це я думаю!
— І я не маю ні найменшого сумніву, — сказав м-р Лоррі,— що я був правий у розмові, що ми мали. Моя думка ствердилася, і я повторюю свою пораду.
— Будьте певні, — відповів м-р Страйвер якнайприязніше, — я жалкую за це ради вас, уболіваю за це и ради нещасного батька. Я знаю, що це завсігди болісне питання для сім'ї. Отже не будемо більше говорити про це. Я гадав, що знайду добрий розум там, де його немає, і хвальну амбітність там, де хвальної амбітности немає. Я щасливо позбувся своєї помилки. Молоді жінки часто припускали такі дурості і часто потім, бідні й незнані, каялися в них. Я радий, що з того нічого не вийшло, бо з світового погляду йля мене це була зла річ, — навряд чи й треба казати, що для мене тут не було користи. І я справді дуже зобов'язаний вам, що ви дозволили мені дізнатися про вашу думку й дали мені свою пораду; ви краще, ніж я, знаєте молоду леді, ваша правда: з цього б ніколи нічого не вийшло.
М-р Лоррі був зовсім приголомшений і виглядав як справжній дурень, коли м-р Страивер одпихав його до дверрй, обсипаючи його спантеличену голову своїм благородством, лагідністю й доброзичливістю.
М-р Лоррі опинився на вулиці в темряві раніш, ніж зрозумів, де він був. М-р Страивер лежав на софі и хитро всміхався.
Розділ ХШ.
ЛЮДИНА БЕЗ НІЯКОЇ ДЕЛІКАТНОСТИ.
Якщо Сідней Картон колинебудь і денебудь визначався, то вже напевне він ніколи не визначався в домі доктора Манетта. Він бував тут часто, протягом цілого року, і завсігди хмурним і відлюдним сновиґайлом. Коли він мав потребу говорити, то говорив добре; проте крізь байдужість до BCborq, що покривала його якоюсь фатальною темрявою, дуже нечасто пробивався внутрішній світ.
А все таки йому не були байдужі вулиці навколо того дому и нечутливе каміння, що з нього зроблено було їх бруки. Не одну ніч безцільно блукав там нещасний, коли вино не розвеселяло його навіть на бистроплинний час; не раз похмурий світанок виявляв його самотню фігуру, що нудилася тут, і нудилася аж доки перші соняшні промені окреслювали яскравим рельєфом віддалену архітектурну красу церковних шпилів і високих будинків, може так само, як ця тиха пора будила в ньому спогади про кращі речі, давно забуті, тепер недосяжні. За останній час занехаяне ліжко бачило його менш ніж колинебудь, і часто, кинувшись на нього тільки на декілька хвилин, він знову вставав і йшов блукати в отих знайомих місцях.
Одного разу, в серпні, коли м-р Страйвер, попередивши свого шакала, що "він передумав щодо одруженняпереїхав із своїм ніжним почуттям до Девоншіру, і коли вигляд і пахощі квіток на Лондонських вулицях мали заховані в собі частки добра для найнещасніших, здоров'я для найслабіших, молодости для найстаріших, Сіднеєві ноги все ще топтали те саме каміння— Нерішучі й безцільні його ноги оживилися якимось наміром і, виконуючи цей намір, привели його до докторових дверей.
Його запросили нагору, і там він застав Люесі саму за роботою. Вона ніколи не почувала себе цілком вільно при ньому й прийняла його з деяким замішанням, коли він сів до її стола. Однак, після перших слів про загальні речі, вона, поглянувши на нього, спостерегла в ньому зміну.
— Я боюсь, ви слабі, м-ре Картоне?
— Ні. Тільки таке життя, як моє, не веде до здоров'я. Та чого и ждати таким безпутнім?
— Чине шкода... вибачайте, я вже почала це питання... чи не шкода, що ви не провадите кращого життя?
— Ще й який сором.
— Тоді чому ж не змінити?
Поглянувши на нього лагідно, вона була здивована и засмутилася, коли побачила на його очах сльози. Сльози були і в його голосі, коли він відповідав їй:
— Надто пізно вже. Я вже ніколи не буду кращим ніж тепер. Я падатиму нижче й нижче й ставатиму гіршим і гіршим.
Він сперся на стіл і закрив очі рукою. Стіл двигтів серед мовчання, що настало.
Вона ніколи не бачила його такого стурбованого й була дуже засмучена. Він знав це, не дивлячись на неї, і промовив:
— Вибачайте, будь ласка, міс Манетт. Я мішаюся перед тим-; що я маю потребу сказати вам. Чи вислухаєте ви мене?
— Якщо це хоч трохи врятує вас. М-ре Картоне, коли б це зробило вас щасливішим, я б була дуже рада!
— Щиро дякую за ваше добре співчуття.
