Тому я вас і пускаю.
Він йшов не до бога і не до надлюдини. Землянин помирав, і зрозумівши це, Віктор відчув протиприродне полегшення.
Землянин лежав перед ним — оголена лялька, обмотана дротами та трубочками, із сірим диском кардіомонітора на грудях. Він був у свідомості, без найменших слідів опіків, яких підсвідомо очікував Віктор, і лише дивна нерухомість міцного м'язистого тіла видавала підповзаючу до нього смерть.
— Ви прийшли тому, що це ваш обов'язок, капітане?
Це були перші слова землянина, і Віктор здригнувся.
— Ні. Не лише.
— Тому, що я просив вас прийти?
— Мабуть, ні…
Демченко зітхнув, і Віктору почулося задоволення.
— Тоді сідайте. Так, на койку, більше тут нічого нема… Так чому ж ви прийшли?
Дивна розмова. Демченко ніби допитував його.
— Тому що це мій обов'язок, і тому що ви просили, і тому що мені захотілося подивитись на людину, яка зуміла зробити те, що ви зробили. Задоволені?
Землянин мляво кивнув.
— Тоді зустрічне питання: навіщо ви мене кликали?
Десь хвилину Демченко мовчав. Потім спитав:
— Бій ще триває?
— Так. Ми тільки-но наздогнали десант.
— Мені страшно помирати одному, — просто сказав навідник. — Мабуть, таке визнання не прикрашає офіцера, але тепер вже однаково. А найменш потрібна людина під час бою — капітан. Ви можете посидіти зі мною без шкоди для крейсера.
Віктор здригнувся.
— Я не хотів вас образити. Ви хороший капітан, Вікторе. Вас не ображає, що я звертаюся до вас на ім'я?
— Ні. На моїй планеті немає прізвищ.
— Алькор-туманний?
— Так. Як ви вціліли, Демченко?
— Надмірна дисциплінованість. Я був єдиний, хто одягнув перед боєм скафандр. Адже там страшна тіснява, у бойових постах… — Тепер він говорив дуже тихо, і Віктор мусив прислухуватись, щоб розібрати слова. — А коли я отямився і побачив, що поганець жене до нас… Честь планети. Я ж єдиний землянин на кораблі, я мусив зробити більше, ніж інші…
— Я представлю вас до ордена Сонця, Демченко. Для цього капітан ще потрібен, — Віктор спробував посміхнутись.
— Мені вже не начепити ніякого ордена. А Сонце… Воно завжди зі мною. А ви бачили Сонце, капітане?
Віктор похитав головою.
— Навіть смішно… Ми воюємо в ім'я Землі й іменем Землі. Вгамовуємо колонії, які вимагають незалежності, мотаємось з одного краю Галактики на другий… Вмираємо і вбиваємо… Тобто вбиваємо і вмираємо… — Демченко на секунду примружив очі, облизнув губи. — А Землю, Сонце бачив тільки я, єдиний з усього екіпажу…
— Земля — це символ, Демченко. Колиска усіх планет, усіх цивілізацій. Наш прапор, якщо хочете.
— Для мене Земля — не прапор. Це блакитне небо… ви знаєте, як гарно, коли небо… так, у вас воно також блакитне. Це зелені ліси. Це сніг і холод… Але також і розжарений спекою пісок… Це моє місто… міста можуть бути красивими, коли їм більше тисячі років, коли одне місто не схоже з іншим…
Одна з трубочок, що впивалася у тіло Демченко, запульсувала, уприскуючи до крові ліки, і голос навідника зміцнів.
— Знаєте, я ріс у маленькому містечку. Довкола тайга, ліс на сотні кілометрів. Місто старе-престаре, кам'яні доми, бетонні дороги… Окрім станції космічного зв'язку — ніяких слідів цивілізації. На будь-якій планеті таких міст тисячі. А для мене воно єдине.
