Дайте мені договорити... Коханцеві, який кличе батька собі на допомогу, я не довірив би, з вашого дозволу, і порожнього горіха. Якщо він чогось вартий, то він посоромиться так по-старомодному знайомити кохану зі своїм талантом. А якщо йому бракує сміливості, то він просто заяча душа, і не для нього ростуть на світі Луїзи!.. Отак! Поза спиною у батька повинен він сватати дочку. Він мусить зробити так, що дівчина краще батька й матір до дідька пошле, ніж з ним розлучиться. Чи сама прийде та батькові до ніг упаде й молитиме Христом-богом або смерть послати, або коханого їй дати. Оце зветься молодець! Оце називається кохати! І хто цього не доб'ється від жіноцтва — хай забирається геть на своєму гусячому пері.
В у р м (хапає капелюха та палицю і прожогом вибігає з кімнати). Вельми вдячний, пане Міллере!
М і л л е р (іде повільно за ним). За віщо? За віщо? Ми ж вас нічим і не почастували, пане секретаріусе! (Повертаючись назад.) Нічого він не чує, подався. Мене аж нудить від пики цього чорнильного лиса. Підозріла, огидна людина,— він немов і на божий світ потрапив завдяки шахрайству якогось контрабандиста. Маленькі підступні мишачі очі, волосся руде, як вогонь, а підборіддя так стирчить, ніби природа від злості на свій невдалий витвір схопила це ледащо і шпурнула кудись у куток. Ні! Як віддати мою дочку за такого мерзотника, то краще хай вона... Прости мені, боже!
Дружина (спльовує, злісно). У, собака! Ні, в зуби вона тобі не дістанеться.
М і л л е р. А ти теж із твоїм клятим паничем! Мало не довела мене до сказу. Ніколи ти не буваєш дурнішою, як тоді, коли, боронь боже, хочеш показати себе розумною. Навіщо ти приплела вельможну даму до твоєї дочки? Ти ж знаєш старого! Досить йому тільки про щось пронюхати, щоб завтра ж про це роздзвонили по цілому базару. Це з тих мусью, які винюхують у людей про все, що в них діється, з тих, що й про льох і про кухню пересудять, а де тільки хто зронить необачне слово... бовк! Про це дізнаються і герцог, і його фаворитка, і президент, а на твою голову впадуть громи й блискавиці.
ЯВА ТРЕТЯ Луїза Міллер входить з книгою в руці. Ті, що й були.
Л у ї з а (кладе книгу, підходить до Міллгра і потискує йому руку). Доброго ранку, любий тату!
Міллер (тепло). Гаразд, Луїзо. Я радію, що ти не забуваєш про свого творця. Будь завжди такою, і його рука підтримуватиме тебе.
Л у ї з а. О! Я велика грішниця, тату... Був він тут, мамо? Дружина. Хто, моя дитино?
Луїза. Ах, я забула, що крім нього ще є люди... У мене в толові так порожньо... Його тут не було? Вальтера?
Міллер (сумно і серйозно). А я гадав, що моя Луїза лишила це ім'я в церкві?
Луїза (деякий час остовпіло дивиться на нього). Я розумію вас, тату, відчуваю ножа, яким ви проймаєте моє сумління; але вже пізно. Немає в мені колишньої побожності, тату. Небо і 'Фердінанд шматують мою скривавлену душу, і я боюсь... я боюся... (Після паузи.) Але ж ні, любий тату! Коли, захопившись картиною, ми забуваємо про митця, то це найвища для нього похвала. Хіба, тату, не приємно богові, коли я навіть менше думаю про нього, радіючи з найкращого його створіння?
Міллер (опускається безсило на стільця). От маєте! Ось наслідки читання безбожних книжок!
Луїза (підходить неспокійно до вікна). Де ж він тепер? Шляхетні панночки його бачать, чують. А я — жалюгідна, забута дівчина. (Лякається своїх слів і кидається до батька.) Але ні, ні, пробачте мені. Я не нарікаю на свою долю. Я хочу лише трохи думати про нього... адже це не коштує нічого. Цю краплину життя... якби я могла видихнути її легким лагідним вітерцем, щоб освіжити йому обличчя... Ця квіточка юності... якби вона була фіалкою, і він наступив би на-неї, щоб вона могла умерти під його ногою! Мені й цього, тату, було б досить. Коли комашка гріється в сонячному промінні, чи ж може горде, величне сонце за це її карати?
Міллер (зворушений, схиляється на спинку стільця і затуляє обличчя руками). Слухай, Луїзо. Решту мого життя віддав би я за те, щоб ти ніколи не бачила майора.
Луїза (злякано). Що ви сказали? Що?.. Ні, ви не те думаєте, мій любий тату. Хіба ви не знаєте, що Фердінанд — мій, що його для мене створено, мені на радість дано отцем люблячих. (Стоїть замислившись.) Коли я побачила його вперше (ожив-ляючись) і кров мені ударила в лице, жвавіше забилося серце, кожне биття його промовляло, кожен подих шепотів: це він... І моє серце луною відгукнулося й підтвердило: це він! І цілий світ звучав для мене цими словами і радів разом зі мною. Тоді... о, тоді в моїй душі почався перший ранок. Тисячі юних почувань розвинулися в моєму серці, як квіти на землі-матінці, коли настає весна. Я не бачила більше світу, проте, здається, він ніколи ще не був таким прекрасним. Я зовсім забула про бога, а проте ще ніколи я так його не любила.
