Мені було тоді тридцять років.
— Чому ж то так? — спитав я.
JBoHa знизала плечима:
— Ну, по-перше, тому, що ви розумніші за нього… — А потім, глянувши на мене спідлоба: —..і не такі бридкі.
Тоді я, перш ніж устигла вона відхилитись, пристрасно поцілував її в щічку. Вона відскочила, але запізно.
— Одначе ви, бачу, не з соромливих! — промовила дівчина. — Проте не робіть цього вдруге.
А я їй, удаючи тихого та покірного:
— О, нічого б мені так не хотілося, як стати на суд за те, в чому винуватять Морена.
Тут уже вона запитала:
— Чому ж то так?
Я серйозно глянув їй у вічі:
— Тому, що ви одна з найкращих у світі істот, тому, що для мене була б найбільша честь і слава, коли б пішла чутка, ніби я хотів вас звести. Адже тоді б кожен сказав, побачивши вас: "Еге, недарма Лабарбові доводиться покутувати свою провину. Проте він щасливий".
— Та й дивак же ви! — знову засміялась Анрієтта від щирого серця.
Не встигла вона того слова докінчити, як я вхопив її в обійми, жадібно цілуючи скрізь, де тільки міг: у волосся, в чоло, в очі, іноді в уста, у щоки, — бо ж вона, обороняючись од мене, мимоволі лишала незахищеним то те, то інше місце. Нарешті вирвалась, червона та гнівна.
— Ви нахаба, добродію. Каюсь тепер, що слухала вашу мову.
Я вхопив її за руку, трохи зніяковілий:
— Пробачте мені, мадемуазель, пробачте… Я образив вас. Я був брутальний! Не гнівайтесь… Коли б ви знали…
І я даремно силкувався якось виправдатись.
— Нема мені чого знати! — відрізала вона.
Раптом мені блиснула щаслива думка:
— Мадемуазель! — скрикнув я. — Вже цілий рік, як я вас кохаю!
Здивована, вона широко розплющила очі. Я тим часом провадив далі:
— Так, так, вислухайте лишень. Я не знаю Морена, і що там мені до нього! Про мене, хай собі йде під суд, хай садовлять його у в’язницю… Це все мені байдуже! Я побачив вас торік, там он, біля тих граток. Це мене глибоко схвилювало, і відтоді образ ваш завжди зі мною. Вірте мені чи не вірте, воля ваша. Божественно гарною здались ви мені; день і ніч я про вас думав, прагнув знову побачити. Трапилась нагода — випадок з отією свинею Мореном, — і ось я тут. Сталось так, що я переступив межу. Пробачте мені, благаю вас, пробачте!
Вона глянула мені в вічі, вивіряючи, чи правду я кажу, знову ладна всміхнутись, і тихенько промовила:
— От вигадник!
Я підняв руку і щирим тоном (гадаю навіть, що я ft справді був тоді щирий) підхопив:
— Присягаюсь, я вас не обманюю.
— Ну, ще що? — тільки й сказала вона.
Ми були самі, зовсім таки самі; Ріве й дядько повернули в котрусь із алей. Я тоді виголосив ціле освідчення, довге та ніжне, стискаючи й цілуючи її пальчики. Вона слухала мої слова, як щось приємне й нове для неї, непевна, чи вірити тому, чи ні.
Кінець кінцем я відчув справжнє хвилювання саме через те, що говорив; блідий, стурбований, тремтячий, я обережно обняв її стан. Нашіптував тихенько голубливі речі в маленьке, оточене кучерявим волоссям вушко. Дівчина ніби завмерла, охоплена солодкими мріями.
Але от її рука зустрілася з моєю і стисла її. Я дедалі міцніше пригортав тонкий стан, а дівчина, нерухома, піддавалась моїм пестощам. Я діткнувся устами до и щічки — і враз несподівано вони злилися з її устами. Це був довгий-довгий поцілунок; він би тривав ще довше, якби я не-почув за собою: "Гм, гм…"
Вона пурхнула і зникла в гущавині. Обернувшись, я побачив Ріве, що простував до мене. Приятель мій зупинився і поважно мовив:
— Так ось як ти залагоджуєш справу тієї свині Морена!