— Розумію, — обережно сказав Віктор. — Для мене, наприклад, є лише один острівець серед тисяч островів Алькора-туманного… А для Ольсона — один з поверхів мегаполіса в Порт-Альві. А для Карлоса — одна з веж кланового замку на Коріані.
— Я взагалі потрапив до космосу випадково. Не проходив ні за здоров'ям, ні за інтелектуальними тестами — усі показники середні… Але дуже вже рвався. І зміг усіх переконати.
— На щастя для крейсера, змогли, — щиро сказав Віктор.
— Так… Знаєте, як я вирішив, що неодмінно буду офіцером космофлоту, що стану захищати Землю від ворогів? Звичайнісінька хлопчача мрія, тільки в інших це минає, а в мене залишилося. Ви не грали у дитинстві у космічну війну?
— Грав.
— От і я грав… Я жив у старому домі, йому років триста, не менше. А навпроти стояла вже зовсім старезна будівля, там, звичайно, ніхто не жив. З цегли… Знаєте, що це таке? Так, у відсталих колоніях іноді будують з неї… Одного разу ми грали, нібито на наше місто напали космічні загарбники. Мене поставили охороняти наш дім. От я і додумався — заліз у цю цегляну розвалину, піднявся на дах. Там по краю даху були маленькі башточки, не уявляю, для чого їх зробили… Я посмикав на одній двері — вони відлетіли, там все уже проіржавило наскрізь. Увійшов. Маленька кімнатка, по стінах вузькі віконця, мов амбразури. Краще й не придумаєш. Весь наш двір видно, як на долоні. Я встав біля вікна з пістолетом і чекаю. І от поки я там стояв, наче трапилось щось. Дивлюся з висоти на місто, на смужку лісу вдалині, на сіру трубу гравіантени… І відчуття, що я дійсно все це захищаю. Це словами не передати.
Демченко замовк, і Віктор тихо запитав:
— А потім?
— Потім мої друзі вибігли на двір, а я палив по них з даху. Ми мали іграшкові пістолети, які стріляють ампулами з фарбою. Там пів двору було заляпано червоним, наче дійсно був бій. А вони навіть не змогли збагнути, звідки по них стріляють… Правила в нас були суворі: ті, в кого попала хоча б крапля фарби, сідали і чекали кінця бою. Зелена трава, стежки з білого кварцового піску, десяток нерухомих хлопців, що чекають кінця гри… Й усі у червоних плямах. Це було так схоже на справжню війну, яку ми тільки у кіно і бачили, що мені стало страшно. Я навіть радіти своїй перемозі не міг. — Демченко перевів подих і закінчив: — З цього все й почалося, з дитячої гри… І тепер повинно закінчитись…
Він раптом смикнувся і судомним ривком повернув голову убік. Його знудило. Віктор потягнувся був до нього, але з стіни вже вислизнули гнучкі щупальця маніпуляторів, підхопили тіло навідника. Через хвилину Демченко знову лежав нерухомо.
— Капітан, на вас хтось чекає вдома?
Віктор кивнув.
— Чекають. — Він згадав низьке сіре небо і шум хвиль, що набігають на берег, і дрібну звичну мжичку, яка беззвучно лягає на скелі. — Ми не маємо сімей у земному розумінні, але…
— А мене чекає тільки Земля.
Демченко посміхнувся і заплющив очі. А в стіні відчайдушно заверещав зумер, і знову виметнулись маніпулятори. Торкнулися тіла навідника — і повільно поповзли назад.
В рубці було тихо. Майже половина крісел порожніла — командири розходилися. На екранах зовнішнього огляду пливли, ніжно мерехтячи, рожеві хмарки пилу. Секунду Віктор постояв, дивлячись на екрани, потім спитав:
— Ви дали їм сигнал про спуск шлюпок?
— Дали, — з готовністю промовив хтось.
— І що?…
— Лотанці гордий народ. Вони уміють воювати до кінця.
