Перед ним не відкривалися ні моє серце, ні вуста; я стояв не спроможний вимовити й слова, не знаючи, куди глянути, мовби у нього на обличчі вискочив чиряк, а я уникаю дивитися на нього.
А він уже зовсім загубив тяму. От хоч би таке. Після весілля, щойно ми повернулися до Рима, я знову, як бувало, завчащав у садок біля остерії. Було літо, чоловіки грали в карти, попивали вино, а мені не хотілося потрапити на очі Плачідо. Що й казати, він дужчий за мене, я не зважився б і глянути на нього; та й сором мені було, немовбито не він наді мною, а я над ним позбиткувався з отим втраченим зиском. Тож я мало коли грав, а лише походжав між столиків, заглядаючи в карти то того, то іншого гравця. Та все ж невдовзі, якось увечері, Плачідо, проходячи повз мене, зупинився і, наче нічого й не було, приязненько каже:
— Ти, Серафіно, останнім: часом якийсь не той став. Мабуть, гніваєшся на мене. І я навіть догадуюсь, за що.
— Догадуєшся, то скажи, побачу, чи вгадав, — збентежено і трохи роздратовано кинув я. Він тоді з посмішкою каже:
— Бо я не справив тобі весільного подарунка. Але ж ви одружились потайки, мене на весілля й не запросили. Адже через це?
Я не втерпів і кажу:
— Та що ти, подарунок ти мені справив. Невже забув?
— Справив?!
— А то ні! А втрачений зиск!
[12] Плачідо — спокійний (італ.)
[13] В Італії з нагоди весілля найближчим знайомим дарують цукерки.