Навіть коли пишу це слово, рот у мене сам собою розтягується в усмішку до вух… Тому що на уроках фізкультури у мадам Берлюрон я посміявся так, як не сміявся ніколи в житті.
Ось так це почалося.
— Дюбоск Грегуар, — сказала вона, втупившись у журнал.
— Я.
Я знав, що знову завалю нафіг вправу і буду посміховиськом.
Стояв і думав, коли ж це все скінчиться.
Словом, тільки я ступив вперед, всі уже захихотіли.
Але сміялися-то цього разу не над моєю незграбністю – просто я в той день уже досить безглуздо виглядав.
Я забув вдома фізкультурну форму, все б нічого, але це був уже третій раз за чверть, ось я і попросив Бенжамена дати форму брата, щоб знову не залишили після уроків. (Я за один рік після уроків стільки насидівся, на скільки вас за все життя не залишали!) От тільки я не знав, що у Бенжамена брат – клон Зеленого Велетня, росту в ньому метр дев'яносто…
Ну ось, уявіть собі мене у формі XXL і кросівках сорок п'ятого розміру. Чи треба говорити, що успіх я мав…
— Це що таке? Що за вигляд? – рявкнула Берлюронша.
Я прикинувся дурачком, це я вмію, і сказав:
— Е-е, сам не розумію, мадам, на минулому тижні все було в пору… Не розумію…
Вона ніби почала злитися:
— А ну, подвійний переворот вперед, ноги разом.
Я перевернувся один раз через пеньок-колоду і втратив кросівку. Почув, як всі регочуть, і вирішив: що мені коштує, розвеселю їх іще сильніше. Перевернувся знову і вихитрився запустити другу в стелю.
Коли я піднявся, у мене були видно труси, тому що треніки сповзли. Мадам Берлюрон була червона, як буряк, а хлопці від реготу трималися за животики. І у мене від того їхнього сміху щось опустилося всередині, тому що сміялися-то не зло, класно сміялися, як у цирку. Після цього уроку я вирішив, що так завжди і буду на фізрі клоуном. Берлюроншиним блазнем. Коли люди покочуються від сміху дякуючи вам, це ж здорово, і потім, це як наркотик: чим більше сміються, тим більше хочеться їх смішити.
Мадам Берлюрон наказувала мене так часто, що місця в щоденнику не вистачало. Нарешті мене і відрахували через це, але я не жалкую. Мені хоч трішки краще стало в школі, хоч щось я зумів.
Що я виробляв – не описати. Раніше мене ніхто в команду брати не хотів, гравець-то я ніякий, а тепер через мене готові були перебитися, тому що я своїми номерами запросто міг дестабілізувати противника. Пам'ятаю, одного разу мене поставили на ворота… Ото сміху було…Коли м'яч летів на мене, я вищав і ліз на сітку, як перелякана макака, а коли треба було ввести м'яч у гру, примудрився кидати його через себе, прямим влученням у свої ворота.
Одного разу я навіть кинувся вперед, хотів м'яча впіймати. Я його, зрозуміла справа, навіть не торкнувся, зате піднявся з пучком трави в роті, як корова, і замукав: "Мууууу!" У той день Карина Лел'євр обмочилася від сміху, а мене залишили на дві години після уроків… Але справа того варта.
А відрахували мене через коня. Найцікавіше, що у які-то віки я не валяв дурня. Треба було стрибнути через цю шкіряну махину з ручками, і, коли прийшла моя черга, я мало-мало недоскочив і страх боляче ударив собі… ну… словом, ви розумієте, про що я говорю. Ясна річ, хлопці подумали, що я прикидаюся і горлаю "У-у-у-уййййййййй!", щоб їх посмішити, а Берлюронша поволокла мене прямісінько до директриси.
Я від болю пополам зігнувся, але не плакав.
Не хотів приносити їм таке задоволення.
Батьки теж мені не повірили, а коли дізналися, що мене крім сміху вигнали, то моя взяла. Раз у житті вони горлали не один на одного, а хором на мене, і вже відвели душу.
