Після того як машина півроку простояла в міліцейському дворі, той сумнів зник, але мало чого зосталося і від машини — розкуркулили дощенту. Стояв голий кузов. Може, і добре, що Ступак збув до бісової матері свій "москвич", менше буде клопоту і менше небезпеки.
З причини безгрошів'я він майже не читав газет, хіба інколи випадково, але тоді кожного разу нервував і засмучувався, аж лаятись кортіло. Газети брехали так нахабно, як не брехали ніколи раніше при совітах. Крім того, в кожному числі — укази, декрети, закони і безліч поправок до попередніх законів і до попередніх поправок, нескінченні виступи самого, від яких тягнуло блювати. Все указував, вимагав, грозився і підманював, — як колись політруки у війську, як у тому ж Афгані. Що той початківець-міліціонер. який допхався до влади не накомандувавшись у поліцейській службі і тепер зганяв свій командирський свербіж. І як не дивно, те багато кому подобалося; пенсіонери, колишні військові-відставники, мов зачаровані, читали всі його виступи в газетах, всі його декрети, і навряд що розуміючи в їх пустодзвонному багатослів'ї, схвалювали. "Може, порядок наведе" — було їх незмінним аргументом. Хоч який їм потрібен порядок у безправній країні, було невідомо. Ледве чи вони те розуміли самі.
Кілька разів Ступак пробував його слухати по телевізору, але не міг витерпіти і п'яти хвилин, сподом душі чуючи фальш його пихливих слів, і лише дивувався, як цього не відчували інші. Хоч би і його дружина. Варто було Ступаку серед його виступу ткнути пальцем в якийсь інший сенсор, перемикаючи на інший канал, як вона кидалася до телевізора і вертала все назад. І дружина, і її молодша сестра ладні були із замилуванням дивитись і слухати його хоч до ранку. А на Ступакові докори звичайно відповідали: як можна нехтувати таким виступом цього інтелігентного, видного сексуального чоловіка? Вони просто мліли від одного лише вигляду його завжди старанно поголеного, напомадженого обличчя із загадковим майже соколиним поглядом, тугими щелепами і вилицею копилом, що лізла вперед з екрана. В такі хвилини Ступак готовий був зненавидіти весь жіночий рід, не тільки власну жінку. Його ж він уже давно ненавидів, нутром чуючи його фальшиву сутність, дешеве акторство, розраховане на дурнів або негідників. А коли він їздив по місту? Рух на вулицях завмирав, даішники перемикали світлофори і з палками вискакували на перехрестя зганяти тих, що загаялися зникнути з дороги. Все дерев'яніло на бруківці, мов у чеканні кінця світу, коли здалеку шалено вилітали три-чотири чорні автомобілі виступом вправо або виступом вліво, і слідом за міліцейською "блимавкою" на великій швидкості мчали далі. Скрізь на їхній дорозі кидалися до тротуарів автомобілі приватників, чи, як їх звикло називали, "автоаматорів". Якось Ступак забарився в такий момент зупинитись зі своїм "москвичем", бо не було як приткнутись до тротуару, де стояли автобуси, як даішник шулікою накинувся на нього, облаяв, відібрав документи, за якими після довелося походити в їхню контору.
Огледівшись і зрозумівши нарешті, кого вибрали, мужики стали докоряти один одного за свій нерозумний вибір. З таким самим правом міг докорити себе і Ступак. Він також голосував за нього хижого міліціонера. Але як було не голосувати чи голосувати за його суперника, як дехто казав — за націоналіста? Той може, був і непоганий хлопець, учений, але що б він зробив з цим задушеним народом, який умів лише пити, ледарювати і красти? Який наполовину складався з комуністів та комсомольців, а другою половиною обслуговував КДБ? А ще той оголосив, що узаконить приватну власність та введе обов'язковою національну мову, яку майже всі забули, — і в місті, і в селі. Ступак почав од неї відвикати ще у війську, хоч йому, сільському хлопцеві, оволодіти як слід російською було нелегко. Він довго не міг правильно вимовити багато які російські слова (трапка замість тряпка, наприклад, за що його так і дражнили в роті "трапка" ). Тільки-но відучився від сільської, в основному заговорив, як і всі в місті, російською, як цей вчений-націоналіст збирається всіх переучувати назад, по-сільському. Ні, на це Ступак був незгідний. Хай вже сільські батьки договорюють свій вік, як уміють, він же залишиться при міській мові. Як начальство. Як всі навколо. Знов же мітингові погрози комуністам, номенклатурникам та кадебістам. Саме перед тим Ступака прийняли в партію, з'явилися деякі можливості, і він свідомо проголосував за міліціонера, також комуніста. Правда, тоді слабенько посподівавшись, що, може, того ще і не виберуть. Але от же вибрали — на свою голову.
Десь посередині літа, коли його особливо допекли злидні, надумав з'їздити в село до батька. Якраз у той бік їхав на своєму "запорожці" сусід Плішка, взявся підвезти. Виїхали раненько, по холодку, на вулицях було ще вільно від автомобілів, "запорожець" Плішки незвикло торохтів двигуном, здавалося, ось-ось піде врозкидь і розвалиться. Але не розвалився, жваво котив по шосе. За міською межею на роздоріжжі вперлися в шлагбаум ДАІ — перевірка документів, усе одно, як колись в Афгані. Але там ішла війна, а тут... Похмурі з безсоння хлопці в камуфляжі з автоматами на грудях причепливо оглянули Плішкові права, зазирнули в салон і в багажник спереду. Плішка несподівано для свого віку і, певно, всупереч характеру почав лестиво белькотіти щось, ніби підлизуватись, наче був винний. Ступак же відчував лише злість, коли ці молокососи в'їдливо, з-під лоба оглядали його, запасника-афганця, відзначеного бойовими нагородами. Хто вони такі? Чи стрельнули вони з тих автоматів хоч раз по живій людині, роздратовано думав він.
