Вогнище вже догорало, І кільце вогненних очей, яке оточувало табір, змикалось дедалі тісніше. Коли якась пара очей присувалася занадто близько, собаки, що полохливо трималися купи, починали сердито гарчати. Один раз вони навіть Білла розбурхали. Обережно, щоб не збудити товариша, він виліз з-під укривала й підкинув ще хмизу в огонь. Коли полум'я розгорілось, кільце очей відсунулось далі. Погляд Біллів спинився випадково на собаках. Він протер очі й хвилину пильно дивився на них, а потім знову заліз під укривало.
— Генрі! — гукнув він. — Генрі!
Генрі застогнав, прокидаючись, і спитав:
— Що там?
— Нічого, — була відповідь, — тільки собак знову семеро. Я оце допіру перелічив.
Генрі буркітливо сприйняв цю новину, а тоді захріп і знов уже спав.
Вранці він підвівся перший і розбудив товариша. Була вже шоста, але до світанку залишалося ще три години. Поки Білл згортав постіль і вкладав речі на санки, Генрі заходився поночі готувати сніданок.
— Слухай, Генрі, — раптом озвався Білл. — Скільки, ти кажеш, у нас собак?
— Шестеро.
— А отже ні! — заявив переможно Білл.
— Знову семеро? — спитав Генрі.
— Ні, п'ятеро. Один десь дівся.
— Що за чортівня! — сердито вигукнув Генрі й, покинувши сніданок, пішов лічити собак.
— Твоя правда, Білле, — сказав він. — Феті зник.
— І не помітили як. Шукай тепер вітра в полі.
— Оце не щастить, — зауважив Генрі. — Вони його живцем проковтнули. Я певен, що він скавучав у них клятих у горлянці!
— Феті завше був дурний, — мовив Білл.
— Але й найдурніший собака не такий дурний, щоб іти на певну смерть.
Генрі критично оглянув решту собак, швидко оцінюючи, чого кожен із них вартий.
— Жоден з цих собак не зробив би такої дурниці, їй-бо, — додав він.
— Та їх і дрючком від вогнища не відженеш, — погодився Білл. — Я завше був такої думки, що у Феті не всі дома.
Таким надгробним словом було вшановано собаку, що загинув на Далекій Півночі, — і воно аж ніяк не було скупішим за епітафії іншим собакам, ба навіть і людям.
Розділ II
ВОВЧИЦЯ
Поснідавши й склавши на санки свої убогі пожитки, люди залишили привітне вогнище й рушили в темряву. І одразу ж почулося дике й тужливе виття — крізь морок і холод воно долинало до них звідусіль. Було не до розмов. Розвиднілось о дев'ятій годині. О дванадцятій небо на півдні ледь порожевіло в тому місці, де опуклість землі стає стіною між південним сонцем та світом Півночі. Але цей рожевий відтінок незабаром збляк. Сіре денне світло трималося до третьої години, а тоді й воно згасло, і полярна ніч огорнула своїм покровом пустельну й мовчазну землю.
Коли смеркло, хиже виття стало дужчати. Воно линуло з лівого боку, з правого, ззаду, і часом так близько, що собак жах проймав, і вони починали панічно шарпатися в запрягу.
Після одного такого нападу страху, розплутавши разом із Генрі посторонки, Білл промовив:
— Коли б уже вони натрапили на яку дичину і дали нам спокій.
— Атож, слухати їх, аж за спиною бере, — погодився Генрі.
Більше вони не розмовляли, доки знов не зупинились на спочинок.
Генрі стояв, нахилившись над казанком з бобами, і підкладав у нього льоду, коли нараз почув удар, крик Білла й пронизливе скавучання собак. Він випростався й побачив якусь невиразну темну тінь, що майнула по снігу й зникла в темряві. А потім він побачив, що Білл стоїть серед собак, чи то врадуваний, чи то похнюплений, і в одній руці тримає замашного дрючка, а в другій — хвоста в'яленого лосося.
