А в нас немає нікого, хто міг би виступати замість прем'єра. Тільки він може говорити від імені Англії.
Пуаро спохмурнів.
– Значить, ви вважаєте, що прем'єр-міністра викрали, щоб він не зміг брати участь у зустрічі?
– Саме так ми і думаємо. Він якраз їхав у Францію.
– А зустріч розпочнеться…
– Завтра о дев'ятій вечора.
Пуаро дістав із кишені старого годинника.
– Зараз за чверть дев'ята.
– Двадцять чотири години! – задумливо сказав містер Додж.
– І п'ятнадцять хвилин, – додав Пуаро. – Не забувайте про п'ятнадцять хвилин, мосьє, – вони ще можуть зіграти свою роль. А тепер перейдімо до деталей. Прем'єра викрали в Англії чи у Франції?
– У Франції. Містер Макадам вирушив туди сьогодні вранці. Він мав переночувати в домі у головнокомандувача, а завтра їхати в Париж. Через Ла-Манш його перевезли на есмінці. В Болоньї його зустрів автомобіль із Генштабу, в якому мав бути ад'ютант головнокомандувача.
– Eh bien?
– Вони виїхали з Болоньї, але у місце призначення так і не прибули.
– Що?
– Мосьє Пуаро, це був підставний автомобіль і підставний ад'ютант. Справжній автомобіль знайшли на одній із під'їзних доріг. Шофер та ад'ютант сиділи всередині зв'язані і з кляпами в роті.
– А підставний автомобіль?
– Його досі не знайшли.
Пуаро нетерпляче махнув рукою.
– Неймовірно! Але ж урешті-решт хтось має його помітити?
– І ми так думали. Вважали, що досить буде прочесати всі дороги. Та частина Франції підлягає законові воєнного часу. Ми не сумнівалися, що автомобіль далеко не заїде: його зрештою побачать. Поліція Франції, наші люди зі Скотленд-Ярду, солдати – усі вже прочесали кожен квадратний метр. Такого, як ви кажете, не може бути – але ми досі нічого не знайшли!
Цієї миті пролунав тихий стук у двері, і в кімнату зайшов молодий офіцер із міцно запечатаним конвертом – його він вручив лордові Естейру.
– Щойно отримали з Франції, сер. Я приніс його сюди, як ви й наказували.
Міністр нетерпляче розірвав конверт і гмикнув. Офіцер пішов геть.
– Ось нарешті хоч якісь новини! Щойно розшифрували телеграму. Вони знайшли той підставний автомобіль, а в ньому – Деніелса, секретаря. Його приспали хлороформом, заткнули рота, зв'язали й залишили на території покинутої ферми неподалік від К. Секретар нічого не пам'ятає, тільки те, що хтось напав на нього ззаду, притиснув щось до рота й носа, і як він пручався. Поліція задоволена точністю його свідчень.
– Більше нічого не знайшли?
– Ні.
– Не знаходили бездиханного тіла прем'єр-міністра? Тоді надія ще є. Але це досить дивно. Чому зранку вони намагалися його вбити, а тепер – ні?
Додж похитав головою.
– Одне зрозуміло напевне: вони за всяку ціну намагаються не дати йому потрапити на зустріч.
– Якщо це в людських силах, прем'єр-міністр на зустрічі буде. Дай Боже, щоб не було запізно. А тепер, мосьє, розкажіть мені все – від самого початку. Я маю знати також деталі збройного замаху.
– Учора ввечері прем'єр-міністр у супроводі секретаря, капітана Деніелса…
– Того самого, що був із ним у Франції?
– Так. Отже, вони поїхали на машині у Віндзор, де прем'єр-міністр мав зустріч із королем. Сьогодні рано-вранці він повернувся в Лондон, і саме дорогою стався збройний замах.
– Зачекайте хвилинку, будь ласка. Хто такий капітан Деніелс? У вас є досьє на нього?
