Ця сума списується. Окрім того, я дам тобі товарів у кредит на двісті чилійських доларів, а якщо ця перлина добре продасться на Таїті, то отримаєш товарів іще на сотню. Разом буде триста. Але це якщо перлина добре продасться, затям. Бо може статися, що я на ній не зароблю, а втрачу.
Мапуї печально склав руки, похнюпився і сів. У нього вкрали його перлину. Замість отримати будинок він отримав списання боргу. Похвалитися йому було нічим.
— Ти — дурень, — сказала Тефара.
— Ти — дурень, — сказала Наурі, його мати.
— А що я міг удіяти? — запротестував Мапуї. — Я був винен йому гроші. Він дізнався, що в мене перлина. Ви ж чули, як він сам спитав мене про неї. Я йому нічого не казав. Він сам десь дізнався. Хтось сказав йому. А я був винен йому гроші.
— Мапуї — дурень, — сказала Нгакура і скорчила гримасу.
Їй було дванадцять років, і вона іще нічого не тямила. Полегшуючи душу, Мапуї заліпив їй у вухо, і вона відлетіла в куток, а Тефара та Наурі розплакалися і стали гудити Мапуї так, як це вміють лише жінки.
Гуру-Гуру, стоячи на березі, помітив, як іще одна відома йому шхуна підійшла до входу в лагуну і спустила шлюпку. То була шхуна з дуже доречною назвою "Гіра", бо нею володів Леві, німецький єврей і найбільший місцевий покупець перлин, а Гіра, як добре відомо, є таїтянським богом рибалок та крадіїв.
— Чув новину? — спитав Гуру-Гуру, коли на берег ступив Леві — огрядний чоловік з несиметричними рисами обличчя. — Мапуї знайшов перлину. Такої ще не було ні на Гікуеру, ні на всіх островах Помоту, ні у всьому світі. Мапуї — дурень. Він недавно продав її Торікі за тисячу чотириста чилійських доларів — сам чув, бо стояв неподалік. Торікі — теж дурень. Ти можеш купити у нього перлину задешево. Пам'ятай, що я перший тобі про це сказав. Тютюну не даси?
— А де Торікі?
— Та в будинку капітана Лінча, п'є абсент. Він там уже годину.
І поки Леві та Торікі пили абсент і торгувалися за перлину, Гуру-Гуру підслуховував і почув, що вони зійшлися на неймовірній ціні в двадцять п'ять тисяч франків.
Саме в той час "Орогена" та "Гіра", що стояли біля берега, почали гатити з гармат і відчайдушно сигналити. Троє чоловіків, що вийшли з будинку, якраз устигли побачити, що шхуни похапцем розвернулися і чкурнули геть від берега, на ходу опускаючи гроти і випускаючи клівери. Вони мчали прямо в пащу шквалу, і сильний вітер небезпечно кренив їх до спіненої води. Невдовзі судна зникли за завісою дощу.
— Вони повернуться, коли вщухне буря, — сказав Торікі. — Краще б нам ушитися кудись звідси.
— Не сумніваюся, що барометр упав іще нижче, — зазначив капітан Лінч.
Цей сивобородий капітан, що був уже застарий для морської служби, колись дійшов висновку, що зі своєю астмою йому найкраще житиметься на Гікуеру. Він пішов у будинок поглянути на барометр.
— Боже праведний! — почувся його вигук, і Леві та Торікі кинулися притьмом усередину, щоб і собі поглянути на барометр. Той показував двадцять дев'ять двадцять.
Вони знову вийшли надвір, цього разу — щоб стривожено поглянути на море і небо. Шквал пішов, але небо залишалося хмарним. Дві шхуни, до яких приєдналася і якась третя, на всіх парусах поверталися назад. Раптом від зміни напрямку вітру "їхні вітрила обвисли, а ще через п'ять хвилин ще один порив вітру, тепер уже з іншого напрямку, застукав усі три шхуни зненацька. Ті, хто спостерігав з берега, помітили, як на шхунах стравили поперечні талі або ж різко відпустили. Шум прибою був глухий і загрозливий; пішла сильна хвилястість. Прямо перед їхніми очима спалахнула страхітлива блискавка, розпанахавши небо й освітивши морок дня; гарматним гуркотом оглушливо загримів грім.
