Але, дійшовши до кінця його, повернулась, щоб упевнитись, що пані де Сов немає позаду.
Пані де Сов ішла за нею.
Королева Наварська подивилась, як пані де Сов пішла сходами, що вели до її помешкання, і пішла далі до покоїв королеви.
Усе в палаці стало інакше, ніж було раніш; замість юрби прислужливих придворних, що розступалися перед королевою та шанобливо вітали її, Маргарита зустрічала тільки гвардійців із закривавленими партизанами, в забризканій кров'ю одежі, або дворян у роздертих плащах, з почорнілими від пороху обличчями, що з'являлись за наказами та з рапортами; ті приходили, ті виходили, і від цієї юрби людей, що йшли туди й сюди, галереї схожі були на величезний страшний мурашник.
Маргарита йшла все вперед і прийшла до передпокою королеви-матері. Але передпокій охороняли два ряди солдатів і пропускали тільки тих, хто знав пароль.
Даремне намагалась Маргарита прорватися крізь цю живу загороду. Вона кілька разів бачила, як відчинялись і зачинялись двері, і в ці хвилини вона щоразу помічала Катерину, що аж помолодшала від діяльності, енергійну, ніби їй було двадцять років; вона писала, розсилала листи, розпечатувала пакети, давала накази, зверталася до одних з ласкавим словом, до других з усмішкою і найприязніше посміхалася до тих, хто був найбільше вкритий порохом і кров'ю.
Серед шуму цієї юрби, що сповняла Лувр штовханиною та страшенним гамором, з вулиць щораз частіше доносилися постріли.
— Я не доб'юся до неї, — сказала собі Маргарита після трьох марних спроб прорватись за ряди солдатів з алебардами. — Замість того, щоб гаяти час тут, піду до брата.
В цю хвилину пройшов де Гіз; він приходив сповістити королеві про смерть адмірала і вертався на різанину.
— О, Генріх, — скрикнула Маргарита, — де король Наварський?
Герцог подивився на неї із здивованою усмішкою, вклонився і, не відповівши, вийшов із своїми гвардійцями.
Маргарита підбігла до якогось капітана, що збирався виступати з Лувра і перед тим звелів солдатам набити аркебузи.
— Король Наварський, — спитала вона, — де король Наварський, пане?
— Не знаю, пані, — відповів той, — я не в гвардії його величності.
— А, любий Рене! — скрикнула Маргарита, пізнавши парфумера Катерини, — це ви... йдете від матері... не знаєте, що з мужем?
— Його величність король Наварський не друг мені, пані... Ви повинні знати це. Мені казали навіть, — додав він з гримасою, що більше нагадувала корчі від зубного болю, ніж усмішку, — казали навіть, що він дозволив собі обвинувачувати мене, ніби я в згоді з пані Катериною отруїв його матір.
— Ні, ні! — скрикнула Маргарита. — Не вірте, добрий Рене!
— О, це неважно, пані! — сказав парфумер. — Ні король Наварський, ні його прибічники тепер нестрашні.
І він повернувся спиною до Маргарити.
— О, пане де Таванн, пане де Таванн! — скрикнула Маргарита. — Тільки слово, одно слово, будь ласка!
Таванн зупинився.
— Де Генріх Наварський? — спитала Маргарита.
— Гадаю, — вголос відповів той, — що він блукає по місту з герцогом д'Алансоном і з де Конде.
Потім тихенько, так, щоб тільки Маргарита могла чути його, сказав:
— Прекрасна королево! Якщо ви хочете бачити того, за право бути на місці якого я віддав би життя своє, постукайте до збройового кабінету короля.
— О, дякую, Таванн! — сказала Маргарита, почувши з усього того, що сказав їй Таванн, тільки головне повідомлення. — Дякую, іду туди.
І побігла, шепочучи собі:
— О, після того, що я обіцяла йому, після того, як він так поводився зо мною, коли цей невдячний Генріх був у мене в кабінеті, я не можу покинути його на погибель!
І вона побігла до дверей в приміщення короля; але перед дверима стояла сторожа з двох гвардійських загонів.
— До короля не можна! — сказав офіцер, квапливо підходячи до неї.
— І мені? — сказала Маргарита.
— Наказ для всіх.
— Мені, королеві Наварській! Мені, сестрі його!
— В забороні не зроблено винятків, пані, прийміть мої пробачення.
І офіцер зачинив двері.
— О, він пропав! — скрикнула Маргарита, збентежена зловісним виразом цих облич, що хоч і не палали помстою, але виявляли непохитність. — Так, так, я все розумію... Мною скористувались, як принадою... Я пастка, щоб піймати і вирізати гугенотів... О, я доб'юся до короля, хоч би ціною життя!
