Не припиняються вони.
Про женихів не хочу й чути,
Даремно їх приймаєш ти.
Мені вже щастя не знайти,
Мені дружиною не бути!
Не звинувачуй же мене.
Ти сам помітив: щось чудне
Зі мною сталось. Боже правий!
Мене замучив дух лукавий
Повтором невідв'язних мрій.
Я гину, батьку! Пожалій!
Віддай же у святу обитель
Дочку невінчану свою.
Там захистить мене Спаситель,
Я перед ним печаль проллю.
Хай відвезе візок чи хура
До церкві відданих угідь
І прийме келія похмура
Мене, як гроб, заздалегідь..."
2
І в монастир, як у темницю,
Тамару рідні відвезли
І у тяжку волосяницю
Дівочі груди одягли.
Але під одягом монашки,
Як і в узорчастій парчі,
Від мрій і вдень, і уночі
В ній серце билось, як у пташки.
Коли молитва хорова
Вона нерідко розрізняла
До неї звернені слова.
В похмурому склепінні храму
Знайомий образ раз у раз,
Мов постарався богомаз,
Зринав з туману фіміаму,
Сумний, прекрасний як завжди,
Манив і кликав... та — куди?
3
Між двох горбів у прохолоді
Мов причаївся монастир.
Хто йшов повз нього при нагоді
Вночі, той мав орієнтир:
Лампада в келії світилась;
То, певне, грішниця молилась,
Що в стінах цих шукала мир.
А вдень поміж дерев мигдальних,
Де ряд стоїть хрестів печальних,
Безмовних сторожів гробниць,
Виспівували сотні птиць.
Струмки холодні по камінню
Стрибали весело між скель
В долину, до людських осель,
В кущах, під їх живою тінню.
А поміж ними ковила,
Мов біла паморозь, цвіла.
4
На півночі виднілись гори.
Як тільки промені Аврори
Ознаменують дня прихід,
Димки синіють вздовж долини
І, всі обличчями на схід,
Зовуть молитись муедзини.
І кличе дзвона мідний бас
Монахів з келій на світанку.
У мирний, урочистий час,
Коли замріяну горянку
Із довгим глечиком в руці
Зустріти можна на ріці,
Хребтів засніжених стіна,
Лілово-сіра, кам'яна,
На небі чітко проступала,
Аж поки гори не вкривала
Туманів білих пелена.
І вирізняючись відразу
Між інших гір, стояв один
Казбек, могутній цар Кавказу,
5
Та через думи невідступні
Тамарі стали недоступні
Красоти світу. Їй усе
Зробилось приводом для муки:
І день, і ніч, і тиша, й звуки.
Ніщо їй миру не несе.
Як тільки ніч із темнотою
На землю спокій приведе,
Перед іконою святою
Вона у розпачі впаде
І плаче; і гіркі ридання
Порушують нічне мовчання.
І, повний подиву й вагання,
Міркує вершник: "Певне, дух,
Прикутий за гріхи, страждає".
І насторожуючи слух,
Коня нагайкою шмагає.
6
Німа, самотня і сумна,
Тамара часто край вікна
Сидить у роздумах глибоких,
І погляд поміж гір високих
Чиїсь розшукує сліди.
Їй хтось шепоче: прийде, жди!
Хіба ж даремно він і далі,
Як в перший раз, з'являвся їй
З очима, повними печалі,
З словами, повними надій?
Багато днів вона страждає,
Сама не знаючи чому;
Святим молитись починає —
А серце молиться йому;
Cпочити хоче бідолашна —
Не може влежати вона:
Подушка палить, душно, страшно
І знов Тамара край вікна;
Дрижить, а груди мов палають.
В очах туман і пустота.
Обійми зустрічі чекають
І поцілунків ждуть вуста...
. . . . . . . . . . . .
7
Імлою сірою розлившись,
Вже вечір Грузію укрив.
Солодкій звичці підкорившись,
В обитель Демон прилетів.
Та довго, довго він не смів
Ввійти у монастирські стіни.
Поволі линули хвилини.
Не помічаючи цього,
Він із усмішкою сумною
Блукав в задумі під стіною.
Від кроку грізного його
Без вітру листя тріпотіло.
Він погляд звів: її вікно
Одне у темряві горіло,
Когось чекаючи давно.
