Може, з ними щось не так? Чому ціна на них на 95 відсотків нижча, ніж на прості акції?
Коли ми дісталися офісу, я відправив Світлану назад до МНПЗ за екземпляром статуту підприємства, де має бути зазначено, які права є у кожній категорії акцій. Вона повернулася через дві години, і ми поринули у його вивчення. Єдиною суттєвою відмінністю між привілейованими та звичайними акціями було те, що привілейовані не давали права голосу. Це не було великою проблемою, оскільки закордонні інвестори, як і ми, і так не голосували на щорічних зборах акціонерів у Росії.
Я був переконаний, що має бути якесь пояснення колосальної різниці в ціні. Декілька наступних днів я провів у пошуках відповіді. Можливо, у привілейованих акцій інша номінальна вартість? Ні. Чи їхніми власниками могли стати лише працівники підприємства? Ні. Чи могла компанія довільно змінити або скасувати вищі дивіденди? Ні. Можливо, вони становлять лише малу частину акціонерного капіталу? Теж ні. Жодних причин я не знайшов. Єдине, до чого я дійшов, це те, що до мене про них просто ніхто не запитував.
Із ще більшим подивом я виявив, що ця аномалія властива не лише МНПЗ. Майже кожна російська компанія мала привілейовані акції, і більшість продавали з величезною знижкою, якщо порівняти зі звичайними. Це могло стати золотою жилою.
Спочатку я планував дати Сенді спокій до президентських виборів, але ситуація була дуже привабливою. Привілейовані акції продавали з 95-відсотковою знижкою до ціни звичайних акцій, а звичайні акції, і собі, з 90–99-відсотковою знижкою, якщо порівняти з цінами на акції західних компаній. Хай там що Сенді не думав про Зюганова, фінансові аномалії на зразок цієї дуже рідкісні, щоб просто пройти повз. Зазвичай вважають удачею знайти щось із 30-відсотковою знижкою, не кажучи вже про 50-відсоткову, але я виявив нечувану недооцінку. Я горів бажанням негайно розповісти про це Сенді.
Коли я показав Сенді свої розрахунки, він відразу ж пожвавішав і засипав мене безліччю запитань. До кінця розмови я вже відчував, як він прикидає, як подати цю інформацію Сафрі й обґрунтувати інвестиції.
Через два дні Центр вивчення громадської думки під керівництвом Юрія Левади опублікував нові рейтинги Єльцина: вони підскочили із 14 до 22 відсотків. Уже через три хвилини після цього оголошення мені зателефонував збуджений Сенді:
— Ти бачив результати опитування?
— Так. Чудово!
— Слухай, Білле, думаю, настав час починати інвестувати в ці привілейовані акції. Я завтра перекажу фонду два мільйони.
Я поділився новиною з Клайвом та Світланою, і ми привітали одне одного, ляснувши по долонях у традиційному американському стилі. Я навіть підійшов до Олексія, який на попередній роботі в Мосавтоінспекції не звик до цього жесту. Я незграбно підняв його руку долонею догори й ляснув по ній своєю, а він у відповідь широко всміхнувся. Було видно, що Олексій також радий узяти участь у цьому кумедному американському ритуалі.
Отже, ми розпочали. До кінця наступного дня фонд вклав усі отримані кошти в російські привілейовані акції.
За наступні три тижні рейтинг Єльцина зріс із 22 до 28 відсотків. Уперше від початку передвиборчої кампанії люди повірили, що він може виграти. На ринку акцій з'явилися нові покупці, попит збільшився й портфель фонду зріс на 15 відсотків.
На відміну від інших рішень у житті, з інвестиціями все просто — мав рацію ти чи ні, покаже ринковий курс куплених акцій. Тут немає місця невизначеності та різночитанням. Сенді бачив, що перші два мільйони доларів принесли триста тисяч прибутку, і це переконувало більше ніж будь-які слова чи розрахунки. Він зателефонував мені на мобільний у другій половині дня в суботу й повідомив, що вранці у понеділок додасть ще три мільйони.