— Таки потяг половину, — сказав він, — але я його добре вгрів. Чув, як заверещав?
— А що він за один? — спитав Генрі.
— Не розгледів. Знаю тільки, що й ноги, й паща, й шерсть, як у кожного собаки.
— Мабуть, приручений вовк.
— Авжеж, приручений, чорти б його взяли, коли з'являється саме тоді, як годують, і хапає їхню пайку риби.
Цього вечора, коли вони сиділи після вечері на довгому ящику, смалячи люльки, кільце вогненних очей ще більше повужчало.
— Коли б хоч яке стадо лосів сполохали та дали нам спокій, — сказав Білл.
Генрі пробурмотів щось не дуже люб'язне, і з чверть години вони сиділи мовчки. Генрі дивився на вогонь, а Білл — на кільце очей, що палали в темряві тепер уже зовсім близько від вогнища.
— Коли б уже ми під'їжджали до Мак-Геррі, — знову почав він.
— Та замовкни ти зі своїм "коли б" та "коли б"! Розскиглився! — сердито вихопилось у Генрі. — У тебе просто печія, й того ти скімлиш. Проковтни ложку соди — і як рукою зніме, та й мені з тобою веселіш буде.
Вранці Генрі прокинувся від страшних прокльонів, що сипалися Біллові з уст. Він сперся на лікоть і побачив, як його товариш стоїть серед собак біля розкладеного вогнища — руки обурено піднесені вгору, лице скривлене від гніву.
— Гей! Що там таке? — крикнув Генрі.
— Фрог зник, — була відповідь.
— Невже?
— Та кажу ж тобі — зник.
Генрі враз вихопився з-під укривала й кинувся до собак. Перелічивши їх уважно, він укупі з Білл ом став так само люто проклинати Пустелю, що забрала в них і другого собаку.
— Фрог був найдужчий з цілого запрягу, — нарешті сказав Білл.
— Та й не дурний, — додав Генрі. Така була друга епітафія за ці два дні. Поснідавши похмуро, вони запрягли решту собак у санки. День був такий самісінький, як і попередні. Обоє мовчки тяжко посувались уперед по замерзлій землі. Мовчанку порушувало тільки виття їхніх переслідувачів, що йшли невидимі за ними назирці. Коли після полудня посутеніло, переслідувачі знов підступили ближче, й виття їхнє чути було трохи не поруч. Собаки лякалися, шарпались неспокійно, Генрі з Біллом не раз мусили розплутувати посторонки, і це ще більше гнітило їх.
— Ну, це вже припне вас, дурні тварюки, — задоволено сказав Білл увечері, упоравшись зі своєю роботою.
Генрі облишив вечерю і підійшов подивитись. Його товариш прив'язав собак до палиці, як то індіанці роблять. На шию кожному собаці він надів ремінну петлю і до неї коло самої шиї, щоб собака не дістав зубами, прив'язав довгу грубу жердину. Кінець жердини він прикрутив ременем до кілка, забитого в землю. Отож собаки не могли перегризти ременя коло шиї, а жердина заважала їм перегризти його біля кілка.
Генрі схвально кивнув головою.
— Лишень так і втримаєш Одновухого, — сказав він. — Цей перекусить ремінь, все одно як ножем черкне, хіба що не так швидко. Вранці тепер усі будуть цілі.
— Ще б пак! — ствердив Білл. — Коли ще хоч один собака пропаде, я завтра не питиму кави.
— Знають кляті, що в нас нема чим стріляти, — зауважив Генрі, лягаючи спати, і показав на мерехтливе кільце навкруг. — Коли б їм послати хоч зо два постріли, вони б стали поштивіші. Що не ніч, підходять ближче. Відведи-но очі від огню та подивись туди уважніш… Бачиш он того?
Часину вони допитливо стежили за невиразними силуетами, що пересувалися поза відсвітом багаття. Пильно вдивляючись туди, де світилася пара очей, можна було розгледіти в темряві обриси звіра. Час від часу навіть видно було, як вони переходять з місця на місце.
