Лиш здалеку нас манить слава, розкіш,
Любов жінок, лукава і п'янка.
Я довго жив, пізнавши насолоди,
Та лиш відтоді знаю я блаженство,
Як в монастир господь мене привів.
Подумай, сину, про царів великих.
Хто вище їх? Єдиний бог. Хто сміє
Супроти них? Ніхто. І що ж? Та часто
Вінець царів тяжким для них робився:
Вони його міняли на клобук.
Цар Іоанн шукав собі спокою
В подобі монастирського труда.
Його палац, вельмож блискучих повний,
На скромний монастир робився схожим;
І нечестивці у волосяницях
Покірними робилися ченцями,
А грізний цар ігуменом сумирним.
Я бачив тут — у келії оцій же
(В ній жив тоді ще мученик Кирило,
Муж праведний. Тоді вже і мене
Сподобив бог нікчемність зрозуміти
Суєт і втіх), тут бачив я царя,
Що вже стомивсь від страт і від підозри.
Задумливий сидів між нами Грозний.
Ми перед ним стояли непорушно,
І тихо з нами бесіду він вів.
Ігумену і братії він мовив:
"Батьки мої, жаданий прийде день,
З'явлюся тут у пошуках спасіння.
Ви, Никодиме, Сергію, Кириле,
Ви всі прийміть обітницю мою:
Прийду до вас, злочинець окаянний,
І тут прийму я щиросердно схиму,
До ніг твоїх, святий отець, припавши".
Так говорив тоді великий цар,
І плакав він. А ми в сльозах молились,
Щоб дарував господь любов і мир
Його душі стражденній і бурхливій.
А Федір, син його? Той на престолі
Завжди зітхав за мирним житієм
Мовчальника. Свої чертоги царські
Перетворив на келію монашу,
Бо там душі святої не гнітили
Обов'язки тяжкі державних справ.
Бог возлюбив сумирного царя,
Московія у славі безтурботній
Втішалася — а в час його останній
Нечуване раніше сталось диво:
Схиливсь над ним, царю єдино зримий,
Муж праведний у сяйві неземному,
І Федір з ним почав свою розмову
І називав великим патріархом.
Від страху всі завмерли і замовкли,
Видіння те небесне зрозумівши,
Бо не було тоді перед царем
У храмині святійшого владики.
Коли ж помер наш цар, його палати
Наповнились незнаним ароматом
І лик його як сонце просіяв.
Не бачить вже такого нам царя!
О горе нам, невиплакане горе!
Ми, грішні люди, прогнівили бога:
Володарем держави царевбивця
Ми нарекли.
Г р и г о р і й
Давно хотів спитать
Тебе, мій отче, про причину смерті
Димитрія-царевича; в той час
Ти в Угличі був, ніби?
П и м о н
Пам'ятаю!
Привів господь побачити злодійство,
Кривавий гріх. Тоді в далекий Углич
На послух був я посланий якраз.
Вночі прийшов, а ранком в час обідні
Почув я дзвін, ударили в набат,
Спішу туди ж — а там уже все місто.
Дивлюсь: лежить зарізаний царевич;
Цариця знепритомніла над ним,
Невтішно годувальниця ридає,
А вже народ обурений волочить
Безбожну мамку-зрадницю у двір...
Тут поміж них, блідий від злості, лютий,
З'являється Іуда Бітяговський.
"Ось злодій!" — пролунав загальний крик,
І вмить його не стало, а народ
Ще трьох убивців кинувся шукати;
Тих злодіїв невдовзі захопили
І привели до теплого ще трупа,
І диво — раптом він затріпотів —
"Покайтеся!" — народ їм заволав;
І злодії, вжахнувшися сокири,
Призналися, що їх послав Борис.
Г р и г о р і й
Якого віку був тоді царевич?
П и м о н
Мав років сім; йому б тепер було
(Пройшло з тих пір літ десять... навіть більше:
Дванадцять років) — був би твій ровесник
І царював; та бог судив інакше.