Загроза апокаліпсису відступила, фондова біржа відреагувала на це бурхливим зростанням й інші інвестори, не бажаючи упускати шанс, кинулися на молодий неліквідний ринок російських акцій. Це спровокувало ажіотаж. За тиждень після того, як Сафра відправив додаткові три мільйони, вартість фонду зросла ще на 21 відсоток. За кілька перших тижнів роботи фонду вартість його інвестиційного портфеля зросла на 40 відсотків. У світі великих горошей це вважали б успішним роком, а ми досягли цих показників лише за три тижні!
Наступного понеділка Сенді вже без жодного попередження переказав фонду ще п'ять мільйонів.
У розпал цього успіху я мав вирушити на весілля — наше з Сабріною. Ми збиралися одружитися 26 травня 1996 року — лише за три тижні до виборів у Росії. У середу, за кілька днів до церемонії, я поспішив до Лондона, щоби підготуватися.
На весілля ми запросили 250 гостей з усіх куточків світу. Коли Сабріна, стоячи на спеціальному підвищенні в центрі лондонської синагоги на Марбл Арч, вимовляла слова шлюбної обітниці любити й шанувати мене до нашої смерті, мене переповнили емоції. Ці щирі слова проникали в серце. Я промовив у відповідь свою клятву, ледь стримуючи сльози. Я не міг надивитися на свою прекрасну ніжну дружину. Після церемонії нас чекало галасливе й веселе свято. Оркестр грав "Хава нагіла", нас підіймали на стільцях, і потім усі танцювали цілу ніч. Весілля вийшло запаморочливе, ми були в колі сім'ї та друзів, здавалося, що всі зірки будуть прихильні до нас.
Я обіцяв Сабріні, що ми вирушимо у весільну подорож, але влаштувати її зможу лише після виборів. Тож уже наступного понеділка я повернувся до Москви — втомлений, але сяяв від щастя. Коли я прибув в офіс, Клайв повідомив, що надійшло ще п'ять мільйонів доларів від Сафри. Протягом наступних двох тижнів Сафра зробив ще два перекази по п'ять мільйонів. До першої декади червня, усього за тиждень до виборів, Сафра вклав усі обіцяні 25 мільйонів, а фонд Hermitage виріс на 65 відсотків, якщо порівняти з початковою сумою.
Перший тур виборів російського президента відбувся 16 червня. Ми з Клайвом, Світланою та Олексієм сиділи в офісі від шостої ранку, спостерігаючи перші результати з Далекого Сходу — різниця московського часу з місцевим становила мінус сім годин. Єльцин показував хороші результати. На Сахаліні він отримав 29,9%, а Зюганов — 26,9%. Потім почали надходити цифри з інших регіонів. Трохи західніше, у Красноярську, за Єльцина проголосувало вже 34%. Нарешті, у Москві кількість його голосів досягла 61,7%. Зрештою він набрав 35,3%, обійшовши Зюганова з його 32% і залишивши позаду інших кандидатів. Єльцин набрав просту більшість, але відповідно до російських законів переможець має набрати більше ніж половину всіх голосів виборців, тому третього липня призначили другий тур виборів.
Для всіх, кровно зацікавлених у переобранні Єльцина, ще два тижні очікування перетворилися на справжі тортури. Я все ще трохи хвилювався за результати виборів, але, як виявилося, даремно. До полудня 3 липня не лишилося жодних сумнівів, що Єльцин зостається біля керма. Після остаточного підрахунку голосів було оголошено, що він виграв у Зюганова майже 14%.
Ринки відреагували миттєвим зростанням, а фонд злетів на 125%. Це була перемога! Тепер я був справді у справі — остаточно й безповоротно.
