Принаймні в тих випадках, коли ми їх застосовували.
— Чому ви робите це застереження?
— Інкубаційний період хвороби триває близько тижня. Протягом цього часу вона виявляє себе лише розладом центру природних потреб, зору, мови та руху. Але цей розлад зовсім незначний. Його не супроводжує гарячка, він не змушує хворого облишити звичну діяльність. Найчастіше хворий навіть не звертається до лікаря. А коли недуга виказує себе, то вже нічого не можна вдіяти!
— І як же вона себе виказує?
— Дуже жахливо. Хворий непритомніє і впадає у коматозний стан. До речі, саме на цій підставі ми дійшли висновку, що маємо справу з новою недугою. Жоден відомий вид енцефаліту не розвивається так блискавично.
— Скажіть, чи вдавалося зупинити розвиток хвороби антибіотиками або кортизоном у тих випадках, коли її починали лікувати відразу після появи незначного розладу, про який ви згадували?
— Наскільки нам відомо, ні.
— Ви можете допомогти хворому, коли він упадає в коматозний стан?
— Ні.
— Чи були випадки самоодужання?
— Якщо й були, то це ставалося до того, як хворий впадав у коматозний стан, і нам не доводилося вивчати таке одужання.
— Якщо я правильно зрозумів, в усіх випадках захворювання, які ви спостерігали самі або про які вам розповідали, наслідок завжди був летальний?
— Так.
Скелтон облизує губи й провадить:
— Як поширюється енцефаліт-шістнадцять?
— Хворий стає носієм вірусу вже з перших днів інкубаційного періоду. — Потім я додаю: — А що хворий навіть не підозрює, що заражений, і період інкубації триває тиждень, то за цей час він може заразити багато людей довкола.
Я знаю, навіщо це кажу. Преса ще не пише про енцефаліт-16. Їй навіть невідома назва, яку ми дали хворобі. І це мовчання мені здається згубним. Я хотів би, щоб уряд опублікував мою доповідну записку і якнайшвидше вжив необхідних профілактичних заходів. Уже цілком очевидно, що слід обмежити пересування людей, хоч би якої шкоди це завдало економіці, коли ми не хочемо, щоб пошесть розпливлася, як розпливається на воді олійна пляма.
— Я хотів би доповісти про один важливий факт, — веду далі я. — На перший погляд, захворювань ще не багато. Тисяча двісті сімдесят п'ять випадків за два місяці в такому величезному місті, як Нью-Йорк, — число нібито незначне. Хочу застерегти вас від такого оптимізму. Тривогу викликає не сама кількість захворювань, а її стрімке зростання в усіх містах, де проведено обстеження. Зростає вона скрізь з однаковою швидкістю, і слід побоюватися, що може спалахнути справжня епідемія.
Я сказав усе, як є. Я виклав свої думки з усією відповідальністю й аж тепер помітив, що мені таки пощастило пробити товсту стіну, яка відгороджувала від мене державного секретаря Метьюза. Хоч він і ховає очі під волохатими бровами, я помічаю в них певну стурбованість. Трохи перегодя Метьюз простягає вперед руки з розтуленими долонями, розводить їх і каже розгублено й водночас недовірливо:
— Хіба в наш час можливі великі пошесті?
Я вирішую повторити те саме ще раз, щоб нарешті переконати його.
— Пане державний секретарю, з вашого дозволу я буду відвертий і скажу, що у вашому запитанні є певний оптимізм. Ви вважаєте, що сучасна медицина не забариться зупинити цю пошесть.
— Хіба я не маю рації?
— Ні, не маєте. Припустімо, що йдеться про вірус, який не вдається виокремити й дати йому визначення.
— Наприклад? — озивається Скелтон кволим скрипучим голосом.
— Азіатський грип тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року.
— Докторе Мартінеллі, — каже Скелтон з таким виглядом, ніби захопив мене зненацька, — хотів би вам зауважити, що після тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року дослідження у вірусології досягли величезного прогресу.
— Ваша правда, — жваво відповідаю я. — Але це не означає, що найближчим часом ми винайдемо вакцину проти енцефаліту-шістнадцять. На жаль, азіатському грипу вистачило кількох місяців, щоб звести зі світу двадцять два мільйони чоловік.
— Скільки, скільки? — перепитує Метьюз.
— Двадцять два мільйони чоловік.
— Набагато більше, ніж; втратили у першій світовій війні всі країни, що воювали, — докидає Кресбі.
Кресбі сказав правду, та коли судити з його тріумфального тону, то всі ці жертви для нього нічого не важать: вони тільки дають йому привід ще раз кинути камінця у Метьюзів город.
— Прошу вас, докторе Мартінеллі, розповідайте далі, — каже державний секретар і махає рукою, наче проганяючи осу.
— Я хотів би наголосити ще на одному факті. Це — вік хворих. Зі статистики, яку ми маємо, випливає...
— Прошу вас, докторе, постривайте, — озивається місіс Уайт. — У мене тут заминка з магнітофоном... Він перестав записувати.
Очі всіх трьох моїх співрозмовників одночасно втуплюються в місіс Уайт. Вона не молода й не вродлива, тому досі не привертала їхньої уваги. Ця жінка середнього віку виконує другорядні обов'язки, тож вона для них — не більше, ніж стіл. Різниця тільки в тому, що стіл не підводить у роботі, а місіс Уайт підводить! Звісно, це тому, що вона жінка! Вона не вміє як слід працювати з технікою! Всі троє хоч цього разу доходять згоди між собою; я читаю це в їхніх очах — так само, як і вловлюю в них зверхню поблажливість, що з нею вони одностайно вирішують: жіноча нездарність стала на перешкоді великій справі. Коли б не їхнє високе становище, вони підвелися б і за виграшки полагодили той проклятущий магнітофон.
