Нічого не хочу...
Аж тепер я збагнув, що Емілія полюбила мене, і жалкував, та водночас радів, що ставився до неї так шанобливо.
Я допоміг навантажити їхнє добро на машину, посадив в неї Рінальді та Емілію, яка, щасливо всміхаючись, тримала на руках сповиту дитину. А він іще гукнув мені на прощання, певно, нічого поганого не маючи на думці:
— Ну, бувай! Ех, стороже! — І машина рушила.
Через кілька днів прибули машини фірми, навантажили черепицю, мішки з цементом, труби, бочки зі смолою, потім розібрали огорожу, поскидали в кузови цеглу, розібрали бараки і не залишили навіть столів.
Кілька днів автомашини сновигали туди-сюди, здіймаючи пилюку, перевозячи матеріали до міста. Поки нарешті одного ранку не розібрали й мій барак та не скинули все на машину. Залишився тільки я. Тепер на дворі, серед пагорбів, виднілася витоптана земля, поросла де-не-де травою, порозкидані то тут, то там уламки цегли та калюжі. Тут я прожив майже два роки, і тепер усе скінчилось. Поскладавши своє манаття у парусинову валізу, я прив'язав її до велосипеда і вивів його на Салярійську дорогу. Тут сів і, поволі натискаючи на педалі, рушив до Рима.