Немовля

Альберто Моравіа

Сторінка 2 з 2

Вона підвелась і, розлючена вкрай, показала на один із тих палаців:

— Зараз піду до самого короля і доб'юся, щоб мене пустили до нього. І все йому скажу.

— Стривай! — вигукнув я, схопивши її за руку. — Ти що, збожеволіла? Не знаєш, що короля давно вже нема?

— А мені байдуже! Поговорю з тим, хто сидить на його місці... Хтось там та буде.

Одне слово, вона зібралась бігти до тієї брами і хто зна, якого розколоту наробила б, якби я розпачливо не мовив:

— Слухай, я передумав:.. Вернімося до тієї машини і заберемо дитину... тобто хай буде з нами. Хіба не все одно — дитиною більше чи менше.

Ця думка відразу витіснила їй з голови короля.

— А чи ще вона там? — вимовила вона і метнулася до вулички, де стояла сіра машина. — Аякже,— відповів я,— адже й п'яти хвилин не пройшло.

Машина справді ще стояла. Але саме тоді, коли дружина простягла руку до дверцят, літній чоловік, низький, самовпевнений, вийшов з воріт і гукнув:

— Агов! Що вам треба в моїй машині?

— Своє беру! — відповіла дружина і нахилилась до сповитої дитини на сидінні: Але той наполягав:

— Що вам треба?.. То моя машина... Зрозуміло? Моя!

Ви б побачили мою дружину. Випроставшись, вона вимовила:

— Та чого ти заметушився?! Не бійся, ніхто в тебе нічого не бере. Мені плювати на твоє авто! — І вона справді плюнула на дверцята.

— А, вузлик... — зніяковіло почав був той.

— Не вузлик... а мій син... Дивись.

Вона розкрила личко немовляти і продовжувала:

— Мій синочок любий. А ти з дружиною такого не сотвориш, хоч би ще раз на світ народився. І не торкайся мене, а то покличу поліцію, скажу, що хочеш забрати мого синочка.

Словом, вона наговорила йому, стільки, що той бідолаха, роззявивши рота, почервонів увесь, наче то він у всьому винен. А тоді неквапливо відійшла і догнала мене у провулку за рогом.

1 2