Я повістю печальною цією
Закінчу свій літопис, бо з тих пір
Я справи світські кинув. Слухай, брате,
Ти грамотою розум просвітив,
Тобі свій труд я передам. В години,
Що лишаться від подвигів духовних,
Описуй, не мудруючи лукаво,
Усе, чому в житті ти будеш свідком:
Війну і мир, володарів правління,
Угодників церковних чудеса,
Пророцтва, віщування і знамення —
Ну, а мені пора вже відпочить
І погасить лампаду... Задзвонили
До вранішньої служби... Отче наш,
Благослови своїх рабів!.. Де костур?
( Іде геть.)
Г р и г о р і й
Стривай, Борисе! всі тебе бояться,
Ніхто тобі не сміє нагадати
Нещасну долю вбитої дитини,-
Тим часом в темній келії відлюдник
На тебе тут донос жахливий пише:
І не втечеш від осуду людського,
Як від Страшного суду не втечеш.
ПАЛАТИ ПАТРІАРХА
П а т р і а р х, і г у м е н Ч у д о в а м о н а с т и р я.
П а т р і а р х. І він утік, отче ігумене?
І г у м е н. Утік, святий владико. Тому пішов уже третій день.
П а т р і а р х. Шибеник окаянний! Та якого він роду?
І г у м е н. Із роду Отреп'євих, галицьких боярських дітей. Змолоду постриг-
ся невідомо де, жив у Суздалі, в Єфимієвському монастирі, пішов звідти, блукав по різних обителях, нарешті прийшов до моєї чудівської братії, а я, побачивши, що він ще молодий і нерозумний, віддав його під нагляд отцю Пимону, старцю лагідному і сумирному; і був він вельми грамотний: читав наші літописи, складав канони святим; та, напевне, грамота далася йому не від господа бога...
П а т р і а р х. Ці вже мені грамотії! бач що видумав! Буду царем на Москві! Ах він, посудина диявольська! Проте нічого царю і доповідати про це; нащо тривожити батька-царя? Досить буде заявити про втечу дяку Смирнову або дяку Єфим'єву; отака єресь! Буду царем на Москві!..Спіймати, спіймати вражого сина, та й заслати в Соловецький на вічне покаяння. Адже це єресь, отець ігумен.
І г у м е н. Єресь, святий владико, суща єресь.
ЦАРСЬКІ ПАЛАТИ
Д в а с т о л ь н и к и.
П е р ш и й
Де наш володар?
Д р у г и й
Був у спочивальні,
Замкнувся там з якимось чаклуном.
П е р ш и й
Чомусь його відвідують постійно
Одні ворожки, чаклуни, гадалки.
Ворожить все, неначе наречена.
Дізнатись би, про що гадає він?
Д р у г и й
Ось він іде. Спитати сам не хочеш?
П е р ш и й
Похмурий цар!
Ідуть геть.
Ц а р
( входить )
Здобув я вищу владу;
Вже шостий рік царюю я спокійно.
А щастя все немає. Чи не так
Ми змолоду шукаєм втіх любовних,
Та тільки-но втамуємо бажання,
Заволодівши жінкою, як тут же
Огорне нас нудота і печаль?..
Даремно обіцяють ворожбити
Дні довгі, царювання безтурботне —
Ні влада, ні життя не веселять;
Передчуваю горе й божу кару.
Немає щастя. Думав я народ
В достатку заспокоїти, у славі,
Щедротами любов його здобуть —
Але покинув клопоти порожні:
Ненависний живий володар черні,
Вони любити вміють тільки мертвих.
Безумні ми, коли народний сплеск
Чи ярий зойк тривожить серце наше!
Бог насилав на нас голодомор,
Народ завив, конаючи у муках;
Я відчинив їм житниці, я злото
Розсипав їм, я їм знайшов роботу —
Вони ж мене, біснуючись, ганьбили!
Вогонь пожежі знищив їх будинки,
Я житла збудував для них нові.
Вони і за пожежу докоряли!
Ось черні суд: шукай любов її!
В своїй сім'ї бажав знайти відраду,
Дочку я думав шлюбом ощасливить —
Як буря, смерть забрала жениха...
І тут плітки лукаво нарікають
Безглуздого нещастя винуватцем
Мене, мене, невтішного отця!..
Хто б не помер, то я — таємний вбивця:
Я смерть сердеги Федора прискорив,
Я отруїв свою сестру царицю,
Засмучену монахиню... все я!