Увагу Білла й Генрі привернув гамір серед собак. Одновухий то страшенно скавучав, пориваючись у темряву, то, відступаючи назад, люто гриз жердину.
— Дивись-но, Білле, — шепнув Генрі.
У коло, освітлене вогнищем, прослизнув якось боком звір, схожий на собаку. В рухах його відчувались і острах, і зухвалість. Обережно позираючи на людей, він усю свою пильність зосередив на собаках. Одновухий метнувся до чужинця, наскільки дозволяла йому жердина, і відчайдушно заскавучав.
— Цей одновухий дурень щось не дуже й боїться, — зауважив упівголоса Білл.
— Вовчиця, — пошепки відповів Генрі. — Тепер ясно, що воно з Феті й Фрогом. Її випустила зграя як принаду: вона заманює собак, а тоді все кодло кидається й загризає їх.
Багаття затріщало, й одна головешка засичала й відкотилась убік. Звір умить відскочив і щез у темряві.
— Знаєш, що я думаю, Генрі? — сказав Білл. — Що?
— Я думаю, що це її почастував я тоді дрючком.
— Не маю жодного сумніву, — відповів Генрі.
— І ось що я хочу сказати, — мовив далі Білл. — Вона не боїться багаття, а це річ підозріла й неподобна.
— І знає вона напевне більше, ніж годиться знати порядному вовкові, — погодився Генрі. — Вовк, що приходить саме тоді, як годують собак, либонь, таки досвідчений.
— У старого Вілена був колись собака, і от він утік з вовками, — думав уголос Білл. — Це вже я знаю. Я сам його підстрелив у вовчій зграї на лосиному пасовищі біля Малого Прута. Старий Вілен плакав, як дитина. Казав, що три роки не бачив свого собаки. Увесь цей час він ганяв з вовками.
— Мені здається, ти вгадав, Білле. Цей вовк таки собака, і він не раз їв рибу з людських рук.
— Якщо я матиму нагоду, то хоч він вовк, хоч ні, буде з нього комусь м'ясо, — заявив Білл. — Нам не можна більше втрачати собак.
— Але ж у нас тільки три набої, — заперечив Генрі.
— Я вижду, щоб стріляти напевно, — була відповідь.
Вранці Генрі розпалив вогонь і зварив сніданок під голосне Біллове хропіння.
— Ти так смачно спав, що не хотілось тебе чіпати, — сказав він, будячи його снідати.
Білл, ще сонний, почав снідати. Побачивши, що його кухоль порожній, він простяг руку до кавника. Але кавник був задалеко, біля Генрі.
— Слухай, Генрі, — лагідно дорікнув він, — ти нічого не забув?
Генрі уважно розглянувся й похитав головою. Білл показав йому порожній кухоль.
— Сьогодні ти не питимеш кави, — сказав Генрі.
— Невже вся збігла? — стурбовано запитав Білл.
— Ні, не збігла.
— Гадаєш, вона мені завадить?
— Ні, чого там.
Білл аж почервонів, заходячись гнівом.
— То, може, ти мені поясниш, у чому річ? — сказав він.
— Спенкер зник, — відказав Генрі.
Не поспішаючи, з виглядом людини, що покірно скоряється лихові, Білл обернув голову і з місця полічив собак.
— Як це трапилось? — байдуже спитав він. Генрі знизав плечима.
— Не знаю. Чи не Одновухий це перегриз йому ременя. Сам він ніяк цього не міг зробити, це певно.
— Холерний собацюра, — повільно й спокійно промовив Білл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. — Не міг дістати свого ременя, так допався до Спенкерового.
— Ну, тепер уже Спенкерові не клопітно. Травиться собі в шлунках щонайменше двадцятьох вовків. — Така була епітафія, що дав Генрі третьому загиблому собаці. — Бери каву, Білле.
Але той похитав головою.
— Та пий, — пропонував Генрі, взявши кавника.