Пізніше, вже в дорозі, мабуть, розм'якнувши на КПП, Плішка почав скаржитись, як важко жити. На свою робочу пенсію треба ще утримувати і дочку з онуками, яка два роки ніде не працює. На схилі віку замість того, щоб забивати в доміно чи сидіти з вудкою над річкою, він змушений лагодити чужі машини, відбивати пальці на кузовному ремонті. Бо все ж — деякий приварок для дочки та внуків. Зрештою, в цьому сенсі Плішка не був винятком, нині багато молодих жило на жебрацькі пенсії батьків. Ступак, ідучи в село, також сподівався чим-небудь поживитися від батька. Він розслаблено сидів поряд із зосередженим у дорозі Плішкою і, коли той замовк, почав говорити сам. Кортіло поговорити, розповісти про своє наболіле. Там, біля гаражів, цьому Плішці було ніколи вислуховувати когось, тут же нікуди не дінеться, буде слухати, думав Ступак.
— Кажу їм там, у військкоматі, що я не сам туди напросився, мене послали виконувати інтернаціональний обов'язок, а що мені за це виконання?
— Краще б ти його не виконував, — не дуже ласкаво зазначив Плішка.
— Як це не виконував?
— А так. Більше користі було б.
— Кому користі? — чогось не міг зрозуміти Ступак. — Якби не ми, душмани захопили б Афган.
— А нащо їм захоплювати? Він і так їх.
— А американці? Вони б хутко сіли на наші кордони.
— І хай би сиділи. Нам що до того?
— Ну, знаєш! — почав розпалюватися Ступак. Йому було незрозуміле заперечення сусіда, з таким він ще не стикався.
— А тепер ця Чечня, — спокійно продовжував Плішка. — В Афгані інтернаціоналісти, в Чечні — федерали. А все наша молодь гине. Навіщо її гробити? — міркував Плішка, роз'їхавшись із трактором, який волік за собою вихлястий причіп.
— В Чечню наших не посилають. А то б я, мабуть, з'їхав, — сказав Ступак. — Від житухи такої.
— Ну і дурень! — просто відгукнувся Плішка. — В Афгані не навчився ?
Називається, поговорили, подумав Ступак. Цей пенсіонер
Плішка міркував дуже по-свійськи, молодші все ж були іншої думки — що то різні покоління. Хоча Плішці що — він отримує пенсію, а що і де отримає Ступак?
Він добре випив тоді у батька, який жив одинаком-нетягою в крайній від лісу хатині. Та й усього в селі зосталося чотири хати, в яких скрипіли самотні старі. Корови у батька давно не було, не було навіть жодної курки. Та й навіщо? У дворі за огорожею росло кілька борозен бульби, хліб привозили в сусіднє село за околицею, давали по дві хлібини на тиждень, старому вистачало. І він не скаржився. Коли приїхав син, сходив до сусіда Петрока, приніс пляшку самогонки, затим пришкандибав і сам посивілий, зігнутий Петрок. Старі, немічні, однак, непогано випили з молодим, не спиняючи свого не дуже розумного старечого базікання, коли кожен тягнув своє, не слухаючи іншого. Батько захотів, певно, похвалитися перед сусідом і спитав у сина, за віщо йому дали орден, такий же, як і він одержав за партизанство, — "Червоної зірки". Ступак без особливого пожвавлення почав розповідати.
— Та під Кандагаром було. їхали на марші з батальйоном Кравцова, тільки-но колона втягнулася в "зеленку", ну духи і взялися лупити. Передній БТР відразу палахнув, загорівся; хлопці, мов горох, — у канаву. А я, знаєте, спершу забарився, не встиг вискочити, в третім їхав, а як оговтався, зрозумів: пізно. Духи смалять, а у нас установка "град" стоїть покинута, після виявилося, першого номера вбило, а другий втік. Ну я за установку, Антипенко також підскочив, став помагати, як урізали ми по "зеленці", так ті духи хто куди. Враз викурили з чагарників, вони в кишлак, звичайно, а ми і туди перенесли вогонь, та й з кулеметів ще, із зеніток — тільки від дувалів пил хмарою до неба. Потім тиждень неможливо було через кишлак проскочити, так смерділо, хоч протигаз одягай. Трупи людей та скотини...
— О, так і ми ж, цей, — у продовження синової оповіді заговорив сп'янілий батько. — У партизанах. Лежимо в Грязькому болоті в засаді, лежимо й лежимо, нікого на дорозі нема, лише комарі гудуть. Аж дивимось: їдуть німецько-фашистські загарбники на фурманках. На передній німець гармоню в руках тримає, грає чи що? Але, певно, не грав, так їхав. Ну тут ми і врізали. Я, чи знаєш, з ручним кулеметом був, то як лупону! Ті — в канави, а в канаві також кулемет розвернули та — по нас! А ми — по них! А тим часом ззаду ще колона їхня прийшла, ну, на допомогу. Наші і драпонули. А я ж не знав, що драпонули, та січу їх по канаві зі свого "деггяра", ну і вибив. І тоді наші вернулися по одному, командир Денисенко вернув. Ну і за оте мені через півроку — орден, тієї ж "Червоної зірки", як належить.
— Оце герої! В одній сім'ї батько і син! — п'янувато дивувався Петрок.
— А що ж, його матері! Буде війна — знову підемо.