Та ось порушило мовчання
Чингура лагідне бряжчання
І звуки пісні розляглись,
І не кінчаючись, тяглись,
Як в полі борозна за плугом.
Та пісня ніжна, неземна,
Звучала так, немов вона —
Остання спроба рятівна.
Чи то не ангел з давнім другом
Зустрітись знову захотів,
В обитель мирну прилетів
І розпочав для нього спів,
Щоб цим полегшити страждання?
В душі тривогу й хвилювання
Помітив Демон і мерщій
Злетіти хоче, та несила:
Його не слухаються крила!
І, диво! з-під прикритих вій
Сльоза зрадлива забриніла...
Ще й досі там лежить тяжка
Потріскана гранітна брила,
Яку аж наскрізь пропалила
Сльоза пекуча, не людська...
8
І входить він, любить готовий,
Душею прагнучи добра,
І думає, що світ чудовий
І що прийшла таки пора
Своє самотнє існування
Змінити якось. Дивний страх
З неясним трепетом чекання
Переплелись в його думках.
Було недобрим віщування!
Він входить, бачить — перед ним
Посланець раю, херувим,
Небесний захисник Тамари,
Стоїть із сяючим чолом,
Прикривши грішницю крилом,
Щоб відвести ворожі чари.
Таке божествене втручання
Нечистий засліпило зір,
І замість щирого вітання
Почувся Демону докір:
9
"Дух неспокійний, дух порочний,
У час вечірній, неурочний,
Що привело тебе сюди?
Зла тут не бачили донині;
До серця чистого святині
Не прокладай свої сліди.
Тебе не звали, геть іди!"
Злий дух підступно усміхнувся,
Посланця поглядом обвів;
І у душі його проснувся
Погано стримуваний гнів.
"Вона моя! — сказав він грізно,-
Залиш її, вона моя!
З'явився ти занадто пізно,
І нам обом ти не суддя.
На серце, сповнене гордині,
Я вже наклав печать мою;
Твоєї тут нема святині,
Тут я царюю і люблю!"
І Ангел поглядом печальним
На жертву бідну подививсь,
Зітхнув і з помахом прощальним
В ефірі неба розчинивсь.
. . . . . . . . . . . .
10
Т а м а р а
О! Хто ти? Дивна і невчасна
Твоя поява з темноти.
Чого ти хочеш?..
Д е м о н
Ти прекрасна!
Т а м а р а
Але ж скажи мені: хто ти?
Д е м о н
Я той, кого ти виглядала
І поблизу, і вдалині,
Чиїм думкам відповідала,
Чию печаль ти відгадала,
Чий образ бачила вві сні.
Я той, чий зір надію губить;
Я той, кого ніхто не любить;
Я бич рабів моїх земних,
Я цар пізнання і свободи,
Я ворог небу, зло природи,
І, глянь, — я біля ніг твоїх!
Молитву першого кохання
Тобі розчулено приніс,
Неугамовний біль страждання,
Солодкий присмак перших сліз.
Тож вислухай без нарікання!
Мене добру і небесам
Могла б ти повернути словом.
Любові чистої покровом
Огорнений, я був би там
Колишнім ангелом чудовим.
О! тільки вислухай, молю,-
Я раб твій, — я тебе люблю!
В тобі одній знайшов відраду,
Безсмертя й неподільну владу
Зненавидівши без жалю.
Таємна заздрість охопила
Мене до радощів земних.
Змінити щось душа безсила,
Та гірко й боляче без них.
Життя звичайного незвичність
Мене принаджує й п'янить.
І що мені без тебе вічність,
Коли твоє життя — лиш мить?
Набридла власна надзвичайність
І володінь моїх безкрайність.
Без тебе все — пусті слова,
Просторий храм — без божества!
Т а м а р а
Мовчи, не говори до мене!
Вгадала я твоє ім'я...
Молитви вмить забула я,
А серце б'ється, мов шалене,
І кров'ю стукає до скронь.
Послухай, так мене ти згубиш:
В словах отрута і вогонь...
Скажи мені: навіщо любиш?
Д е м о н
Навіщо я люблю? Цього
Не знаю! Та на все готовий,
З чола злочинного мого
Я гордо зняв вінець терновий,
Я все минуле стер у прах
І вирок мій — в твоїх очах.