Він відсунув руку від лиця и заговорив твердо:
— Не бійтесь вислухати мене. Не жахайтеся від того, що я вам скажу. Я подібний до того, хто вмер молодим. Моє життя мабуть усе в минулому.
— Ні, м-ре Картоне. Я певна, що краща частина його ще може наступити. Я переконана, що ви можете стати значно, значно гіднішим себе самого.
— Скажіть — вас, міс Манетт, і хоч я знаю краще... хоч у глибині мого власного нещасного серця я знаю краще... я ніколи не забуду цього.
Вона зблідла й тремтіла. Він став їй на допомогу з виразною безнадією щодо себе, і це надало їхній розмові зовсім іншого напрямку, ніж вона могла бути за інших обставин.
— Коли б було можливо, міс Манетт, щоб ви відповіли на любов чоловіка, якого бачите перед собою, що сам зрікся себе, спустошив, п'яницю, нещасне створіння, яким ви його знаєте, то, не зважаючи на своє щастя, він того самого дня й години був би свідомий того, що він принесе вам одно нещастя, принесе вам горе й каяття, погубить вас, знеславить вас, потягне вас із собою в безодню. Знаю дуже добре, що ви не можете мати ніжного почуття до мене; я ñ не прошу; я навіть вдячний, що цього не може бути.
— А поза цим чи не можу я врятувати вас, м-ре Картоне? Чи не можу я викликати вас — вибачайте ще раз — на кращий шлях? Чи не можу якимось способом віддячити вам за довір'я Я ж знаю, що це довірливість, — сказала вона скромно по деякім ваганні і з гіркими сльозами, — я знаю, що цього б ви не сказали нікому іншому. Чи я не можу якось повернути це на ваше добро, м-ре Картоне?
Він похитав головою.
— Ні. Ніяким чином, міс Манетт. Коли ви послухаєте мене ще трохи, то ви зробите для мене все, що можете зробити. Я хочу, щоб ви знали, що ви — остання мрія моєї душі. Падаючи, я все ж не впав ще так низько, щоб, дивлячись на вас і на вашого батька з тим домом, що ви його зробили таким, я не збудив у собі давні тіні, про які я думав, що вони завмерли давно. Відколи я знаю вас, мене мучить сумління, про яке я гадав, що воно перестало вже докоряти мене; я почув, як давні голоси шепочуть мені, щоб я піднісся, а я думав, що вони замовкли навіки. В мені з'явилися неясні думки відродитися и почати жити знову, стрясти з себе лінощі й похітливість і відновити покинуту боротьбу. Мрія, мрія та й тільки, що кінчається нічим і залишає сплячого там же, де він і ліг, проте я хотів би, щоб ви знали, що ви надихнули її.
— Так таки нічого й не залишиться від неї? О, м-ре Картоне, подумайте ще раз! Попробуйте знов!
— Ні, міс Манетт; все це ні до чого, і я знав, що я цілком негідний. А все ж мав і маю легкодушність бажати, щоб ви знали, як раптово ви запалили в мені, вигорілій купі попелу, вогонь, однак вогонь, по своїй природі невідлучний від мене, який нічого не оживляв, нічого не освітлює, не дає ніякої користи даремно догоряє.
— Якщо така моя недоля, м-ре Картоне, що я зробила вас ще нещасливішим ніж були, доки не знали мене...
— Не кажіть цього, міс Манетт; якби взагалі можна було врятувати мене, то це зробили б тільки ви. Ви не будете причиною того, що я стану гіршим.
— Коли стан вашої душі, як ви його змалювали, у всякім, разі залежить деякою мірою від мого впливу... коли я тільки ясно розумію..., то чи не можу я використати цього впливу, щоб послужити вам. Невже ж я не маю сили направити вас на добре?
— Найбільше добро, на яке я здатний тепер, міс Манетт,'я прийшов здійснити тут. Дозвольте мені через все безпутне життя, що залишилося мені, пронести спомини про те, що я відкрив моє серце вам, останній на цім світі, і що в мені на цей час залишилося ще щось таке, над чим ви могли плакати ñ жалкувати.
— Благаю вас знов і знов, найпалкіше, від щирого серця, — вірте, що те щось здатне на краще, м-ре Картоне!
— Не просіть мене, міс Манетт, ще вірити цьому. Я вже випробував себе і знаю краще. Я засмучую вас; я зараз скінчу. Дозвольте мені вірити, коли я згадаю цей день, що останнє в моему житті довір'я замкнено в вашому чистому й непорочному серці, що воно залишиться там незайманим і що ніхто не розділить його.
_ Якщо це дасть вам утіху, то так.
_ Навіть той, хто кодись буде наймиліший вам?
— М-ре Картоне, — сказала вона по зворушеній павзі,— тайна ця — ваша, а не моя, і я обіцяю вам шанувати її.
— Щиро дякую вам.
Він поцілував її в руку и подався до дверей.
— Не бійтеся, міс Манетт, щоб я колинебудь відновив цю.