11. "Сіданко"
Якось у п'ятницю ближче до вечора я дізнався про ще одну перспективну інвестиційну можливість. Це було в серпні 1996 року. Надворі стояла жахлива спека. В офісі чути було лише тихий гул комп'ютерів, сопіли кондиціонери й переривчасто дзижчав сліпень. За вікном офісу було дуже тихо. Щоп'ятниці змучені спекою жителі столиці розповзалися приміськими дачами. Створювалося враження, що цього вечора ми залишилися в місті самі.
Наша невелика команда вже збиралася йти, коли задзвонив телефон.
— "Ермітідж". Здрастуйте, — промовила Світлана знудженим голосом. Вона повернулася на стільці й, прикривши слухавку рукою, сказала:
— Білле, це Юрій.
— Юрій? З'єднуй.
Я взяв слухавку, і той ледь прошепотів:
— Білле, привіт. У мене тут чотиривідсотковий пакет акцій "Сіданко". Цікавить?
— А що це?
— Крупна нафтова компанія в Західному Сибіру. Ніхто про неї не чув.
— А хто її контролює?
— Група під керівництвом Потаніна.
Володимира Потаніна знали всі. Це був російський олігарх-мільярдер, людина строга й з обличчям, поритим віспинами, свого часу він навіть працював заступником голови уряду Росії.
— І скільки вони хочуть за чотири відсотки?
— Тридцять шість мільйонів шістсот тисяч.
Капіталізація фонду зростала, проте йому був не по кишені такий великий, хоча і вкрай ласий пакет акцій. З іншого боку, якщо компанія, яка пропонує акції, досить приваблива, то фонд може придбати якусь їхню частину. Я міркував собі подумки.
— Якщо вас це не цікавить, то добре, — сказав Юрій.
— Та ні, Юрію, може бути цікаво. Але спочатку я повинен вивчити цю компанію.
— Гаразд.
— Скільки в мене часу?
— Важко сказати. Я притримаю їх тиждень, поки продавець не почне тиснути, але не думаю, що знайдуться інші охочі купити акції компанії другого ешелону.
Я повісив слухавку. Ми пішли на вихідні. Дорогою додому мене охопило до болю знайоме відчуття — щось підсмоктувало в шлунку. Щось схоже я відчув, коли дізнався, що дві тисячі доларів польських інвестицій зросли майже вдесятеро або коли відкрив для себе ваучерну приватизацію в Росії.
Рано-вранці в суботу я повернувся в офіс і почав вивчати аналітику, шукаючи інформацію про "Сіданко", але серед звітів і доповідей, які були в нас, нічого не знайшов. У понеділок, коли в офісі з'явилися колеги, я покликав Клайва й сказав:
— Я шукав у наших матеріалах якусь інформацію про компанію "Сіданко", але так нічого й не знайшов. Можеш зателефонувати брокерам і дізнатися, чи є в них щось?
Клайв відповів, що займеться цим.
Я сходив на кілька зустрічей, а повернувшись опівдні, запитав Клайва, чи вдалося щось знайти про "Сіданко". Він заперечливо похитав головою: ні аналітичних звітів, ні статей, ні фактів, ні навіть чуток. Глушина. Прикро, звичайно, але загалом зрозуміло. Акції великих компаній, наприклад "Лукойл", 67 відсотків якої торгувалися на біржі, були ліквідними й приносили брокерам хороші комісійні. Цих комісійних вистачало на те, щоб аналітики проводили дослідження й складали звіти для інвесторів, які цікавляться цінними паперами. У випадку "Сіданко" на вільному ринку було лише чотири відсотки акцій — і доходи від комісійних не виправдовували час, витрачений на вивчення компанії та огляди.
— Що ж, виходить, нам доведеться самим займатися пошуком і проводити дослідження, — сказав я.
У Росії шукати інформацію — усе одно, що провалитися в кролячу нору й побувати в "країні див", якщо ви, звичайно, пам'ятаєте казку Льюїса Керролла про Алісу.