Після таких експедицій він повертався з тугою на душі, стурбований, засмиканий, переляканий тим, що побачив на дні Парижа, й іноді з жахом думав: "А що коли десь там Маду?"
Та згодом він заспокоювався, переконуючи себе, що негреня вже далеко, що воно тепер біжить десь по марсельській дорозі, яку уявляв собі прямою, як літера "І", а в кінці тієї дороги розкинулося море з кораблями, готовими до відплиття.
Щовечора, повертаючись у так звану спальню, Джек радів що приятелеве ліжко порожнє.
"Він біжить, він біжить, маленький король!" – думав він і на деякий час забував прикрощі власного існування, ту невимовну кривду, якої завдала йому мати, покинувши його тут самого. Та коли він думав про мандри Маду, його турбувало одне: чудова погода, що стояла в день його втечі, несподівано зіпсувалася. І тепер то лив як з відра дощ, то періщив град, а то й віяла заметіль; у проміжках весна намагалася зібратись на силі, але це їй ледве-ледве вдавалося, і не встигало випогодитись, як невпинний вітер знову приносив дощ з мокрим снігом, і "діти півдня", заснулі під скрип і торохтіння хисткого сараю зі скляною покрівлею, який стогнав і тремтів від ураганного вітру, певно, бачили сни про довгі морські подорожі і знову переживали таке відчуття, ніби вони у відкритому морі, їм нікуди утекти, годі уникнути небезпеки.
Згорнувшись бубликом під ковдрою, щоб сховатися від пронизливого вітру, що, вриваючись у спальню, зі свистом шмагав, як батіг, по усіх кутках, Джек подумки був з Маду-Гезо у його важкій небезпечній дорозі. Він уявляв, як Маду десь край балки, на узліссі зіскулився у своїй короткій червоній курточці, беззахисний проти розлютованих сил природи.
Але дійсність виявилася ще страшнішою, аніж найстрашніші картини, що їх малював собі Джек.
– Його розшукали! – якось уранці загорлав Моронваль, кинувшись до їдальні саме тоді, коли всі лаштувалися сісти за стіл...– Його розшукали, я щойно одержав повідомлення з префектури. Капелюха й тростину! Мерщій! Я біжу за ним до збірного пункту.
Він увесь клекотів лихим обуренням і зловтіхою.
Користуючись нагодою підлеститися до хазяїна, а заодно й вдовольнити свою дикунську потребу голосно покричати, "діти півдня" зустріли новину гучним "ура". Джек не приєднав свого голосу до цього переможного крику – він одразу подумав: "Бідний Маду!"
Маду справді був з учорашнього дня на збірному пункті попереднього ув'язнення. І там, у тій клоаці, серед злочинців, бродяг, усякого ледащо й п'яниць, огидних покидьків, жебраків і знедолених, що валялися долі на самих матрацах, знайшов спадкоємного принца його незрівнянний наставник.
– Ох, нещасна моя дитино! У якому вигляді мушу я... мушу я...
Гідний шани Моронваль, задихаючись від несподіванки й збудження, не мав сили договорити, і, бачачи, як він довжелезними руками, наче жадібними щупальцями, обхопив шию негреняти, супроводжуючий інспектор поліції мимоволі подумав: "Щасти вам! Ти ба! Хоч один власник пансіону любить своїх вихованців..."
Зате безсердечний Маду виявляв цілковиту байдужість: коли перед ним постав Моронваль, на його обличчі не відбилося ні радості чи страждання, ні подиву чи сорому, не відбилося навіть того священного жаху, який за звичайних обставин наводив на нього брутальний мулат, хоча тепер цей жах мав би бути ще більшим. Він дивився тьмяним невидющим поглядом, а його обличчя змарніло, посіріло й поблякло. Неймовірне виснаження Маду ще більше впадало в очі через те, що він був брудний і обірваний, як мара. З голови до ніг його обліплювала багнюка, що давнішими і свіжішими пластами нашаровувалась по всьому тілу, особливо в кучерях густого волосся і, підсихаючи, відставала сірими ламкими пластівцями.
Він скидався на якесь земноводне створіння, що, побовтавшись у воді, раз у раз качалося по березі річки.
Без черевиків, без картуза, на галун якого позаздрив, певне, якийсь злодійчук. Тільки потерті штани та драний колись червоний жилет, вилинялий, майже безбарвний.
Що ж із ним скоїлося?
Лише він сам міг би про все розповісти, якби захотів. Інспектору поліції було тільки відомо, що напередодні, під час обходу в Американських каменоломнях, його знайшли агенти поліції: Маду лежав на печі для обпалювання гіпсу ледь живий через тривалий голод і задурманений надмірною спекотою. Чому він досі лишався у Парижі? Що завадило йому піти з міста?
Моронваль не розпитував хлопчика і не зронив жодного слова за всю довгу дорогу, поки віз його зі збірного пункту до гімназії.
Кинута, як клунок, у куток карети розтерзана, отетеріла, приголомшена горем дитина і набундючений тріумфуючий директор гімназії лише обмінялися поглядами.
Але якими поглядами!
Гострий загартований меч схрестився у порожнечі з маленькою, погнутою, зламаною, заздалегідь приреченою на поразку бляшкою.
Коли Джек зустрів у садку Маду з чорним, скорботним, висхлим обличчям і в брудному лахмітті, він ледве пізнав маленького короля.
Маду з невимовною тугою зронив лише: "Здрастуй, мусьї!" – і цілий день ніхто не згадував його жодним слоном. На уроках, як завжди, не було ніякого ладу, на перервах також. Зате цілий день, то стихаючи, то знов наростаючи, з мулатової кімнати долинали сильні глухі удари та нестерпний дитячий стогін. Переляканому Джеку ці зловісні звуки вчувалися навіть тоді, коли вони на якийсь час затихали. Та й пані Моронваль, чуючи їх, так хвилювалася, що книжка аж танцювала в її руках усіма сторінками.