– Я знав, що ви запитаєте. Ми про нього небагато знаємо. Він не походить із якогось знатного роду. Служив в армії, проявив себе як дуже здібний секретар, до того ж поліглот – він знає, якщо не помиляюся, сім мов. Саме тому прем'єр-міністр узяв його з собою до Франції.
– У нього є родичі в Англії?
– Дві тітки. Місіс Еверерд живе у Гемпстеді, а міс Деніелс – біля Ескота.
– Ескот? Це ж недалеко від Віндзора, правда?
– Ми перевірили цю лінію. Але нічого не знайшли.
– Отже, ви вважаєте, що капітана Деніелса можна не підозрювати?
Лорд Естейр відповів із гіркотою в голосі:
– Ні, мосьє Пуаро, не вважаю. У наші дні будь-кого можна підозрювати.
– Très bien. Тепер я розумію, мілорде, що поліції доводилося ретельно охороняти прем'єр-міністра, щоб не допустити жодної спроби нападу?
Лорд Естейр кивнув.
– Саме так. За автомобілем прем'єра їхав автомобіль із поліцейськими у штатському. Містерові Макадаму про ці заходи безпеки не казали, бо він був чоловік безстрашний і різко заперечував проти будь-якої опіки над собою. Але поліція вирішила по-своєму. Насправді навіть шофер прем'єра, О'Мерфі, служить в органах безпеки.
– О'Мерфі? Це ж ірландське ім'я?
– Так, він ірландець.
– Із якої частини Ірландії походить цей чоловік?
– Графство Клер, якщо не помиляюся.
– Tiens! Але продовжуйте, мілорде.
– Прем'єр виїхав у Лондон. Він їхав у закритому автомобілі разом із капітаном Деніелсом. Позаду, як завжди, їхав другий автомобіль. Але, на жаль, із невідомої причини автомобіль прем'єра з'їхав із головної дороги…
– Там, де вона повертає? – перебив Пуаро.
– Так, а звідки ви знаєте?
– О, c'est évident!84 Продовжуйте.
– З невідомої причини автомобіль прем'єра з'їхав із головної дороги. Поліцейський автомобіль, не помітивши цього, їхав далі по шосе. Невдовзі після з'їзду на автомобіль прем'єра напала група невідомих людей у масках. Шофер…
– Цей бравий О'Мерфі, – задумливо пробурмотів Пуаро.
– Шофер, на мить розгубившись, ударив по гальмах. Прем'єр висунув голову у вікно – і тут пролунав постріл: один, а потім другий. Перша куля подряпала прем'єрову щоку, друга, на щастя, не влучила. Шофер, усвідомивши небезпеку, натиснув на газ і поїхав уперед, розбивши групу нападників.
– Ледве врятувалися, – видихнув я, здригнувшись.
– Містер Макадам не хотів зважати на невеличку рану, казав, що то просто подряпина. Автомобіль заїхав у місцеву лікарню, де рану промили й перев'язали – звісно, прем'єр був інкогніто. Після цього він поїхав просто на вокзал, де на нього чекав спеціальний потяг до Довера. Капітан Деніелс коротко доповів схвильованим поліцейським про те, що сталося, а тоді прем'єр із секретарем негайно відбули. У Довері вони зайшли на борт есмінця. У Болоньї, як ви знаєте, на прем'єр-міністра чекав підставний автомобіль із британським прапором, точно такий, як мав бути справжній.
– Це все, що ви мали мені розповісти?
– Так.
– І ви не пропустили жодної події, мілорде?
– Гм, трапилася ще одна незвичайна подія.
– Яка?
– Автомобіль прем'єра не повернувся додому після того, як відвіз його на вокзал. Поліція хотіла допитати О'Мерфі, тому негайно почала пошуки. Машину виявили біля одного непристойного ресторану в лондонському Сохо. Там, наскільки ми знаємо, збираються німецькі агенти.
– А що з шофером?
– Його не знайшли. Він теж зник.
– Отже, – задумливо мовив Пуаро, – є два зникнення: прем'єр-міністра у Франції та О'Мерфі в Лондоні.
