Опір путінському режиму

Я схопив Девіда і кинувся тікати.

Вона теж побігла, продовжуючи кричати ще дужче. Але я не зважав. Єдине, про що я думав тієї хвилини, то це про те, що нам з Девідом треба скоріше дістатися машини. Девід вирвався вперед. Я озирнувся і побачив, що до жінки приєднався чоловік, який теж біг за нами.

І цієї секунди небесні безодні розверзлися, і злива перетворилася на стіну води.

Девід першим підбіг до машини і обернувся. На його мокрому обличчі була розгубленість.

— В машину! — вигукнув я. Відчинивши двері, він стрибнув на переднє сидіння. Через секунду добіг і я, ледве не врізавшись в авто. Задні двері відчинилися , і я вже всередині. П'єр неквапливо копався в айфоні, не помічаючи, що відбувається довкола.

— П'єре, газу! — закричав я.

Він глянув на мене, намагаючись зрозуміти, жартую я чи ні. "Вперед!" — волав я. До нього дійшло. Відкинувши свій айфон, він перемикнув передачу й автомобіль рушив.

Інститут Аспена — по суті, пішохідна зона, і ми не могли просто взяти та промчатися вздовж. При виїзді з глухого кута до машини підбіг той чоловік, що переслідував нас, і кинув щось на лобове скло. Це щось застрягло під двірниками, які шалено металися з боку в бік. П'єру довелося зупинитися. Через каскад води, що лився, і предмет на лобовому склі йому було не видно дорогу. Не гаючись ні секунди, Девід вистрибнув з авто, витяг предмет з-під двірників, жбурнув його на землю і застрибнув назад.

— Що це було? — запитав я.

— Не знаю, — крикнув він.

Натиснув на газ, ми залишили інститут позаду і полетіли мокрими вулицями Аспена.

Я озирнувся подивитися, чи не переслідують нас, а П'єр заволав:

— Що, чорт забирай, відбувається?

— Не знаю, — відповів я. — Зрозуміло тільки, що справа кепська.

Я був радий тому, що ми в безпеці. Але радість затьмарювалася тим, що вороги вистежили мене в Аспені.

Повернувшись додому, я розповів дружині, що сталося. Хоча це, напевно, були американці, я знав, що вони пов'язані з росіянами.

— Якщо Кремль знає, що ми тут, — сказав я, — нам треба їхати.

Я мав наступного дня повертатися до Лондона, щоб обговорити з британським видавцем випуск моєї першої книги "Червоний циркуляр". Але після всього, що сталося з нами, я не хотів залишати свою сім'ю і попросив Олену зібратися.

Олена, на диво, спокійно сказала: "Звичайно, нам не треба їхати, Білле".

Коли ми вперше зустрілися в Москві, Олена працювала головною антикризовою керівницею в американській піар-компанії — практично недоступна посада для молодої жінки в такій патріархальній і задушливій країні, як Росія, і ніколи не дозволяла паніці взяти гору.

—Тоді я нікуди не полечу, — сказав я.

— Ні, — відповіла вона. — Книжка дуже важлива. Тобі треба їхати. Крім того, тут П'єр та Девід. І ми завжди можемо зателефонувати Стіву.(Наш друг Стів був місцевим і затятим мисливцем із великою колекцією рушниць.) — Їдь до Лондона.

Напевно, вона мала рацію. Я завжди відчував, що моя дружина як лікар з рідкісних тропічних хвороб, і я був хворий саме на одну з них. Мені дуже пощастило в житті, що зі мною була саме вона, допомагаючи витримати всі ці випробування.

Наступного дня я вилетів до Лондона з пересадкою в Денвері. Чекаючи на рейс з Денвера, зателефонував дружині, і вона включила камеру у "Фейс-таймі".

Стояв чудовий сонячний день. Діти притягли на доріжку, що веде до будинку, розбризкувач для поливу газонів і, сміючись, бігали одне за одним під струменями води.

За годину, вже вночі, я летів до Лондона. Уявляючи дітей, що граються біля будинку, я поринув у глибокий сон.

Десь о полудні наступного дня я пройшов митницю в "Гітроу" і відправив есемеску Олені про те, що дістався Лондона. В Аспені ледь розвиднілося, і її блискавичний дзвінок у відповідь мене здивував.

— Білле, вони чіплялися до наших дітей! — сказала вона майже істеричним голосом.

— Хто? Коли?

— Вчора в другій половині дня двоє чоловіків підійшли до нашого будинку. Діти грали на вулиці. Один спитав: "А твій тато вдома?"

— Що?

— Вероніка відповіла йому: "Ні". А він знову: "А де він?" Вона злякалася і втекла з рештою дітей у будинок. А він їм услід щось кричав. Далі інший почав дзвонити у двері. Ми забарикадувалися у підвалі. — Перевівши подих, вона продовжила: — Мені страшно залишатися тут.

За всі п'ятнадцять років, що ми разом, я ніколи не чув, щоб вона була така налякана. Я перевірив розклад рейсів. Перший літак у Колорадо вилітав тільки наступного дня, і поки мене там немає, нам потрібна була допомога.

Стів був першим, кому я подзвонив. Він жив на невеликому ранчо в передгір'ї, на захід від міста. Почувши про те, що сталося, він узяв ініціативу до своїх рук: "Не хвилюйся, Білле, з твоєю сім'єю нічого не станеться. Я з двома приятелями негайно їду до тебе, і ми будемо пильнувати за будинком".