— Кожен робить, що може, друже мій! — мовив я са-мовдоволено. — А як там дядько? Переконав ти його? За племінницю я ручусь.
Ріве тоді:
— Ну, з дядьком мені не так пощастило.
І ми, взявшись попідруки, рушили назад.
Ill
За обідом я відчув, що божеволію. Я сидів поруч неї, і щохвилини рука моя під скатертиною зустрічалася з її рукою; нога моя притискала її ніжку, і погляди наші раз у раз схрещувались і зливались.
Настала місячна ніч, ми вийшли ще трохи пройтись, і я шептав дівчині усі солодкі речі, що тільки спадали мені на думку, пригортав і цілував її щохвилини. Поперед нас дядько сперечався про щось із Ріве. Великі їхні тіні пересувалися за ними по піщаній доріжці.
Незабаром після того як ми вернулись у дім, принесли телеграму від тітки, що вона прибуде аж узавтра вранці, першим поїздом.
— Ну, Анрієтто, — сказав дядько, — піди покажи гостям їхні кімнати.
Побажавши старому доброго відпочинку, ми пішли за Анріеттою. Вона спершу завела нас до кімнати, де мав спати Ріве, і той шепнув мені на вухо:
— Бач, не повела спочатку до тебе.
Далі дівчина показала мені мою постіль. Тільки-но залишились ми наодинці, як я зараз же знову обняв її, намагаючись пестощами затуманити їй розум і зламати опір. Та, відчувши, що от-от втратить останню силу, вона втекла від мене.
Я ліг під ковдру, дуже стурбований, вражений, зніяковілий, добре знаючи, що не засну, роздумуючи, що саме вчинив я недоладного, — аж раптом хтось легенько постукав у двері.
— Хто там? — спитав я.
— Це я! — відповів тихий голос.
Я швиденько одягся, відчинив. Ввійшла Анрієтта.
— Я забула, — сказала вона, — спитати, що п’єте ви вранці: шоколад, каву чи чай?
Я палко обняв її:
— Я п’ю… я п’ю… я п’ю…
Та вона випорснула в мене з рук, погасила свічку і зникла.
Я залишився сам, розлютований, шукаючи в темряві сірників і не знаходячи їх. Знайшов нарешті і з свічкою в руках, напівбожевільний, вийшов у коридор.
Що мав я зробити? Я не роздумував про те. Я хотів її знайти, я хотів її мати. Пройшов кілька крюків без жодних думок, без тями, і враз мені майнуло в голові: "А що, коли я потраплю до дядька? Що я скажу йому?" Я остовпів, голова в мене ніби спорожніла, тільки серце шалено билося. Минуло кілька хвилин, доки я натрапив на відповідь: "А чорт, скажу йому, що шукав Ріве — поговорити з ним у пильній справі".
Я заходився розглядати двері, шукаючи тих, що ведуть до Анрієтти. Та не було з чого їх пізнати. Навмання взявся за один з ключів і повернув його. Двері відчинились, я ввійшов. Анрієтта, сама не своя, сиділа на постелі й дивилась на мене.
Тоді я обережно зачинив двері на засув і, підійшовши навшпиньках, сказав:
— Я забув вас попросити дати мені що-небудь почитати.
Вона пручалась, але я незабаром знайшов бажану книжку. Не скажу заголовка, та по щирості — це був найкращий із романів, поема над поемами.
Щойно я перегорнув першу сторінку, вона мені дозволила читати далі, скільки захочу; і ми перейшли стільки розділів, що наші свічки згоріли вщент.
Висловивши їй ніжку подяку, я обережною ходою пішов до своєї кімнати. Зненацька чиясь рука зупинила мене. То був Ріве.
— Ти ще не довів до кінця справи отієї свині Морена? — шепнув він.
О сьомій ранку вона сама принесла мені чашку шоколаду. Ніколи не доводилось мені пити смачнішого. То був солодкий до знемоги, м’який, ніжний, запахущий, п’янкий шоколад. Я не міг одірвати губів од чудової чашки.