І Маргарита, як божевільна, побігла коридорами та галереями, — аж раптом, коли проходила повз якісь невеличкі двері, почула спів, жалібний, майже похмурий: такий був він монотонний. Це був кальвіністський псалом, що його співав якийсь тремтячий голос у сусідній кімнаті.
— Мамка короля, добра Мадлен... Це вона! — скрикнула Маргарита, в голові якої майнула несподівана думка. — Це вона!.. Боже християнський, поможи мені!
І Маргарита, повна надії, тихенько постукала в маленькі двері.
Справді, Генріх Наварський, вийшовши після попередження Маргарити та розмови з Рене від королеви-матері, звідки його, як добрий геній, не хотіла випускати маленька Феба, зустрів кількох дворян-католиків, і вони, ніби виявляючи пошану до нього, провели його до його покоїв, де дожидалися чоловік із двадцять гугенотів, які зібрались у молодого принца і, зібравшись, не хотіли покинути його, — настільки передчуття тієї фатальної ночі вже кілька годин панувало над Лувром. Вони там і зостались, і ніхто не насмілився потурбувати їх.
Нарешті, при першому ударі дзвону на дзвіниці Сен-Жермен-л'Оксерруа, що віддався в їх серцях як дзвін похоронний, увійшов Таванн і серед мертвого мовчання повідомив Генріха, що король Карл IX хоче говорити з ним.
Ніякої спроби поставити опір не було зроблено, навіть думки про це не прийшло нікому. Стелі, галереї і коридори Лувра тріщали під кроками солдатів, зібраних у дворі і в палаці в числі коло двох тисяч.
Генріх, попрощавшись із своїми друзями, яких він не сподівався більше побачити, пішов за Таванном; той привів його в невелику галерею, суміжну з королівським приміщенням, і залишив там самого, без зброї, з серцем, сповненим тривоги.
Король Наварський перебув там, лічачи хвилини, дві сповнені смертельної томливості години, прислухаючись з щораз зростаючим жахом до голосу дзвонів та гуку аркебуз, бачачи крізь заґратоване вікно, як пробігають в заграві пожежі, в сяйві факелів втікачі та вбивці, і не розуміючи, що то за вбивства та зойки відчаю, навіть не підозрюючи — хоч добре знав і Карла IX, і королеву-матір, і герцога де Гіза — яка страшна драма відбувається в цю хвилину.
Генріх не мав фізичної мужності; він мав більше — мужність моральну: почуваючи страх перед небезпекою, він зустрічав її з усмішкою на устах, якщо це була небезпека на полі бою, серед дня, перед очима у всіх, при лунких звуках сурм та глухому гуркоті барабанів... Але тут він був сам, беззбройний, під замком, у півтьмі, в якій ледве міг би помітити ворога, коли б той підкрався до нього, і лезо — коли б воно вдарило його. Ці дві години були для нього, може, найжахливішими за все його життя.
В хвилину найбільшого сум'яття, коли Генріх почав уже розуміти, що, напевне, відбувається організована різанина, по нього прийшов капітан і повів його коридором в апартаменти короля. При наближенні їх двері відчинились і знову зачинились за ними ніби якоюсь чарівною силою. Капітан привів Генріха в покої Карла IX і завів до його збройового кабінету.
Коли вони увійшли, король сидів у великому фотелі, поклавши руки на його ручки і схиливши голову на груди. Почувши кроки, Карл IX підвів голову, і Генріх побачив, що по лобі його великими краплинами котиться піт.
— Здрастуйте, Анріо, — грубо сказав молодий король. — А ви, Ла Шастр, вийдіть.
Капітан вийшов.
З хвилину панувало похмуре мовчання.
Генріх збентежено оглядівся навкруги і побачив, що він з королем сам.
Раптом Карл IX устав.
— Ну, що ж, — сказав він, швидким рухом відкидаючи назад своє біляве волосся і в той же час нахмурюючи лоб, — вам приємно, що ви зо мною, так, Анріо?
— Звичайно, сір, — відповів король Наварський, — я завжди щасливий, коли буваю з вашою величністю.
— Приємніше, ніж бути там, га? — перехопив Карл IX, більше стежачи за своєю думкою, ніж відповідаючи на комплімент Генріха.
— Я не розумію, сір, — сказав Генріх.
— Подивіться і зрозумієте.
Швидким рухом Карл IX підійшов чи, краще сказати, підскочив до вікна і, тягнучи за собою зятя, який відчував чимраз більший страх, показав йому жахливі тіні вбивць, які на палубі човна різали або топили в річці жертви, що їх підводили до них щохвилини.
