– Коли я повідомлю владу про пограбування, мені відразу відшкодують викрадене.
Рекс Моран зателефонував до відділу чоловічого одягу і, не поспішаючи, відібрав повне екіпірування для себе.
– Так, настала вирішальна хвилина, – пробурмотів він задумливо і набрав ювелірний відділ. Вибравши діамантовий перстень ціною дві тисячі доларів, він вигукнув: – Ну тепер, здається, все. Ага, забув!
Знову набравши спортивний відділ, він купив довгу мотузку.
– Старий, підійдіть сюди і притисніть свій великий палець до екрану – сказав він, звертаючись до Франка Весайліса.
– А якщо я відмовлюсь?
Рекс Моран усміхнувся.
– Відмовтеся!.. А навіщо? Хіба не ви сказали, що влада тут же відшкодують збитки і почнуть шукати мене, як тільки дізнаються про крадіжку? Ви нічого не втрачаєте.
Старий, бурчачи, піднявся з крісла, підійшов до боксу автоматичної доставки додому і, виригнувши прокляття, притиснув великий палець правої руки до екрану телебачення.
Не минуло й двох хвилин, як усі товари прибули. Весайліс знову пустився у м'яке крісло.
Рекс Моран почав поспішно вигрібати з боксу замовлені ним речі. Він зарядив пістолет і, поклавши його біля себе на відстані витягнутої руки, переодягся, потім узяв фотоапарат і повісив його через плече.
Захоплено оглянувши перстень, він засунув його та пістолет у внутрішню кишеню нового костюма.
– Я б не проти замовити ще кілька таких кілець, але боюся, подібне спустошення вашого рахунку включить якесь реле у обчислювальної машини і потребує повторної перевірки покупок.
– Злодій! – зневажливо кинув Весайліс.
Моран усміхнувся:
– Вам на що скаржитися! Ви нічого не втрачаєте.
Він підняв мотузку.
– Так, спочатку зв'яжемо вас, старий, а потім заарканим вашого Франкліна чи як його там кличете.
– Ну, ви далеко не підете, – прогарчав Весайліс.
– Останні слова великих, – фиркнув у відповідь Моран. Опинившись на вулиці, він згадав, що доведеться тягнутися пішки: стан його фінансів не дозволяло йому витрачатися на оплату проїзду у пневмотрубі. На щастя, йти було недалеко. Дорогою він витяг з кишені іграшковий пістолет і викинув у стічні труби. Тепер у нього був справжній.
Він знайшов потрібний квартал і побачив там три необхідні йому магазини. Вибравши той, що менше, він зайшов усередину.
З задньої кімнатки показався маленький, щупленький, непомітний з виду чоловік, який, перш ніж заговорити м'яким, ялинковим голосом, уважно оглянув Рекса.
– Слухаю, сер. Що вам завгодно?
Рекс Моран розпочав виконання другої частини задуманого плану. Заїкаючись, він промовив:
– Ви займаєтеся скуповуванням особистих речей?
– Так, скуповування та перепродаж. А що у вас за товар, якщо не секрет,
містер...
– Адамсе, – підказав Моран. – Тімоті Адамс. У мене є золота каблучка з діамантом, що належить моїй матері. Мати недавно померла, мені вона не потрібна, ось я і подумав... Ну, я хотів дізнатися, скільки за неї дадуть...
– Давайте подивимося. Сідайте. Фамільні коштовності – товар нині не ходкий, але поглянути можна.
Господар крамнички сів за прилавок, кивнув головою відвідувачу на голий стілець. Рекс сів і, витягнувши з кишені перстень, простягнув його продавцю.
– Містер Адамс, а оправа зовсім нова. Мені здавалося, ви говорили щодо сімейної реліквії, залишеної вам матір'ю.
– Та ні, – заперечив Моран. – Вона купила його незадовго до смерті. Якби я був одружений, то подарував би обручку дружині, але оскільки...
Продавець продовжував спокійно дивитись на нього.
– Містер Адамс, ми, як ви самі розумієте, не займаємося скуповуванням краденого. Ми маємо легальний бізнес.
– Скупкою краденого?! – вигукнув Моран.
– Я купую та продаю предмети мистецтва чи речі ювелірної роботи,
а крадені товари не приймаю. Де, ви сказали, ваша мати купила це
кільце?
– під час відпустки, під час поїздки до Обєднаної Євразії. Чи то в Будапешті, чи то в Белграді.
– У такому разі воно не могло бути зареєстроване тут, у Сполучених Штатах Північної та Південної Америки.
– Хіба? Хм, мені це ніколи не спадало на думку.
Власник магазину взяв обручку в руки і став уважно розглядати.
Нарешті він поклав його на місце і глянув на Морана.
– Що ж, можу дати за нього двісті доларів.
– Двісті?! Та ви що, збожеволіли? Моя мати заплатила за нього більше двох тисяч!
– Значить, вона переплатила, тільки й годі. Ціни на дорогоцінні каміння тепер піднялося, містер Адамсе, і така річ довго пролежить, перш ніж її хтось купить.
– Ну добре. Зійдемося на триста.
Після деякого вагання продавець відповів:
– Гаразд. Щоправда, я роблю дурість.
– Невже? – саркастично кинув Моран.
Він дістав з кишені свою універсальну кредитну картку та засунув її в щілину автомата, щоб зробити трансферт.
Власник магазину поклав обручку в ящик столу, витягнув свою універсальну кредитну картку і, вставивши її в іншу щілину автомата, сказав:
– Будьте ласкаві, переведіть триста доларів із мого рахунку на цей.
– Трансферт здійснено, – повідомив механічний голос.
Рекс Моран вихопив зі щілини автомата свою кредитну картку та схопився на ноги.