З такою пристрастю кохаю,
Як полюбить не зможеш ти:
Із самозреченням до краю,
З безсмертним прагненням мети.
В моїй душі, мабуть одвіку,
Твій образ хтось закарбував.
Переді мною він вставав
Подобою святого лику.
Надію будячи мою,
Твоє ім'я в мені звучало.
В блаженства дні мені в раю
Лише тебе не вистачало.
Якби могла ти тільки знать,
Як гірко в самоті свободи
Без співчуття, без насолоди
І веселитись, і страждать,
За зло прокльонів не чекать,
Ні за добро винагороди;
Для себе жити, нудьгувать
І з усіма ворогувать
Без перемир'я чи угоди!
Завжди жаліть, та не бажать,
Все знати, бачити, відчути,
Усе старатися забути
І все на світі зневажать!
Як тільки сповнилось прокляття,
Що Бог послав мені услід,
Для мене й полум'я багаття
Холодним стало, наче лід.
Десь у весільному уборі
Повз мене пропливали зорі
І простір далеччю синів.
Літала братія крилата,
Але приниженого брата
Впізнати жоден не хотів.
З усіх сторін вигнанців різних
Тоді я в розпачі скликав,
Та їх облич, жорстоких, злісних,
Я вже і сам не впізнавав.
І геть подався я... Не знаю —
Куди? навіщо? Все навкруг
Так само, як ворота раю,
Ворожим стало: зрадив друг,
Світ відцурався і оглух.
Отак човна, що вщент розбито,
Без паруса і без керма
Примхлива течія сама
Кудись несе несамовито;
Так чорна хмара грозова,
Що раптом сонце закрива,
Ніде не сміючи пристати,
Крізь лазурові неба шати
Летить, як вісниця біди,
Бог знає звідки і куди!
І я людьми недовго правив,
Гріху недовго їх учив.
Усе прекрасне я знеславив,
Усе високе я зганьбив;
І чисте полум'я їх віри
Навіки я згасив у них...
Чи варті ж бо зусиль моїх
Були лиш дурні й лицеміри?
Тоді ущелинами гір,
Немов одна з летючих зір,
Я став блукати серед ночі...
І той, чиї привабив очі,
Спішив за приязним вогнем
І в прірву падав із конем.
І залишався слід кривавий...
Та це видовище страшне,
Ці злоби чорної забави
Недовго тішили мене!
У боротьбі із ураганом
Як часто серед блискавиць,
Увесь огорнений туманом,
Я то злітав, то падав ниць,
Щоб в натовпі стихій могутніх,
Під біснування їх і шум,
Надій позбутись незабутніх
І врятуватися від дум!
Нещастя, людям притаманні,
Тягар коротких їх років,
Що можуть значить в порівнянні
Із безнадією віків,
Які минають у вигнанні?
Що люди, їх життя, їх труд?
Прийшли із бруду, підуть в бруд...
Тобі надія — божий суд,
Наївний і покірний люде!
Моя ж печаль довіку тут,
Кінця їй, як мені, не буде;
І не заснуть в могилі їй!
Вона то лащиться, як змій,
То коле серце, мов голками,
То давить думку, наче камінь —
Надій і пристрастей моїх
Оброслий мохом оберіг!
Т а м а р а
Навіщо ділишся журбою?
Навіщо знати це мені?
Ти грішний...
Д е м о н
Не перед тобою.
Т а м а р а
Нас можуть чути!
Д е м о н
Ми одні.
Т а м а р а
А Бог!
Д е м о н
Яка ж тут небезпека?
На землю і не гляне Бог.
Т а м а р а
А покарання, муки пекла?
Д е м о н
Так що ж? Ми будем там удвох!
Т а м а р а
Хто б ти не був, в якій би ролі
Не показав мені себе,
Страждальцю мій, я мимоволі
Охоче слухаю тебе.
Якщо ж печаль твоя лукава
І ти підступно, як змія...
О! пощади! Яка в тім слава?
На що душа тобі моя?
Невже дорожча я для Бога
За всіх, кого ти обминув,
І так вже тішить перемога,
Що ти від райського порога
Дівочу душу відвернув?
Ні, присягнися... Хай почую
Слова надії: я сумую,
Втекла б, та нікуди втекти.
Мене ти маниш і лякаєш...
Та ти все бачиш, ти все знаєш —
І зглянешся, звичайно, ти!
Клянись...