Я затямлю їй цей пиріг. І не тільки пиріг, а й образу. Залишити без солодкого першу зі свідоцтвом особу в кантоні!
Це та лиховісна остання крапля, і я сповнююся гнівом. Палаю без вогню. І навіть через тридцять років знову шаленію. Мабуть, я був поганим Едіпом. Йокаста навіть подумки нічим не ризикувала. Я "роблю" свій комплекс, але не з нею, а з Аделаїдою, нашою торговкою. Крім того, що Аделаїда весело сміється й легковажна, вона ще й пишна білявка з персами, про які можна тільки мріяти. Я також добряче "вподібнююся" — яке слівце! — але не до тата, а до дядька, який, — однак цього тоді я не знав, — у найкращих стосунках з Аделаїдою. Отож, сам не відаючи того, я мав справжню родину поряд з тією, якої тепер зрікаюся.
Ще одна родина вельми дорога мені, яку я сам собі створив, — "Гурток". Надтаємне товариство з семи членів, що його я заснував у школі Мальжака (401 житель, церква XII століття) і, в свою чергу, батьком якого вважаюся, поширюючи всюди діловий дух, котрого бракує моєму предкові. За моєю м'якою зовнішністю тверда рішучість.
У мене визріло рішення: важко ображений тут, я знайду притулок саме в цій родині. Вичікую, доки тато піде відпочивати після обіду, а мати заходиться мити посуд в оточенні двох донечок, що вічно тримаються за її спідницю.
Прямую до комірчини, натоптую саквояж (дядьків подарунок) і, застібнувши його, кидаю на купу дров під моїм вікном. Перш як утекти, залишаю на столі цидулку. Церемоніально адресую її панові Сімонові Конту, хліборобові, ферма "Велика стодола", Мальжак.
"Дорогий тату!
Я йду геть. У цьому домі поводяться зі мною не так, як я на те заслуговую.
Обнімаю тебе,
Емманюель".
І поки мій сердега татусь спить за зачиненими віконницями, не відаючи, що його ферма вже більше не має спадкоємця, я з саквояжем за плечима натискую на педалі велосипеда в напрямку до Мальвіля.
Мальвіль — великий напівзруйнований замок-красень XIII століття, він тулиться до грудей стрімкої скелі, яка височить над невеличкою долиною Рюнів. Господар кинув його напризволяще, а відтоді, як кам'яна брила відірвалася од галереї бійниць головної башти й убила якогось туриста, входити до нього заборонили. Товариство охорони історичних пам'яток вивісило два написи, а мальжакський мер перекрив єдиний доступний шлях з пагорка чотирма низками колючого дроту. Хоч мерія не має ніякого зиску з цього, вона й далі снує це дроття, й щороку п'ятдесятиметрова перегородка дедалі густішає вздовж старовинного шляху між скелею та шпилястим стрімчаком, який відділяє запаморочливий Мальвіль від пагорка, на якому бовваніє дядькова ферма "Сім буків".
Ось саме тут під моїм натхненним керівництвом "Гурток" порушив усі заборони. За крутим вигином, щоб не було видно з шляху, ми приробили в дроті дверцята, вирізавши й замаскувавши у височенній перегородці отвір. Полагодивши частково стелю на другому поверсі, зробили настил із старих дощок, яких назбирали на дядьковій конюшні. Таким чином зуміли проникнути до маленької кімнатки в глибині величезної зали, й Мейссоньє, який уже добре майструє в столярні свого батька, вставив у ній вікно та двері з висячим замком.
Вода не затопила головну башту. Ребристе склепіння не піддалося часові. А в нашому барлозі є камін, старенький волосяний матрац, обшитий мішковиною, стіл і табурети.
Таємниця не розголошувалася. Вже рік минув відтоді, як "Гурток" перебрався в це місце, про яке не знали дорослі. Я розраховую перебути тут аж до початку навчального року. Йдучи сюди, перекинувся словом з Коленом, той про все перекаже Мейссоньє, який поговорить з Пейссу, а той повідомить інших. Я не вирушаю в мандрівку без сухарика.
Просиджую в цій келії другу половину дня, ніч і наступний день. То не так уже й чудово, як мені здавалося, Зараз липень, друзі допомагають батькам у полі, й я побачуся з ними аж увечері. Однак не відважуюся вийти з Мальвіля. На фермі "Велика стодола", мабуть, уже вдарили на сполох.
О сьомій годині хтось стукає в двері "Гуртка". Чекаю на велета Пейссу, який повинен принести мені їсти. Я відімкнув двері й зі свого жорсткого матраца, на якому лежу з книжкою про криваві пригоди, щосили гукаю: "Прошу, здоровий дурню!"
З'являється дядько Самюель Він протестант, звідси й біблійне ім'я в нього Переді мною виринає кремезна постать у картатій сорочці, з якої визирає м'язиста шия, в стареньких кавалерійських штанях (дядько служив колись у кавалерії). В низенькому прогоні дверей, торкаючись головою кам'яного одвірка, він дивиться на мене, всміхаючись і зморщивши чоло.
Я зупиняюся на цьому образі. Бо малесенький хлопчик на матраці — це я. Й дядько, який стоїть на порозі, — також я. Дядько Самюель мав тоді приблизно стільки років, скільки мені тепер, і всі, наче змовилися, твердять, що я дуже схожий на нього. А в цій сцені, коли було сказано так мало елів, здається, бачу хлопчика, яким був я колись,
Якщо намалюю портрет дядька Самюеля; то водночас намалюю й свій. Він був вищий середнього зросту; кремезний, але з худими стегнами; квадратним засмаглим обличчям, смолянистими бровами й голубими очима. В Мальжаку люди гомонять з ранку до вечора, знаходячи в словах розраду. А дядько не вимовить і слова, коли йому немає що сказати. Однак коли вже розмовляє, то надто коротко, без зайвих слів, тільки про головне. Рухи в нього також стримані.