Коли вони врешті відпустили мене в мою кімнату, я закрив двері і сів на підлогу. А потім сказав собі: "Одне із двох. Можеш лягти на ліжко і ревіти. Є привід: життя в тебе мерзенне, і сам ти повна бридота, і, якщо зараз помреш, усім буде тільки краще. А можеш встати і що-небудь змайструвати". Того вечора я зробив чудо-юдо із усякого непотребу, який підібрав на будівництві, і назвав його "Пугало-Берпугало".
Не сказати, що дуже розумно, сам знаю. Але мені стало легше, хоч подушку не промочив.
Тільки одна людина мене тоді втішала – мій дідусь. Воно й не дивно, тому що дідусь, дід Леон, завжди мене втішав: з того часу, як я навчився ходити, він став пускати мене у свій закуток.
Закуток діда Леона – це все моє життя. Моя схованка і моя печера Алі-баби. Коли бабуся починає нас злегка діставати, він нахиляється до мене і шепоче на вухо:
— Що, Грегуар, чи не прогулятися нам з тобою в Леоленд?
І ми потихеньку линяємо під бабусине вуркотіння:
— Давай, давай! Задурюй голову дитині…
А дід знизує плечима:
— Та досить тобі, Шарлотта. Ми з Грегуаром усамітнюємося, нам треба спокійно подумати.
— А про що це ви будете думати, цікаво?
— Я – про своє життя, яке позаду, а Грегуар – про своє, яке попереду.
Бабуся відвертається і бурмотить, що краще б їй оглухнути, ніж чути таке. На що дід завжди відповідає:
— Душа моя, ти і так уже оглухла.
Мій дід Леон – такий же майстер на всі руки, як і я, тільки у нього до того ж ще і голова варить. У школі був відмінником, першим у класі з усіх предметів і, між іншим, зізнався мені одного разу, що ніколи не сидів за підручниками у вихідні ("Чому?"— "Та просто не хотів, і все"). Він був першим з математики, з французької, з англійської, з історії – з усіх предметів, чесне слово! У сімнадцять років він вступив до Вищої політехнічної школи, а це, між іншим, найскладніший вуз у Франції. А потім він будував колосальні штуки: мости, транспортні розв'язки, тунелі, греблі. Коли я запитую, що саме він робив, дід запалює потухлий недопалок і починає міркувати вголос:
— Важко сказати. Я ніколи толком не знав, як називалася моя посада…Словом так: мені показували креслення, щоб я сказав свою думку – впаде ця штуковина чи ні.
— І все?
— І все, і все… Це не так уже мало, хлопче! Наприклад, скажеш ти "ні", а гребля візьме і посунеться – то-то сядеш у калюжу, повір мені!
Дідів закуток – це місце, де мені найкраще в світі. Хоча, здавалося б, що там такого особливого – сарайчик із дошок і листового заліза у кутку садка, взимку у ньому холодно, літом спекотно. Я намагаюся забігати туди як можна частіше. Що-небудь змайструвати, позичити інструмент чи дерев'яшку, подивитись, як працює дід Леон (він зараз робить на замовлення меблі для ресторану), порадитися з ним чи просто посидіти. Мені тут подобається, моє це місце, от і все. Пам'ятаєте, я говорив, що від запаху школи мене нудить? Так от, тут – навпаки: входячи у цей закиданий – не повернутися – сарайчик, я роздуваю ніздрі, щоб глибше вдихнути запах щастя. Запах гарячої змазки, електронагрівача, пайки, клею, тютюну і ще багато чого. Здорово. Я давно вирішив, що коли-небудь видобуду цей запах в чистому вигляді, створю парфуми і назву їх "Закуток".
Щоб нюхати, коли стає нудно від цього життя.
Коли я вперше залишився на другий рік, мій дід Леон, коли дізнався про це, посадив мене на коліна і розповів казку про зайця і черепаху. Я дуже добре пам'ятаю, як сидів, притиснувшись до нього, і який лагідний у нього був голос.
