Вона підвелась і, розлючена вкрай, показала на один із тих палаців:
— Зараз піду до самого короля і доб'юся, щоб мене пустили до нього. І все йому скажу.
— Стривай! — вигукнув я, схопивши її за руку. — Ти що, збожеволіла? Не знаєш, що короля давно вже нема?
— А мені байдуже! Поговорю з тим, хто сидить на його місці... Хтось там та буде.
Одне слово, вона зібралась бігти до тієї брами і хто зна, якого розколоту наробила б, якби я розпачливо не мовив:
— Слухай, я передумав:.. Вернімося до тієї машини і заберемо дитину... тобто хай буде з нами. Хіба не все одно — дитиною більше чи менше.
Ця думка відразу витіснила їй з голови короля.
— А чи ще вона там? — вимовила вона і метнулася до вулички, де стояла сіра машина. — Аякже,— відповів я,— адже й п'яти хвилин не пройшло.
Машина справді ще стояла. Але саме тоді, коли дружина простягла руку до дверцят, літній чоловік, низький, самовпевнений, вийшов з воріт і гукнув:
— Агов! Що вам треба в моїй машині?
— Своє беру! — відповіла дружина і нахилилась до сповитої дитини на сидінні: Але той наполягав:
— Що вам треба?.. То моя машина... Зрозуміло? Моя!
Ви б побачили мою дружину. Випроставшись, вона вимовила:
— Та чого ти заметушився?! Не бійся, ніхто в тебе нічого не бере. Мені плювати на твоє авто! — І вона справді плюнула на дверцята.
— А, вузлик... — зніяковіло почав був той.
— Не вузлик... а мій син... Дивись.
Вона розкрила личко немовляти і продовжувала:
— Мій синочок любий. А ти з дружиною такого не сотвориш, хоч би ще раз на світ народився. І не торкайся мене, а то покличу поліцію, скажу, що хочеш забрати мого синочка.
Словом, вона наговорила йому, стільки, що той бідолаха, роззявивши рота, почервонів увесь, наче то він у всьому винен. А тоді неквапливо відійшла і догнала мене у провулку за рогом.