Найбільше мені подобається його рішучість. Бо ми — батько, мати, сестри — всі такі зніжені. Думки в нас невиразні. Розмова багатослівна.
Захоплююся я також дядьковою діловитістю. На своїх землях він викорчував ліс, наскільки це було можливо. Поділив на б'єфи один рукав Рюнів, що перетинав його поля, й розводить форель. Придбав собі двадцять вуликів. Випадково купив навіть лічильник Гейгера, щоб обстежити вулканічну породу, яка виходила на поверхню на одному зі схилів його пагорба, чи немає там часом урану, А коли почалася мода на кінні заводи, він попродав худобу й придбав собі коней.
— Я знав, що знайду тебе тут, — озвався дядько.
Я заніміло дивлюся на нього. Але ми добре розуміємо один одного. Й він відповідає на мою мовчанку:
— Дошки. Дошки, що їх ти назбирав минулого літа на моїй конюшні. Ти не міг їх нести. Ти волочив їх. Я натрапив на твій слід.
Отже, він знав ще торік! І не сказав про це нікому, навіть мені.
— Я перевірив, — мовив дядько. — Бійниці в головній башті непошкоджені, каміння більше не падатиме.
Серце моє сповнюється вдячністю. Дядько потурбувався про мою безпеку, але здалеку, не признаючись мені, не дошкуляючи. Дивлюся на нього, але він уникає мого погляду. Не бажає розчулитися. Бере один табурет і, перевіривши, чи міцний, сідає, широко розкинувши ноги, наче на коні. Тепер він говорить квапливо й прямо:
— Послухай, Емманюелю, вони нічого нікому не сказали й не попередили жандармів. — І злегка посміхається. — Ти боїшься людської огуди. Ось що я тобі пропоную. Заберу тебе до себе до кінця канікул. Не буде проблеми й з навчанням: ти навчатиметься в Ла-Рокському пансіоні.
Западає мовчанка.
— А в суботу й неділю? — питаю я.
У дядькових очах спалахують іскорки. Я говорив, як і він, вельми коротко. Якщо подумки я вже повернувся до школи, то це означає, що я погоджуюся провести решту канікул у нього.
— Якщо забажаєш, житимеш у мене, — відповідає він жваво, описавши рукою в повітрі коло. Він знову на хвильку замовкає. — Обідатимеш час од часу на фермі "Велика стодола".
Цілком правильно, матінко моя, аби зберегти про людське око пристойність. Я добре розумію: всі намагаються в такий спосіб зарадити справі.
— Гаразд, — озивається дядько, хвацько підводячись. — Якщо згоден, то застібай саквояж і приходь до мене в Рюни, там я збираю сіно для своїх коней.
Він пішов, а я застібаю саквояж.
Пролізши через отвір у дротяній загорожі й замаскувавши його, спускаюся велосипедом униз, до русла пересохлого струмка, яке відділяє скелю Мальвіля від круглого дядькового пагорка. Дуже задоволений, що вибрався з цього вертепу. Дерева, що повиростали всюди між зруйнованими мурами, відкидають на них тіні, і я полегшено зітхаю лише тоді, коли опиняюся в сонячній долині Рюнів.
Надвечірня пора, десь між шостою й сьомою годинами, найпривабливіша. На це колись дядько звернув мою увагу. Повітря тоді таїть у собі щось дуже ніжне. Луги яскраво-зелені, тіні видовжені, а проміння сонця золотаве. Я кочу велосипедом до дядькового червоного трактора з причепом, на якому накидано копицю жовтавого сіна. А вдалині, паралельними рядочками понад Рюною, вишикувалися тополі з тремтливим сіро-сріблистим листям. Мені дуже подобається їхній шелест: він схожий на тиху зливу.
Дядько бере мій велосипед, прив'язує до нього мотузку й витягує його на сіно. Потім лаштується за кермо, а я сідаю на крило трактора. Ні пари з вуст. Навіть не зиркаємо один на одного. Але, завваживши, як у нього тремтить рука, я здогадуюся: він радіє, що везе сина до маєтку "Сім буків", бо ж так і не мав дитини з моєю худорлявою тіткою.
На мене на порозі чекає Мену, схрестивши кощаві руки на плоских грудях. Від усмішки в неї зморщується мертвотно-сіре обличчя. Вона любить мене тим більше, що відчуває відразу до моєї матері. Відчувала її і до тітки, коли та ще жила. Не подумайте, що... Мену спить з дядьком. Вона й не служниця його. Має свій маєток. Дядько косить їй луги, вона порається в його господарстві, він годує її.
Мену також худорлява, але в неї весела вдача. Мену не стогне, вона бурчить із запалом. Важить кілограмів із сорок разом зі своїм чорним убранням. Однак у глибоких очницях очі горять любов'ю до життя. За винятком дівочої цнотливості, їй властиві всі чесноти. В тому числі й ощадливість.
В праці вона незугарна. Руки наче шпичаки, але коли поле виноградник, ніхто не вженеться за нею. А тим часом її єдиний син Момо, якому пішов вісімнадцятий рік, тягне за ниточку поїзд і ухкає.
Щоб зробити собі життя цікавішим, Мену веде тривалі суперечки з дядьком. Суперечки — це її стихія. Я беру участь у цих суперечках. На честь мого прибуття в "Сім буків" вона приготувала дуже розкішний обід. І увінчує свою хитрість величезним пирогом.
Коли б я був кіномитцем, то зняв би цей пиріг широким планом. Поступово зм'якшуючи барви, з переходом з напливу на короткий кадр: літо 1947 року.