За вечерею директор усівся за стіл знесилений, але сяючий.
– Який ме'зотник! – казав він дружині й докторові Гіршу. – Який ме'зотник!.. До чого мене довів!
Він і справді мав вигляд людини, що знемагає від утоми.
Увечері, зайшовши до спальні, Джек побачив сусіднє ліжко вже зайнятим. Бідолашний Маду довів хазяїна до такого стану, що й сам зліг, хоча добратись до ліжка без сторонньої допомоги уже не міг.
Джеку хотілося порозмовляти з ним, розпитати про його коротку і важку подорож, але поруч були пані Моронваль і доктор Гірш, – вони схилилися над хлопчиком, який немовби дрімав, важко зітхаючи й схлипуючи, як буває з дітьми після побоїв і цілоденних плачів.
– То ви, пане Гірш, справді не думаєте, що він хворим?
– Не більше, ніж я, пані Моронваль!.. Бачите, ця порода міцна, як броньований монітор.
Коли вони пішли геть, Джек узяв руку Маду, що лежала на ковдрі, – вона була шорстка і гаряча, немов цеглинка, щойно вийнята з печі.
– Добрий вечір, Маду!
Маду ледь розплющив очі і з гіркою безнадією подивився на свого друга.
– Маду кінець, – прошепотів він. – Маду загубити грі-грі. Вже ніколи бачити Дагомея. Кінець...
Ось чому він не пішов із Парижа. Через дві години після втечі з гімназії, коли він на одній із околиць шукав вихід з міста, п'ятнадцять франків, з якими його послали на базар по харчі, і амулет, що висів у нього на шиї, опинилися незбагненним для нього чином у кишені одного з тих пройдисвітів, одного з тих хижих птахів, які не гребують ніякою здобиччю і накидаються на все, що блищить.
І тоді, забувши й думати про Марсель, про кораблі, про подорож, переконаний, що без свого грі-грі вік ніколи не добереться до Дагомеї, Маду повернувся назад і вісім днів і ночей нишпорив по всіх нетрях і кублах розпусти паризького дна в пошуках свого чарівного амулета. Боячись, що його спіймають і відведуть до Моронваля, він переховувався і жив тим нічним тривожним життям, яким у Парижі живуть убивці і злодії, ночував у недобудованих будинках, на пустирищах, у стічних трубах, під мостами, де свистить вітер, за огорожами театрів, під столами, на яких роздають дармову юшку.
Завдяки маленькому зросту й темній шкірі він міг прослизнути куди завгодно, і скрізь кишіло життя. Навколо нього кружляли розпуста й порок із липкими й безшумними крилами нічних птахів; він їв хліб вуркаганів, бо й вуркагани бувають інколи жалісливі, бачив по підвалах нічну дільбу і гулянки вбивць, спав безтурботним дитячим сном поруч з бандитами. Але що йому до них? Він шукав грі-грі і навіть не помічав тієї нечисті.
У неосяжних паризьких нетрях маленький король почувався так само спокійно, як у джунглях, де отаборялися його одноплемінці, коли Керіка брала його з собою на полювання: там, розбуджений гуком слонів, носорогів, він бачив, як під ледь освітленими велетенськими деревами навколо табору блукають тіні хижих чудовиськ, а зовсім поруч, у листі, плазують змії. Та Париж із його чудовиськами страшніший за всі африканські джунглі, і негреня усмерть налякалося б, якби роздивилося їх, якби все розуміло. На щастя, він думав лише про грі-грі, і тут, так само, як під час полювання в далеких джунглях, над ним простиралася опіка тітоньки Керіки.
– Маду кінець!
Того вечора маленький король був такий закатований, що не міг більше сказати жодного слова, і його сусід по ліжку заснув, так нічого й не довідавшись.
Серед ночі Джек раптом прокинувся. Маду сміявся, співав і скоромовкою розмовляв сам із собою рідною мовою. Він почав марити.
Уранці доктора Гірша невідкладно викликали до гімназії, і він заявив, що Маду дуже хворий.
– Добрячий менінго-енцефалітик, – казав він, потираючи руки із сухими жовтими пальцями. Весь його вигляд свідчив про те, що він на сьомому небі.
Страшне то було створіння, отой доктор Гірш! Його голова була напхана уривками статей із різних наукових трактатів, всякими утопіями і доктринами, але, надто ледачий і незібраний для послідовного навчання, він ледве вивчив кілька медичних приписів і прикривав своє дрімуче невігластво купою плутаних уявлень про індійську, китайську і халдейську медицину. Він цікавився навіть магією, і коли в його руки потрапляло людське життя, подумував про чаклування та сумнівні й небезпечні рецепти знахарів.
Пані Моронваль вважала, що треба покликати справжнього лікаря на допомогу їхньому звихнутому ескулапу, але директор, не такий співчутливий і не схильний робити витрати, які, очевидно, ніхто й ніколи не відшкодує, вирішив, що для "тієї макаки" доктора Гірша більше, ніж досить, і цілком віддав негреня йому на поталу.
Прагнучи неподільно накласти лапу на хворого, ескулап-недоук, пославшись на ускладнення, через яке хвороба могла стати заразною, велів перенести ліжко Маду в протилежний куток садка, в якусь засклену, як і всі приміщення колишньої кінської фотомайстерні, комірчину з каміном,
Цілий тиждень він мав змогу випробовувати на своїй жертві усі трунки найдикіших народів, втішатися її муками; Маду опирався йому не більше, ніж кволе мале цуценя.