Торікі та Леві кинулися до своїх шлюпок, причому останній незграбно вистрибував, як охоплений панікою гіпопотам. Коли їхні човни йшли крізь вузьку протоку, вони проскочили повз шлюпку з "Аораї", яка поспішала назад, в лагуну. На її кормі, підганяючи гребців, сидів Рауль. Не в змозі прогнати з голови видіння казкової перлини, він повертався, щоб погодитися на ту ціну, що її загадав Мапуї: збудувати йому дім.
Під наростаючий гуркіт грому і шквалу він вистрибнув на берег. Стіна дощу була такою щільною, що Рауль налетів на Гуру-Гуру, не встигнувши вчасно помітити його.
— Надто пізно! — заволав Гуру-Гуру. — Мапуї продав перлину Торікі за тисячу чотириста чилійських доларів, а Торікі продав її Леві за двадцять п'ять тисяч франків. А Леві продасть її у Франції за сто тисяч франків. Тютюну не даси?
У Рауля відлягло від серця. Його клопоти з перлиною скінчилися. І не треба вже було турбуватися, хоча перлина йому й не дісталася. Але він не повірив Гуру-Гуру. Може, Мапуї і продав її за тисячу чотириста чилійських доларів, але щоб Леві, цей знавець перлин, заплатив за неї аж двадцять п'ять тисяч франків — то було занадто. Рауль захотів сам поговорити про це з капітаном Лінчем, але коли він завітав до будинку старого морського вовка, то побачив, що той отетеріло витріщається на барометр.
— Ану поглянь, скільки там, — занепокоєно попрохав капітан Лінч, протираючи свої окуляри і знову витріщаючись на прилад.
— Двадцять дев'ять десять, — відповів Рауль. — Ніколи не бачив, щоб він падав так низько. Оце так!
Якусь мить вони постояли мовчки, прислухаючись, як гримотить прибій, стрясаючи будинок, а потім вийшли надвір. Шквал минув. Вони побачили, що "Аораї" заштиліло стоїть за милю від берега, шалено підскакуючи і зариваючись носом на велетенських хвилях, які безперервно і велично котилися на північний схід і з люттю кидалися на кораловий берег. Один з матросів указав рукою на збурений прохід в лагуну і скрушно похитав головою. Рауль поглянув і побачив, що в протоці панував хаос із піни й прибою.
— Мабуть, доведеться мені переночувати у вас, капітане, — сказав він, а потім обернувся до матроса і наказав йому витягти шлюпку і знайти притулок для себе і товаришів.
— Рівно двадцять дев'ять, — доповів капітан Лінч, повертаючись після чергових оглядин барометра зі стільцем у руці.
Усівшись на нього, він уставився на море, наче дивився виставу. Вийшло сонце, знову додавши духоти, навколо й досі панував мертвий штиль. Але хвилювання на морі ставало дедалі сильнішим.
— Не розумію, звідки беруться ці хвилі, — дратівливо зауважив Рауль. — Вітру немає, а ви погляньте, що коїться!
Величезні тисячотонні маси води стрясали тендітний атол так, наче почався землетрус. Капітан Лінч був явно спантеличений.
— Боже милосердний, що ж це робиться! — заволав він, трохи підвівшись зі стільця, а потім знову опустившись.
— Але ж вітру немає, — наполягав Рауль. — Ще було б зрозуміло, якби хвилі наганяв вітер.
— Не переймайтеся, незабаром буде вам вітер, — почулася похмура відповідь.