— Але ж, бога ради, — скрикнув увесь блідий Генріх, — що коїться цієї ночі?
— Цієї ночі, пане, — сказав Карл IX, — мене звільняють від гугенотів. Ви бачите там, над готелем Бурбонів, дим і полум'я? — Це дим і полум'я від будинку адмірала. Ви бачите труп, що його добрі католики тягнуть на подертому сіннику? Це труп адміралового зятя, труп вашого друга Теліньї.
— О! Що значить усе це? — скрикнув король Наварський, даремне шукаючи у себе при боці ручки кинджала і тремтячи від ганьби та гніву, бо почував, що з нього глузують і разом загрожують йому.
— Це значить, — скажено крикнув Карл IX, страшно бліднучи, — це значить, що я не хочу гугенотів навколо себе, чуєте ви, Генріх? Я король? Я володар?
— Але, ваша величність...
— Моя величність б'є і ріже зараз все не католицьке; я так бажаю. Ви католик? — крикнув Карл, гнів якого зростав невпинно, як страшний приплив на морі.
— Сір, — сказав Генріх, — пригадайте ваші власні слова: "Що мені до віри того, хто добре служить!"
— Ха-ха-ха! — скрикнув Карл з диким реготом. — Пригадати власні мої слова, Генріх! Verba volant[33], як каже сестра моя Марго. А всі ці, подивіться, — додав він, показуючи на місто, — всі ці не добре служили мені? Не були відважні в бою, мудрі в нараді, завжди віддані? Усі були корисні піддані, — але вони гугеноти, а я хочу тільки католиків.
Генріх не відповів.
— Ну, зрозумійте ж мене, Анріо!
— Я зрозумів, сір.
— Отже?
— Отже, сір, я не бачу, чому король Наварський мусить зробити те, чого не зробили стільки дворян і людей простих. Бо коли всі ці бідолахи вмерли, то вмерли вони тому, що їм запропонували те, що ваша величність пропонуєте мені, і вони зреклись, як зрікаюсь я.
Карл ухопив молодого чоловіка за руку і, вп'явшись в нього поглядом, що, поволі розпаляючись, став з тьмяного дико сяючим, сказав:
— А, ти думаєш, я брав на себе труд пропонувати месу тим, кого там убивають?
— Сір, — сказав Генріх, звільняючи руку, — ви вмрете в вірі батьків ваших?
— Так, богом присягаюсь! А ти?
— І я теж, сір, — відповів Генріх.
Карл люто заричав і тремтячою рукою вхопив аркебузу, що лежала на столі.
Генріх, притулившись до стінної оббивки, з потом смертельної тоски на чолі, але з спокійним виглядом, завдяки тій владі, яку він мав над собою, стежив за всіми рухами страшного монарха з оцепенінням птаха, зачарованого поглядом змії.
Карл наготовив аркебузу і, в шаленій лютості тупаючи ногою, крикнув, засліплюючи Генріха лиском фатальної зброї:
— Приймаєш месу?
Генріх не відповів нічого.
Карл IX вигукнув прокльон, найстрашніший, який будь-коли вимовляли уста людини, і з блідого, яким був досі, став майже синім.
— Смерть, меса або Бастилія! — крикнув він, націлюючись у короля Наварського.
— О, сір, — скрикнув Генріх, — невже ви вб'єте мене, вашого зятя?
Генріх з незрівняною спритністю розуму, що була однією з наймогутніших здібностей його душевної організації, уникнув відповіді, якої вимагав від нього Карл IX, бо нема сумніву, що коли б відповідь була негативна, Генріх мусив би загинути.
Після останніх нападів люті безпосередньо настає реакція, — отже, Карл IX не звернувся знову до принца Наварського з своїм запитанням, а по хвилині вагання, під час якого з грудей його виривався глухий рик, повернувся до відчиненого вікна і націлився в якогось чоловіка, що пробігав набережною.
— Треба ж мені вбити когось, — скрикнув Карл IX, синій як труп, з налитими кров'ю очима, і, випустивши кулю, вбив людину, що бігла по набережній.
Генріх застогнав.
Тоді Карл, охоплений жахливим вогнем, почав безперестанку заряджати і стріляти з своєї аркебузи, радісно скрикуючи щоразу, коли влучав у людину.
— Прийшов мій кінець, — сказав собі король Наварський, — коли йому нікого буде вбивати, він уб'є мене.
— Ну, — сказав раптом чийсь голос позаду принців, — готово?
Це була Катерина де Медічі, що при останньому пострілі нечутно зайшла до кабінету.
— Ні, тисяча громів пекельних! — гукнув Карл, кидаючи аркебузу через усю кімнату.