Ледве встигла Анрієтта вийти, як увійшов до мене Ріве. Він, здавалося, трохи нервував, як людина, що їй зовсім не спалось.
— Якщо так триватиме далі, ти зіпсуєш отій свині Моренові всю справу! — бовкнув він роздратованим, похмурим голосом.
0 восьмій прибула тітка. Розмова була коротка. Ці славні люди погодились узяти назад свою скаргу, а я лишив їм п'ятсот франків на місцевих бідарів.
Тоді нас запросили погостювати ще день. Планувалося влаштувати екскурсію на якісь там руїни. Лнрієтта за спиною в старих подавала мені знаки: "Зоставайся-бо".
Я був не від того, та Ріве напосідав їхати.
Відвівши приятеля набік, я благав його, як тільки вмів, я вмовляв:
— Слухай, любий мій Ріве, зроби це для мене!
Але він роздратовано відказав:
— Ні, досить уже з мене цього! Чуєш! Досить уже мені справи з отією* свинею Мореном!
Дуже не хотілося мені від’їздити. Це була одна з найтяжчих у моїм житті хвилин. Я залюбки влагоджував би Моренову справу до кінця свого життя.
У вагоні, після міцних німих стисків рук на прощання, я сказав Ріве:
— Тварюка ти, от що!
А він мені:
— Ти починав уже мене з біса дратувати.
Підходячи до редакції "Світоча", я побачив, що на нас
чекає ціла юрба. Тільки-но нас побачили, як почулися запитання:
— Ну, як там з отією свинею Мореном?
Усе місто зворушила та історія. Ріве — злий настрій у нього по дорозі розвіявся — ледве не пирснув зо сміху, одказуючи:
— Дякувати Лабарбові все вийшло добре.
1 ми рушили до Морена.
Він напівлежав у кріслі, з гірчичниками на ногах і холодним компресом на голові, знеможений од турботи. Він безнастанно кашляв тим кашлем, що буває у людини перед смертю, та невідомо було, як то він простудився. Жінка дивилася на нього очима тигриці, що от-от має розірвати свою здобич.
Щойно ми ввійшли, у нього руки й ноги затрусились.
— Все гаразд, бовдуре, тільки не роби такого вдруге.
Він підвівся, задихаючись, схопив мене за руки, цілуючи
їх, ніби якому принцові, заплакав, ледве не втратив тяму, обняв Ріве, обняв пані Морен… Та штовхнула його, аж він упав на крісло.
Цей випадок на все життя відбився на бідоласі, надто він його жорстоко вразив.
Відтоді його не звали інакше, як тільки "ота свиня Морен". Цей епітет колов його щоразу, як удар шпагою. Коли якийсь пустун кричав на вулиці "свиня!", — Морен мимохіть оглядався. Приятелі страшенно допікали йому, коли жартома, за столом, показували на шинку й запитували:
— Це не твоя часом?
Через два роки після цієї історії він помер.
Щодо мене, то, виставляючи свою кандидатуру в депутати тисяча вісімсот сімдесят п’ятого року, я в одній справі пішов якось до нотаріуса в Тусері, пана Бельонкля. Ставна, гарна та пишна дама зустріла мене.
— Не впізнаєте? — спитала вона.
— Та… ні, пані,— відповів я.
— Анрієтта Боннель.
— А! — І я відчув, що блідну.
А вона спокійно дивилась на мене й усміхалась.
Коли я залишився на самоті з її чоловіком, він узяв мене за руки і так міцно стис їх, аж мало не зламав.
— Давненько вже, добродію, — мовив він, — хотів я з вами побачитись. Дружина моя стільки про вас говорила. Я знаю… Так, я знаю, за яких неприємних обставин ви з нею спізнались, знаю, скільки ви проявили делікатності, такту, дружньої відданості…— Потім він якусь хвилину вагався, а тоді докінчив пошепки, ніби мав сказати щось непристойне: —…у справі отієї свині Морена.