— Ось бачиш, малюк, ніхто і гроша ламаного не поставив би на цю нещасну черепаху, занадто повільно вона повзла… І все-таки вона прийшла першою… А знаєш чому? Тому що черепашка була молодець, наполеглива і працелюбна. Ти теж такий, Грегуар… Я-то знаю, я бачив тебе за роботою. Бачив, як ти годинами сидиш не ворухнувшись, коли шліфуєш дерев'яшку чи макети свої розфарбовуєш… Ти такий же молодець, як ця черепаха.
— Але в школі нам не задають нічого шліфувати! – проревів я у відповідь. – Нам задають тільки такі штуки, які у мене не виходять!
Коли дід узнав про шостий клас, він чомусь не відповів, як звичайно, на моє "здрастуй". Поїли ми мовчки, після кави він ніби і не збирався нікуди виходити.
— Дід?
— Га?
— Підемо до закутка?
— Ні.
— Чому?
— Тому що я дізнався від твоєї мами паскудну новину.
— …
— Я тебе не розумію! Ти ненавидиш школу і робиш усе, щоб затриматися у ній як можна довше…
Я мовчав.
— Адже не такий же ти все-таки тупий, яким тебе вважають! Чи такий?
Голос у нього був сердитий.
— Так.
— Ох, терпіти цього не можу! Звичайно, легко тобі сказати, що ти ні на що не придатний, щоб нічого не робити! Ще б пак! Таким уже я народився! Куди як просто! А далі що? Які твої плани? Залишишся на другий рік в сьомому, восьмому, дев'ятому, і якщо пощастить, то атестат отримаєш до тридцяти років?!
Я перебирав руками куточок диванної подушки, не сміючи підняти очей.
— Ні, правда, не розумію тебе. Словом, так, на діда Леона можеш більше не розраховувати. Я люблю самостійних людей, які вміють досягати своєї мети, зрозуміло? Терпіти не можу ледарів, які тільки і знають, що жалітися, і на додачу вилітають із школи за погану поведінку! З розуму зійти! Лоботряс і другорічник! Відмінна картина! Вітаю! Подумати тільки, а я-то завжди тебе захищав… Завжди! Батькам твоїм говорив, що в тебе вірю, виправдовував тебе, та іще й підтримував! Ось що я тобі скажу, друже: нещасним бути куди легше, ніж бути щасливим, а я не люблю, чуєш, не люблю людей, які шукають легкі шляхи. Не виношу на дух нитиків! Будь щасливий, чорт забирай! Роби що-небудь, щоб бути щасливим!
Він так кричав, що закашлявся. Прибігла бабуся, а я тихенько вислизнув у сад.
Пішов я, звичайно, до закутка. Мені було дуже холодно. Я сів на іржаву каністру і став думати, як же мені хоч чогось у житті досягти.
Я б усе зробив, та тільки, як будувати, якщо немає ні креслень, ні матеріалів, ні інструментів — нічого. Тільки тягар на серці, від якого навіть заплакати не виходить. Своїм складаним ножем надряпав декілька слів на дідовому верстаті і пішов додому, не прощаючись.
Дома був скандал, довше, голосніше і нудотніше, ніж зазвичай. Завершувався червень, і до жодного коледжу з вересня мене приймати не хотіли. Батьки рвали на собі волосся і один на одному. Сил не було це виносити. А я тільки стискався з кожним днем, щоб мене менше помічали. Я говорив собі, що якщо так зменшуватися, зменшуватися, то так можна зовсім зникнути, і тоді всі проблеми відпадуть самі по собі. Виключили мене 11 червня. Спочатку я цілими днями пропадав дома. З ранку дивився П'ятий канал або "Телемагазин" (там такі штуки бувають, у "Телемагазині", з глузду з'їхати!), після обіду перечитував старі комікси або збирав потихеньку головоломку із 5000 деталей, подарунок тьоті Фанні.
Але довго я так не витримав.