Другий дзвінок був Полу Монтелеоні до Нью-Йорка. Як прокурор він мало що міг зробити сам, тому залучив спеціального агента Гаймана, а той своєю чергою зв'язався з начальником поліції Аспена. (Він зв'язався б і зі своїми колегами з національної безпеки, але їхній найближчий офіс — у місті Сентенніал, теж у штаті Колорадо — за чотири години їзди.)

Я регулярно переглядав поліцейські зведення у місцевій газеті "Аспен таймс". Найгучнішими злочинами у місті були рідкісні випадки водіння у нетверезому стані, дрібні крадіжки у магазинах та бійки у барах; в іншому у місцевому відділенні поліції завжди було спокійно. І, тому що шериф зовсім не хотів бачити своє місто в центрі великого міжнародного скандалу за участю російських бандитів, він негайно зателефонував.

— Мене поінформували про вашу ситуацію, пане Браудер, — сказав він із явно вираженим місцевим акцентом. — Я відвідаю вашу дружину протягом години та організую регулярне патрулювання навколо вашого будинку. — Він дав мені свій особистий номер і сказав, щоб я дзвонив йому будь-коли.

Я розповів все дружині; судячи з її голосу, вона ще не оговталася від того, що сталося.

— Кохана, я повертаюся, — сказав я. — Вилітаю завтра першим рейсом.

Я поїхав додому, щоб переодягнутися, скасувати всі зустрічі та забронювати квиток назад до Аспена.

Через кілька годин я знову зателефонував додому дізнатися, як справи, і, на мою радість, у голос дружини повернувся спокій і бадьорий дух: "Стів з другом охороняють нас і сидять на капоті своєї вантажівки з рушницями. Приїжджав шериф, і повз будинок кожні п'ятнадцять хвилин проїжджає поліцейська машина. Я думаю, у нас все буде гаразд. Тому закінчуй там, що планував".

Це було, як бальзам на душу. І я все ж таки залишився в Лондоні на кілька днів, хоч і неохоче. Що більше я думав про те, що сталося, то більше закипала в мені злість.

Кремль вистежив мою сім'ю, і в цьому я підозрював Джона Москоу. Ладно ще перекинутись на інший бік у судовому процесі та прогнутися перед російською владою, але залучати до цієї справи мою дружину та дітей — це було вже занадто.

18. Суддя Грієса

Літо — кінець 2014 року

Новий судовий запит був ще небезпечнішим від попереднього.

На додаток до вже затребуваного масиву даних, Джон Москоу з партнерами тепер хотіли отримати всю мою особисту інформацію за останні вісім років, копії моїх паспортів і віз за попередні двадцять років, все моє листування з Інтерполом та Євросоюзом та різноманітну особисту інформацію про моїх колег, Вадима та Івана. Якби ми передали цю інформацію в "Бейкер-Гостетлер", вона безперечно знайшла б свій шлях до наших ворогів у Кремлі. А там уже зуміли б нею скористатися і наробити нам прикрощів. Якщо врахувати шлейф мерців, який тягнувся за ними, все разом справді виглядало жахливо. Судячи з того, що вони вимагали, їхні дії були більш схожими на збір оперативних даних російською розвідкою, ніж на підготовку до судового процесу в США.

Незабаром ці побоювання підтвердились. Через кілька днів Державне інформаційне агентство Росії ТАРС опублікувало повідомлення: "Вільям Браудер викликаний на допит у Нью-Йорк". У статті цитувалися юристи "Превезона": "Якщо пан Браудер не з'явиться на допит, він може бути покараний аж до арешту". Московський адвокат сім'ї Кацивів — Наталія Весельницька, дама, про яку я ніколи не чув, — намагалася представити справу так, ніби відповідачем у цій справі був я, а не "Превезон". Настав час кликати на допомогу нашого "аліга­тора".

У середині серпня, викинувши з голови всю мішуру, пов'язану з муралом і блиском мармурової підлоги офісу "Гібсон, Данн і Кратчер", я зателефонував Ренді Мастро. Після підписання угоди про надання юридичної допомоги я одразу надіслав йому всі документи у справі, щоб він міг почати працювати.

У вересні я прилетів до нього у Нью-Йорк.

Цього разу я зустрічався з ним уже як зі своїм адвокатом. Я не міг не відчувати легкого занепокоєння. Це було схоже на похід до лікаря після того, як надійшли результати аналізів. Ренді та його колеги вивчили матеріали справи і тепер мали "поставити діагноз". Я боявся, що він скаже про відсутність у нас шансів і доведеться передати всю інформацію Джону Москоу та "Бейкер-Гостетлер".

Ми зустрілися за сніданком у готелі "Рідженсі" на Парк-авеню. Метрдотель, який добре знав Ренді, провів нас до його улюбленого столика через весь невеликий ресторанчик. Було напрочуд багатолюдно, хоча годинник засвідчував лише про 7:30 ранку.

Здавалося, Ренді знав тут усіх, принаймні він привітався практично з кожним, поки ми йшли до столика. Схоже, що в цьому ресторанчику регулярно призначали зустрічі люди зі світу фінансів, засобів масової інформації та юриспруденції.

Ми вмостилися. Мабуть, я виглядав нетерплячим, бо Ренді одразу сказав:

— Білле, спокійно. В нас все під контролем.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що ми збираємося подати протест щодо цього судового запиту. Вони скапустили з юрисдикцією, вони знехтували із врученням, не кажучи вже про те, що кількість інформації, що запитується, надмірна.