Ох, відчуваю: нас ніщо не зможе
Поміж печалей світських заспокоїть;
Ніщо, ніщо... хіба єдина совість.
Не втрачена, вона восторжествує
Над злобою, над наклепом таємним.-
Та тільки-но у ній єдина пляма,
Єдина, випадково заведеться,
Тоді — біда! Неначе від гарячки,
Душа згорить, заллє отрута серце,
Мов молотом у вуха б'є докір,
І голова йде обертом, і нудить,
І хлопчик закривавлений в очах...
І втік би ти, та нікуди... Жахливо!
Нікчемний той, хто совість загубив.
КОРЧМА НА ЛИТОВСЬКОМУ КОРДОНІ
М и х а й л о і В а р л а а м, бродяги-ченці; Г р и г о р і й О т р е п'є в,
одягнений мирянином; х а з я й к а.
Х а з я й к а. Чим-то мені вас пригостити, чесні старці?
В а р л а а м. Чим бог пошле, хазяєчко. Чи нема вина?
Х а з я й к а. Як не бути, отці мої! зараз винесу.
( Іде. )
М и х а й л о. Чом же ти засмутився, товаришу? Ось і кордон литовський, до якого ти так бажав дійти.
Г р и г о р і й. Доки не буду у Литві, доти не матиму спокою.
В а р л а а м. Що тобі у тій Литві? Ось ми, отець Михайло та я, грішний, як втекли з монастиря, так ні про що вже й не думаємо. Що Москва, що Литва, то одні лиш слова: усе нам одно, було б лиш вино... та ось і воно!
М и х а й л о. Складно сказано, отче Варлааме.
Х а з я й к а( входить ). Ось вам, отці мої. Пийте на здоров'я.
М и х а й л о. Дякуємо, рідна, бог тебе благослови.
Монахи п'ють; Варлаам затягує пісню:
Як було то у Казані...
В а р л а а м. Чому ж ти не підтягуєш, та й не потягуєш?
Г р и г о р і й. Не хочу.
М и х а й л о. Вільному воля...
В а р л а а м. А п'яному рай, отче Михайло! Вип'ємо ж чарочку за шинкарочку… Однак, отче Михайло, коли я п'ю, тверезих не люблю; одне діло
п'янство, зовсім інше чванство; хочеш жити, як ми, ласкаво просимо, а ні, так забирайся звідси; скоморох попові не товариш.
Г р и г о р і й. Пий, та про себе розумій, отче Варлааме! Бачиш: і я складно говорити вмію.
В а р л а а м. А що мені про себе розуміти?
М и х а й л о. Облиш його, отче Варлааме.
В а р л а а м. Та що він за пісник? Сам до нас нав'язався в товариші, невідомо хто, невідомо звідки,— та ще й пишається, ніби кобилу нюхав...
( П'є і співає: Молодий чернець постригся.)
Г р и г о р і й( хазяйці ). Куди веде ця дорога?
Х а з я й к а. У Литву, мій пане, до Луйових гір.
Г р и г о р і й. А чи далеко до них?
Х а з я й к а. Близенько, надвечір можна б туди встигнути, якби не застави царські та сторожові пристави.
Г р и г о р і й. Як, застави! що це означає?
Х а з я й к а. Хтось утік із Москви, а наказано всіх затримувати та оглядати.
Г р и г о р і й( про себе ).Ось тобі, бабусе, і Юріїв день.
В а р л а а м. Гей, товаришу! та ти до хазяйки присусідився. Тож тобі не по-трібна горілка, а потрібна кобилка; діло, брате, діло! у всякого свій звичай; а у нас з отцем Михайлом одна турбота: випить охота; робим кожен день це, ще й стукаєм в денце.
М и х а й л о. Складно сказано, отче Варлааме...
Г р и г о р і й. Та хто ж їм потрібний? Хто втік із Москви?
Х а з я й к а. А господь його знає, злодій чи розбійник — тільки тут і добрим людям зараз проходу нема — а що з того вийде? нічого; ні біса лисого не спіймають: наче в Литву немає іншого шляху, як стовпова дорога! Ось хоч звідси звернути ліворуч, та бором іти по стежці до каплиці, що над Чеканським струмком, а там прямо через болото на Хлопине, а звідти на Захарієве, а там вже кожен хлопчак доведе до Луйових гір.