Він ішов до кабінету Вільфора з певністю, що той затремтить, угледівши його, а замість того сам збентежився і затремтів, уздрівши помічника прокурора, що чекав його, сидячи за письмовим столом.
Моррель зупинився на порозі. Вільфор глянув на нього, наче не впізнавав. Аж після мовчання, під час якого статечний судновласник крутив у руках капелюха, він мовив:
– Пан Моррель, якщо не помиляюся?
– Так, мосьпане, це я, – відказав судновласник.
– Увійдіть, прошу вас, – сказав Вільфор з поблажливим жестом, – і скажіть, чому я зобов'язаний, що ви вшанували мене вашим візитом?
– Хіба ви не здогадуєтеся? – запитав Моррель.
– Ні, геть не здогадуюся, проте ладний був вам бути корисним, якщо це від мене залежить.
– Воно цілком від вас залежить, – сказав Моррель.
– То поясніть, у чому річ.
– Мосьпане, – почав Моррель, потроху заспокоюючись і черпаючи твердість у справедливості свого прохання і ясності свого становища, – ви пам'ятаєте, що за кілька днів до того, як стало відомо про повернення його величності імператора, я приходив до вас просити, щоб ви зглянулися над одним юнаком, моряком, помічником капітана на моєму судні; його звинувачували, як ви пам'ятаєте, у стосунках із островом Ельба; такі стосунки, що вважалися натоді злочином, зараз дають право на винагороду. Тоді ви служили Людовику XVIII й не помилували винуватця; то був ваш обов'язок. Тепер ви служите Наполеонові і зобов'язані захистити невинного – це теж ваш обов'язок. Тому я прийшов запитати вас, що з ним сталося.
Вільфор зробив над собою величезне зусилля.
– Як його на ім'я? – запитав він. – Назвіть, будь ласка, його ім'я.
– Едмон Дантес.
Напевне, легше Вільфорові було б підставити чоло під пістоль противника на дуелі на відстані двадцять п'яти кроків, аніж почути це ім'я, що кинули йому в лице; проте він і бровою не звів.
"Ніхто не може звинуватити мене в тому, що я заарештував цього молодика з особистих міркувань", – подумав він.
– Дантес, – повторив він. – Ви кажете, Едмон Дантес.
– Так, пане.
Вільфор розгорнув величезний реєстр, що був на бюркові поруч, потім пішов до іншого столу, від стола перейшов до полиць із теками справ і, обернувшись до судновласника, поспитав найприроднішим голосом:
– А ви не помиляєтеся, мосьпане?
Якби Моррель був здогадливіший чи ліпше обізнаний із обставинами цієї справи, то йому здалося б дивним, що помічник прокурора відповідає йому в справі, яка геть його не стосується; він поспитався б: а чому Вільфор не посилає його до списків арештантів, до начальників в'язниць, до префекта департаменту? Проте Моррель, що марно шукав ознак страху, убачав у його поведінці лише прихильність: Вільфор правильно все облічив.
– Ні, – відказав Моррель, – не помиляюся; я знаю сердегу десять років, а служив він у мене чотири роки. Півтора місяця тому – пам'ятаєте? – я прохав вас бути великодушним, як оце зараз прошу бути справедливим; ви зустріли мене дуже немилостиво й відповідали з невдоволенням. Натоді роялісти були дуже неласкаві з бонапартистами!
– Мосьпане, – відказав Вільфор, відбиваючи удар із притаманною йому зимною кров'ю і проворністю, – я був роялістом, коли гадав, що Бурбони не лише законні спадкоємці престолу, а й народні обранці; та чудесне повернення, що його свідками були ми з вами, довело мені, що я помилявся. Геній Наполеона взяв гору; лише улюблений монарх – законний монарх.
– Слава Богу! – вигукнув Моррель з грубуватою відвертістю. – Приємно слухати, як ви таке кажете, і я бачу в цьому добру прикмету для сердешного Едмона.
– Зачекайте, – сказав Вільфор, гортаючи ще один реєстр, – я пригадую... моряк, еге ж? Він ще збирався побратися з каталянкою? Так, так, тепер я пригадую: то була дуже серйозна справа.
– Та невже?
– Ви ж знаєте, що від мене його попровадили простісінько до в'язниці в будинку суду.
– Так, а потім?
– Потім я надіслав донесення до Парижа і додав папери, які знайшли у нього. Я повинен був це вчинити. За тиждень його забрали.
– Забрали? – вигукнув Моррель. – Що ж зробили із бідолашним хлопчиною?
– Не бійтеся! Його, либонь, відправили до Фенестреля, Піньєроля чи на острів Святої Маргарити, одне слово, вислали; і одної пречудової днини він повернеться до вас і візьме оруду на вашому кораблі.
– Нехай повертається коли завгодно: місце його. Та чому ж він досі не повернувся? Здавалося б, наполеонівська юстиція передовсім повинна звільнити тих, кого запроторила до в'язниці роялістська юстиція.
– Не кваптеся пояснювати, пане Моррелю, – відказав Вільфор, – у всякому ділі потрібна законність. Розпорядження про ув'язнення надійшло від найвищого начальства; треба від того ж таки начальства здобути й наказ про звільнення. Наполеон повернувся всього два тижні тому; приписання про звільнення в'язнів тільки ще пишуться.
– Та ж хіба не можна, – поспитався Моррель, – прискорити всі ті формальності? Адже ми перемогли. У мене є друзі, є зв'язки; я зумію домогтися скасування вироку.
– Вироку не було.
– То постанову про арешт.