Рожеві хмарки на екрані повільно згасали. Віктор сів у крісло, увімкнув загальну трансляцію. Промовив, схилившись над мікрофоном:
— Екіпаж крейсера "Рубіж", за мужність та героїзм, виявлені в бою з переважаючими силами противника, я дякую вам від імені Генерального штабу… і від себе особисто. Весь особовий склад буде представлено до нагород. Іменем Землі!
— В ім'я Землі… — різноголосо відізвалися навушники, що лежали на краю пульту.
Центральний штаб Спілки — капітану крейсера "Рубіж".
Терміново. Секретно. Синій шифр.
Файл роздруку 8-Н.
"По отриманні цього наказу негайно вивести крейсер до 156-ї населеної планети сьомої галактичної зони. На планеті піднято бунт проти Центрального штабу. Ваша задача — захопити й утримувати до підходу головних сил станцію гравізв'язку, запобігаючи спілкуванню планети з неблагонадійними цивілізаціями у складі Спілки.
Іменем Землі."
Крейсери рідко сідають на планети. Їм тісно навіть на найбільших космодромах, їх двигуни випалюють ліси й отруюють атмосферу навіть у найтихішому режимі. Але іншого способу висадки десанту у крейсера немає…
Вони опустилися в лісі на маленьке озерце. Вода закипіла, колоною білої пари піднялася в небо назустріч сірій металевій громаді. Коли опори торкнулися дна озера, лише чорні звуглені риби нагадували про те, що нещодавно в цій маленькій западині були вода та життя.
З висоти головної рубки Віктор бачив місце приземлення в усіх деталях. Сірувато-біляве, у чорних ляпках, дно озера. Випалене до білизни кільце попелу, що оточує озеро. Чорні, ніби зіщулені, скелеті дерев. А за ними, до самого горизонту, до недалекого містечка, спочатку боязко, а потім дедалі буйніше зеленіли уцілілі дерева.
— Ми невдало сіли, — ні до кого не звертаючись, сказав Віктор. Він подивився туди, де на стику зеленого лісу і блакитного неба вставали нібито іграшкові на такій відстані доми. — Місто лежить між нами і станцією зв'язку, доведеться йти крізь нього…
— З інших боків станцію оточують болота, — парував навігатор. — Нічого. Я не думаю, що з містом буде багато мороки.
Він помилився.
Машину командира десанту збили ще на околиці. Зараз вона горіла — димно, неохоче, вона взагалі не повинна була горіти…
Самого командира Віктор побачив на порозі зайнятого під тимчасовий штаб особняка. Важкий, широкоплечій Вольф Шнайдер щось говорив у затиснутий у долоні передавач. Передавач був зовсім крихітний, і здавалося, що Вольф півголосом лається, розлючено розмахуючи кулаком перед обличчям. Побачивши Віктора, він спохмурнів.
— Ви мусите керувати боєм з крейсера, капітане. Тут небезпечно.
Немов підтверджуючи його слова, неподалік гримнув короткий, але потужний вибух.
— На кораблі залишився Карлос. Чому ви зупинилися?
— Це божевільна планета, капітане. В нас стріляють з кожного вікна… — Вольф підніс до губ мікрофон, кинув туди: — Третій і п'ятий, зближуйтесь… — і знову повернувся до капітана: — Не уявляю, де вони відкопали стільки старої зброї. Один з бронеходів підбили з порохової гармати. Захист не відреагував на снаряд — той летів занадто повільно. Але броню розтрощив не гірше за бойовий лазер… Так, лазери в них теж є…
Віктор повільно роззирнувся по сторонах і відчув, як напливає неясна тривога. Притихлі домі з невидимими зовні мешканцями, стилізовані під старину, складені з каменю особняки, навіть запеклий опір десанту — все це було знайоме і звичне. Але щось насторожувало…
— Якщо б дати по місту з головного калібру, — неголосно промовив Вольф.
— Ні.
— Або по станції… Рознести антену…
Сіру колону гравіантени біло видно навіть звідси.