Я певен, місіс Уайт здогадується про те, що ці панове думають про неї. Вона знає, що вони помиляються, але все одно дуже хвилюється і, як я бачу, й справді не може дати собі ради. Розчервонівшись, місіс Уайт зі сльозами на очах насилу опановує себе і запускає магнітофон, раз у раз клацаючи клавішею й витрачаючи вдвічі більше часу, ніж треба.
— Я готова, — нарешті заявляє вона й випростується; очі в неї блищать, обличчя пашить.
Западає мовчанка. Троє моїх співрозмовників знову звертають погляди до мене. А що магнітофон знову запрацював, то місіс Уайт перестає для них існувати.
— Я говорив про вік хворих, — кажу я. — Тут є одна річ, на якій я хотів би наголосити окремо. В усіх двадцяти дев'яти містах, де ми провели обстеження, захворювання охоплюють людей віком від дванадцяти до сімдесяти п'яти років.
Ці слова нічого не означають для моїх співрозмовників, крім хіба що для Кресбі — адже той прочитав мою доповідну записку.
— Хотів би зробити уточнення: це спостереження викликає подив. На підставі обстежень можемо сказати: ні в США, ні в зарубіжних країнах не виявлено зараженим цією недугою жодного хлопчика, який не досяг статевої зрілості. З другого боку, ми натрапили на дуже мало випадків захворювання чоловіків віком понад сімдесят років. Виняток становлять міцні дідугани, що зберегли здатність до активного статевого життя.
На довгастому виснаженому обличчі Скелтона промайнула глузлива посмішка, і він кволе, але дуже ущипливо каже:
— Докторе Мартінеллі, здається ви виявили зв'язок між енцефалітом-шістнадцять і статевою спроможністю. Чи не стали ви жертвою моди?
В нього такий агресивний тон, що мені кортить відповісти йому грубістю. Наприклад, сказати: "Якщо статева спроможність — мода, то ви, мабуть, не часто ставали її жертвою". Одначе я кладу обидві долоні на стіл і байдужно промовляю:
— Не слід заперечувати зв'язок між сім'яутворенням і недугами, які, на перший погляд, не вражають статевих органів. Адже ви знаєте, згідно з даними досліджень у Сірак'юзькому медичному центрі, чоловіки, які зробили собі розтин сім'яного каналу, щоб від них не вагітніли жінки, особливо схильні до захворювань на артрит, суглобовий ревматизм і атеросклероз.
— Я знаю про сірак'юзькі дослідження, — відповідає Скелтон. — Одначе тамтешні лікарі вивчили дуже мало випадків і не вважають свої висновки незаперечними.
— Я також цього не вважаю, — кажу я сухо.
— У всякому разі, — озивається Метьюз уже не так різко, за що я йому вдячний, — для нас мало важить природа зв'язку між цими двома явищами. Факти є факти. Докторе Мартінеллі, ви сказали, що, згідно з вашою статистикою, жертвою енцефаліту-шістнадцять не став жоден хлопчик, який не досяг статевої зрілості. Чи можна сказати це саме й про дівчаток?
У цю мить Кресбі повертається до Метьюза й усміхається так зарозуміло, що я аж ніяковію. Кресбі, либонь, не поставив би такого запитання: він же прочитав мою доповідну записку. Я зиркаю на нього. Він почуває себе на сьомому небі. Цьому хлопцеві зверхності не бракує. Йому замало про щось тільки знати. Він прагне перемагати інших і зневажати їх.
Коли врахувати, яка серйозна ця проблема, то поводиться Кресбі не зовсім гарно. Зрештою, ми зібралися тут не для того, щоб глумитися з Метьюза, а щоб переконати його вжити необхідних заходів.
Я дивлюсь на державного секретаря і звертаюся до нього ввічливим тоном, про який сам він, розмовляючи зі мною, забував:
— Я радий, що ви порушили це питання. Воно вельми важливе. Ні в США, ні за рубежем серед жертв енцефаліту-шістнадцять не виявлено жодної жінки.
Скелтон і Метьюз ціпеніють, особливо, певна річ, державний секретар. Плечистий і огрядний, він притискує одну до одної свої величезні волохаті руки, потім спирається ліктями на стіл, випинає вперед хижу щелепу й, зиркнувши на мене з-під густих брів, зачіпливо питає:
— Енцефаліт-шістнадцять не пристає до жінок? Хіба таке можливе?
Хоч його формулювання видається мені не дуже науковим, я терпляче відповідаю:
— Це не єдина відома нам недуга, яка вражає чоловіків і від якої жінок захищає імунітет. Ось, скажімо, гемофілія.
— Що, що? — розгублено перепитує Метьюз. — А який зв'язок між гемофілією і енцефалітом-шістнадцять?
— Ніякого, — докидає Кресбі вбивчим тоном. — Просто доктор Мартінеллі порівнює два імунітети. Жінки мають імунітет і проти гемофілії, і проти енцефаліту-шістнадцять.
— І як ви поясните цей імунітет? — запитує Метьюз із тією самою приголомшливою наївністю, яку я ще раніш помітив у нього.
— Я не можу його пояснити, — відповідаю я. — Це дані досліджень.
Западає мовчанка, довга й гнітюча. І вона навіть до речі. Потрібен час, щоб перетравити цей факт. Мене дивує не мовчанка, а місіс Уайт чи, точніше сказати, те, як ми на неї дивимося. Вона аж тетеріє, побачивши, як раптом усі чоловіки прикипають поглядами до неї.