Він уважно подивився на лорда Естейра, а той розпачливо розвів руками.
– Можу вам тільки сказати, мосьє Пуаро, що якби ще вчора хтось сказав мені, що О'Мерфі – зрадник, я розсміявся б йому в лице.
– А сьогодні?
– Сьогодні я не знаю, що й думати.
Пуаро похмуро кивнув, а тоді знову глянув на годинника.
– Я так розумію, що в мене carte blanche, панове – на все? Тобто я повинен мати змогу поїхати будь-куди і будь-яким транспортом.
– Саме так. За годину в Довер вирушає спеціальний потяг зі службовцями Скотленд-Ярду. З вами поїдуть військовий офіцер і працівник органів безпеки – вони будуть повністю до ваших послуг. Цього вам достатньо?
– Думаю, так. І ще одне запитання, перш ніж ви підете, мосьє. Чому ви звернулися до мене? Я ж усього лише непомітна мурашка у величезному Лондоні.
– Вас нам рекомендував один ваш видатний співвітчизник.
– Comment? Мій старий друг Préfet?..
Лорд Естейр похитав головою.
– Дехто серйозніший, ніж Préfet. Той, чиє слово колись було в Бельгії законом – і знову буде! Клянуся іменем Англії!
Рука Пуаро злетіла у жесті привітання.
– Хай буде так! Ах, мій пан мене не забув… Мосьє, я, Еркюль Пуаро, вірою і правдою послужу вам. Тільки дай Боже встигнути. Але так темно… темно… Я нічого не бачу.
– Ну, Пуаро, – вигукнув я, коли двері за міністрами зачинилися, – і що ви про все це думаєте?
Мій друг швидко пакував маленьку валізку, тож тільки задумливо похитав головою.
– Не знаю, що й думати. Мій мозок мене підводить.
– Для чого, як ви сказали, викрадати його, якщо можна було б просто стукнути по голові – і ніяких проблем? – міркував я.
– Перепрошую, mon ami, але я такого не казав. Вони явно більше зацікавлені в тому, щоб викрасти його.
– Але чому?
– Бо непевність породжує паніку. Це перша причина. Якби прем'єр-міністр загинув, це була б жахлива трагедія, але цю ситуацію всі прийняли б і почали щось робити. А тепер усі паралізовані. Знайдеться прем'єр чи ні? Мертвий він чи живий? Ніхто не знає, а поки ніхто нічого не знає напевне, то й робити щось конкретне не випадає. Отже, як я й кажу, непевність породжує паніку, на що й розраховують les Boches85. По-друге, викрадачі десь його утримують, тож можуть домовлятися з обома сторонами. Керівництво Німеччини навряд чи готове розкидатися грошима, але для цієї ситуації вони можуть зробити виняток і запропонувати круглу суму за бранця. По-третє, їм не загрожує смертна кара за цей злочин. О так, викрадення – це для них найвигідніший варіант.
– Тоді чому вони спершу намагалися вбити його?
Пуаро сердито махнув рукою.
– От цього я й не можу збагнути. Дуже нерозумно! Усе підготували (і гарно підготували!) для викрадення, а тоді зіпсували, влаштувавши мелодраматичний напад, як у кіно, і геть не реалістичний. Важко повірити, що за якихось двадцять миль від Лондона орудує банда чоловіків у масках!
– Можливо, це були дві не пов'язані афери, – запитав я.
– Е ні, надто вже неймовірний збіг! Думаємо далі. Хто ж тут зрадник? Мав бути зрадник, у першій афері точно. Але хто з них – Деніелс чи О'Мерфі? Точно один із цих двох, інакше чого б тоді автомобіль з'їхав із головної дороги? Не будемо ж ми думати, що це прем'єр-міністр організував напад на самого себе! Отже, це О'Мерфі сам з'їхав на тому повороті чи його підштовхнув Деніелс?
– Точно О'Мерфі!
– Так, бо якби це був Деніелс, прем'єр-міністр почув би наказ від нього і спитав, що відбувається.