Двоє чоловіків сиділи й мовчали. На їхній шкірі виступили міріади краплинок поту, що стікалися й утворювали вологі плями, а ті, у свою чергу, поєднувалися в маленькі потічки, що стікали додолу. Чоловіки важко дихали, а особливо важко й болісно було дихати старому капітану. Хвилі наскакували на берег і, ледь не сягаючи кокосових пальм своїми спіненими язиками, відкочувалися назад.
— Набагато вище максимальної відмітки припливної води, — зазначив капітан Лінч. — Я прожив тут уже дванадцять років, але таке бачу вперше. — Він поглянув на годинник. — Уже третя.
Ось неподалік показалися чоловік та жінка, а за ними — строката процесія з дітвори та дворняжок. Вигляд у них був невтішний. Біля будинку капітана вони зупинилися і, після довгих вагань, сіли на пісок. За кілька хвилин припленталася іще одна родина, чоловік та жінка, і тепер уже з протилежного боку. Із собою вони несли свої численні й різноманітні пожитки. Невдовзі біля капітанового помешкання зібралося кілька сотень людей різного віку та статі. Він гукнув одній з новоприбулих — жінці з немовлям на руках, і вона пояснила, що її будинок тільки-но змило в лагуну.
Це була найвища точка поверхні на багато миль довкола; а вже в багатьох місцях хвилі на обох кінцях атола спокійнісінько перелітали через його тоненький серпик і кидалися в лагуну. На двадцять миль розтяглася окружність атола, але ніде не був він завширшки більш ніж п'ятдесят сажнів. Сезон збирання перлових черепашок був у розпалі, і на острів понаїжджали аборигени з усіх сусідніх островів і навіть з Таїті.
— Тут зібралося тисяча двісті чоловіків, жінок та дітей, — сказав капітан Лінч. — Цікаво, скільки їх залишиться тут завтра вранці?
— Але ж чому немає вітру — ось що мені хотілося б знати, — наполягав Рауль.
— Не турбуйтеся, хлопче, не турбуйтеся. Незабаром у вас буде вдосталь клопотів, повірте мені.
Не встиг капітан Лінч договорити, як величезна маса води накрила атол.
Збурена морська вода завирувала довкола них, і її глибина під стільцями сягнула трьох дюймів. Жінки стиха зойкнули від страху. Діти, стиснувши долоні і втупившись у величезні водяні вали, жалібно запхикали. Кури та коти, злякавшись води, вдалися до панічної втечі і всі, як по команді, опинилися на даху капітанового житла. Якийсь приїжджий з островів Помоту притягнув із собою кошик з виводком новонароджених цуценят, заліз на кокосову пальму і закріпив його на висоті двадцять футів над землею. Мати ж цуценят борсалася під пальмою у воді і жалібно скавучала.
А сонце й досі світило яскраво, ніби нічого й не сталося, і скрізь панував мертвий штиль. Капітан і Рауль сиділи, дивлячись на море та спостерігаючи, як на величезних хвилях шалено витанцьовувала "Аораї", небезпечно накреняючись у різні боки. Капітан Лінч довго і непорушно дивився на гори води, що накочувалися на атол, аж поки у нього не заболіли очі. Він прикрив обличчя рукою, відгороджуючись від баченого, а потім зайшов у будинок.
— Двадцять вісім шістдесят, — тихо сказав він, коли повернувся.
У його руці було кільце тонкої мотузки. Розрізавши її на два шматки кожен два сажні завдовжки, він одну мотузку віддав Раулю, ще одну залишив собі, а решту роздав жінкам, порадивши знайти підходяще дерево і видертися на нього.
З північного сходу подув легенький вітерець, і, відчувши на щоці його подих, Рауль трохи збадьорився. Помітивши, як "Аораї" піднімає вітрила і вирушає у відкрите море, він пожалкував, що зараз не на шхуні. Вона-то в будь-якому разі витримає шторм, а ось атол… У цю мить через піщану косу перекотилася хвиля, ледь не збивши його з ніг, і Рауль притьмом кинувся шукати собі дерево.