– У політичних справах немає арештантських списків; часом уряд зацікавлений у тому, щоб людина щезла без сліду; списки могли б допомогти в пошуках.
– Може, так було за Бурбонів, але тепер...
– Так буває завжди, любий пане Моррелю. Уряди міняють один одного і схожі мов дві краплі води; каральна машина, яку завели за Людовика XIV, діє й до сьогодні; немає лише Бастилії. У дотриманні в'язничного статуту імператор завжди був суворіший, ніж навіть Людовик XIV, і кількість в'язнів, яких не занесли до списків, і полічити неможливо.
Та прихильна відвертість обеззброїла б хоч яку певність, а в Морреля не було ж навіть підозр.
– Але скажіть, пане де Вільфоре, що ви мені порадите вчинити, щоб прискорити повернення бідолашного Дантеса?
– Можу порадити одне: подайте прохання міністрові юстиції.
– Ох, пане де Вільфоре! Ми ж знаємо, що означають прохання: міністр юстиції отримує їх по двісті щодня і не прочитує й чотирьох.
– Так, – сказав Вільфор, – але він прочитає прохання, яке надішлю я, прохання, де буде моя приписка, те, що походитиме безпосередньо від мене.
– І ви візьметеся передати йому це прохання?
– Із величезним задоволенням. Дантес раніше міг бути винен, але тепер він не винен; і я зобов'язаний повернути йому свободу, так само, як зобов'язаний був запроторити його до в'язниці.
У такий спосіб Вільфор відвертав небезпечне для нього слідство, малоймовірне, але таки можливе, – слідство, що погубило б його безповоротно.
– А як потрібно писати міністрові?
– Сідайте сюди, пане Моррелю, – сказав Вільфор, поступаючись йому місцем. – Я вам продиктую.
– Ви будете такі ласкаві?
– А певно! Не будемо гаяти часу, його й так уже втрачено забагато.
– Так, так! Згадаймо, що сердега чекає, страждає, може, й у відчаї.
Вільфор здригнувся від думки про в'язня, що проклинає його у тиші й мороці; та він зайшов надто далеко й відступати не можна було: Дантес мав бути розчавлений у жорнах його амбіцій.
– Я готовий, – сказав Моррель, опустившись у Вільфорів фотель і взявши ручку.
І Вільфор продиктував прохання, де, звісно ж, із щонайліпшими намірами, перебільшив Дантесів патріотизм і послуги, які той надав справі бонапартистів. У тому проханні Дантес поставав як один із найбільш активних помагачів поверненню Наполеона. Певно ж, як міністр прочитає той папір, то відразу ж мусить відновити справедливість, якщо цього ще не зробили.
Коли прохання було написане, Вільфор прочитав його вголос.
– Гаразд, – сказав він, – тепер звіртеся на мене.
– А коли ви відправите його?
– Сьогодні.
– Із вашою припискою?
– Найліпшою припискою буде, якщо я засвідчу, що все сказане в проханні, цілковита правда.
Вільфор сів у фотель і вчинив потрібний запис у куті паперу.
– Що ж мені далі робити? – запитав Моррель.
– Чекати, – відказав Вільфор. – Я все беру на себе.
Така упевненість повернула Моррелеві надію; він пішов у захваті від помічника королівського прокурора і подався сказати старому Дантесові, що той незабаром побачить сина.
Тим часом Вільфор замість того, щоб надіслати прохання до Парижа, дбайливо зберіг його в себе; рятівне для Дантеса за тої пори, воно могло стати для нього згубним пізніш, якби сталося те, чого можна було вже чекати з огляду на становище в Європі й того повороту, якого набували події, – тобто друга реставрація.
Отож Дантес лишився в'язнем, забутий і загублений у пітьмі свого підземелля, він не чув гучного падіння Людовика XVIII і ще гучнішого гуркоту, з яким завалилася Імперія.
А Вільфор пильно стежив за всім і уважно до всього прислухався.
Двічі за час короткого повернення Наполеона, що зветься Сто Днів, Моррель знову відновлював атаку, наполягаючи за звільненні Дантеса, і обидва рази Вільфор заспокоював його обіцянками і надіями. Аж настало Ватерлоо. Моррель більше не приходив до Вільфора: він учинив для свого юного друга все, що було в людських силах; нові спроби, під час другої реставрації, могли тільки зашкодити йому.
Людовик XVIII повернувся на престол. Вільфор, для якого Марсель був повен спогадів, що терзали його сумління, домігся посади королівського прокурора в Тулузі; за два тижні після переїзду до цього міста він одружився з маркізою Рене де Сен-Меран, що її батько був тепер в особливій милості при дворі.
Тим-то Дантес під час Ста Днів і після Ватерлоо залишався у в'язниці, забутий якщо не людьми, то принаймні Богом.
Данґляр збагнув, якого удару завдав він Дантесові, коли дізнався про повернення Наполеона до Франції; виказ його потрапив у ціль, і, як і всі люди, що відзначаються певною обдарованістю до переступу і помірними здібностями у звичайному житті, він назвав цей збіг "волею долі".
Та коли Наполеон увійшов до Парижа і знову пролунав його владний і могутній голос, Данґляр перелякався. Із хвилини на хвилину чекав він, що з'явиться Дантес, який знає все, грізний Дантес, що ладен до будь-якої помсти. Тоді він сповістив панові Моррелю про своє бажання покинути морську службу і попросив рекомендувати його одному іспанському комерсантові, до якого й пішов рахівником наприкінці березня, тобто за десять чи дванадцять днів після повернення Наполеона в Тюїльрі; він подався до Мадрида, і більше про нього ніхто й не чув.
Фернан нічого не знав.