– Схоже, що мене пограбували, – пробурчав він.
Власник магазину сидів за прилавком і чекав, коли Моран покине його заклад.
Рекс спішно рушив до найближчої станції пневмотранспорту, вийшов наперон і сів у двомісний вагон, що йде до ділової частини псевдополісу. Отже, на його рахунку триста доларів. Це, звичайно, набагато менше, чим він розраховував. Однак добре, що він не ризикнув купити в супермаркеті щось дорожче.
Хазяїн скупочної став би з'ясовувати у влади про дорогу річ, його тут же схопили б, та й комп'ютер одразу ж переправив би замовлення на перевірку.
Час наближався до полудня, а оскільки вранці фінансове становище не дозволило Морану поснідати, він був голодний. Що ж, маючи триста доларів, цілком можна розщедритися на хороший обід у автомат-кафетерії.
Не гаючись, Рекс зайшов у закусочну, сів за столик і взявся вивчати меню, що стоїть на столі. До біса будь-яку антарктичну погань: планктон, сою; набридли, як президент із другим терміном правління.
Морану давно хотілося скуштувати справжніх тваринних білків, якоїсь баранини або, хоча б, свинини. Він засунув свою кредитну картку в щілину столу, залишивши відбиток великого пальця на екрані, замовив справжній шашлик із баранини та кухоль матроського елю.
Раптом на його руці задзижчав відеофон.
Рекс Моран з подивом подивився на екран: суворе та значне обличчя незнайомої людини. Голос виразно промовив:
– Говорить поліція, відділ служби розподілу благ. Рекс Моран, ви заарештовані за спробу порушити правила користування універсальною кредитною карткою. Негайно прийдіть до найближчого райвідділу поліції та
скажіть про себе. За неявку нестимете відповідальність у кримінальному порядку.
– Згинь, тварюка, – прогарчав Рекс Моран і різким рухом вимкнув прилад.
У тривожному роздумі він дивився на погаслий екран. Що трапилося? Де сталася осічка? І чому нещастя прийшло так швидко? Мабуть, щось із продажем цього проклятого кільця. Але як? Адже він розраховував, що перстень пролежить у цій крамничці місяці, а то й роки в очікуванні покупця.
Ось безглузде невдача!
Мабуть, Весайліс підняв тривогу, і поліція негайно зв'язалася з всіма скупочними магазинами, де Моран міг збути крадіжку.
За ним, мабуть, уже вислали поліцейський наряд. Будь вони тричі прокляті! Тепер йому не можна повернутись до себе на квартиру. Прийдеться ховатися через якісь нещасні триста доларів. Спробуй ткни свою кредитну картку в щілину екрану – комп'ютер відразу повідомить поліції, де він знаходиться.
Е-е, адже вони можуть засікти місце його перебування по нульовому пеленгу наручного відеофону. З гримасою відрази він схопив прилад і почав зривати його з руки. Екран знову засвітився, і схвильований голос промовив:
– Увага, громадяни! Усім! Усім! Усім! Рекс Моран здійснив злочин проти уряду Сполучених Штатів Північної та Південної Америк, включаючи загрозу насильством, пограбування, збут краденого та зловживання універсальною кредитною карткою. Кожен, хто його побачить, маю негайно повідомити поліцію. Злочинець небезпечний і озброєний. Ось його портрет.
На мініатюрному екрані з'явилася фотографія Рекса Морана, знята на щастя, ще до того, як його обличчя було понівечене.
Він зірвав з руки прилад і жбурнув його в кут, потім скочив на ноги і кинувся до дверей. Десь далеко проспіла сирена. У псевдо полісах цієї ультрапроцвітаючої держави виття сирени – явище не настільки часте.
Рекс кинувся тікати і квапливо завернув за ріг.
Він вибрав пусте місце і почав терпляче чекати. Незабаром неподалік показався самотній перехожий. Моран витяг із кишені пістолет:
– Стій! Руки вгору!
Перехожий глянув на нього, потім на пістолет і зблід як полотно.
– А-а-а, ви той карний злочинець, якого щойно показували по відеофону... – заїкаючись, промовив він.
– Так, це я, – різко відповів Моран. – А ви один із тих молокососів, яким місце у дитячому садку, так, чи що?
Очі перехожого округлилися.
– Так Так, звичайно...
– О'кей. Ану, швидко викличте "мотор"!
– Зараз, зараз. Не хвилюйтеся.
– А я і не хвилююся, – посміхнувся Моран і, погравши пістолетом,додав: – Ну, живіше повертайтеся!
Через хвилину з-за рогу вивернулося таксі і, підкотивши прямо до них, тицьнулося на узбіччя тротуару.
Дверцята відчинилися.
– Швидко вставте у щілину свою універсальну картку.
Поки перехожий виконував наказ, Моран піднявся на заднє сидіння "мотора".
– Тепер притисніть до екрану великий палець, – прогарчав він, зірвав у перехожого із зап'ястя відеофон і засунув його собі в кишеню. Витягнувши кредитну картку зі щілини автомата, він вручив її переляканому пішоходу.
– Тримайте і не кажіть, що я не добрий.
Машина рвонула вперед.
– Якнайшвидше, будь ласка, – промовив він в екран.
– Слухаю, сер, – відповів синтезований голос робота.
Коли вуличний рух завмер за сигналом автомата-регулювальника, він відчинив дверцята і на півдорозі вискочив з машини, кинувши її напризволяще.
Раптом він почув, як у кишені запищав украдений відеофон. Він витяг його і натиснув на одну з кнопок, щоб обличчя не передалося по екрану, що викликає. Поліцейський чиновник сповістив усіх, що Рекса Морана бачили у тій частині міста, де він замовляв таксі. Мабуть, пограбований уже встиг повідомити про напад.