Міллер (швидко підходить до неї, пригортає її до своїх грудей). Луїзо, дорога, чудова дитино! Візьми мою стару, одрях-лу голову... візьми все, все! Але майора... бог мені свідок... я тобі не можу дати. (Виходить.)
Луїза. Тату, та я й не хочу його тепер. Це така мізерна росинка часу... сама мрія про Фердінанда жагуче її вип'є. Я зрікаюся його в цьому житті. Але тоді, мамо, коли впадуть бар'єри нерівності, коли злетить з нас ненависне лушпиння суспільного стану, коли люди будуть тільки людьми... я не принесу з собою нічого, крім моєї невинності. Але ж батько часто говорив, що коли прийде господь, коштовності і пишні титули подешевшають, а серця в ціні піднімуться. Я тоді стану багатою. Там сльози зарахуються за тріумфи, а прекрасні думки — за предків. Я буду тоді знатною, мамо. Чим же він тоді буде кращий за свою дівчину?
Дружина (схоплюється). Луїзо! Майор! Він перестрибує через паркан. Де б мені сховатися?
Луїза (починає тремтіти). Залишіться, мамо.
Дружина. Мій боже! Який я маю вигляд. Мені соромно! Я не насмілюсь так показатися його милості. (Виходить.)
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Фердінанд фон-Вальтер. Луїза. Він кидається до неї. Вона опускається, бліда й знесилена, в крісло. Він зупиняється перед нею. Вони якийсь час мовчки дивляться одне на одного. Пауза.
Фердінанд. Ти зблідла, Луїзо?
Луїза (підводиться і припадає до його грудей). Це нічого! Нічого! Адже ти зі мною. Все минулось!
Фердінанд (бере її руку; підносячи до уст). Чи кохає ще мене моя Луїза? Моє серце таке, як і вчора, чи й твоє таке ж? Я прилетів сюди подивитися, чи ти весела, щоб піти звідси таким же... Але ти сумна!
Л у ї з а. Ні, ні, мій коханий.
Фердінанд. Скажи мені правду! Ти невесела! Я бачу наскрізь твою душу, прозору, як цей діамант чистої води. (Показує на свого персня.) Тут не може з'явитися жодної плями, якої б я не помітив, не промайне на цьому обличчі жодна думка, якої б я не побачив. Що з тобою? Скажи швидше! Коли я знаю, що це дзеркало ясне, то нема для мене жодної хмарки над світом! Що тебе смутить?
Луїза (дивиться на нього деякий час мовчки і значуще; потім з тугою). Фердінанде! Коли б ти знав, як приємно простій дівчині пізнавати себе в твоїх словах!
Фердінанд. Що таке? (Здивовано.) Луїзо, слухай! Звідки в тебе такі думки? Ти — моя Луїза! Хто сказав тобі, що ти мусиш бути ще чимось іншим? Бачиш, невірна, яка ти холодна до мене? Коли б ти всією душею любила мене, чи був би в тебе час для таких порівнянь? Якщо я біля тебе, мій розум тане в одному твоєму погляді; коли я сам — в одній мрії про тебе; а ти здатна ще міркувати, кохаючи? Соромся! Кожну мить, що ти її витрачаєш на цю скорботу, вкрадено у твого милого.
Луїза (бере його за руку і хитає головою). Ти хочеш приспати мене, Фердінанде, хочеш одвести мої очі від безодні, в яку я, напевно, провалюсь. Я дивлюся в майбутнє... голос слави... твої наміри... твій батько... моя нікчемність. (Злякавшись своїх слів, раптом кидає його руку.) Фердінанде! Меч висить наді мною і тобою! Нас розлучать!
Фердінанд. Нас розлучать! (Схоплюється.) Звідки в тебе це передчуття, Луїзо? Нас розлучать?.. Хто може розірвати союз двох сердець або роз'єднати звуки одного акорду?.. Я дворянин. Подумай, що старіше: документ про моє дворянство чи визначення безмежного всесвіту? Хіба мій герб важить більше, ніж письмена неба в очах Луїзи: ця жінка існує для цього чоловіка! Я син президента. Тим краще. Що ж, як не любов, може полегшити мені тягар проклять, які впадуть на мене через те, що батько мій грабує країну?
Л у ї з а. О, як я боюся його, цього батька!
Фердінанд. Я не боюсь нічого... нічого... аби тільки не лишитись без твого кохання! Нехай перешкоди стоять між нас, як гори, я, немов по сходах, злечу по них в обійми Луїзи! Бурі, наслані ворожою долею, тільки роздмухають мої почуття, небезпеки нададуть ще більшої привабливості моїй Луїзі... Отже, годі про страх, моя кохана! Я сам... я тебе оберігатиму, як чарівний дракон підземне золото. Мені довірся! Тобі не треба більше ан-гела-охоронця. Я сам стану між тобою й долею, сприйму за тебе
кожну рану, збережу для тебе кожну краплю з келиха радощів, принесу її тобі в чаші любові. (Ніжно обнімає її.) З цією рукою моя Луїза легко пройде через усе життя; прекраснішою, ніж небо тебе відпустило, воно повинно буде прийняти тебе назад і з подивом визнати, що тільки любов надає душам найвищої краси...
Луїза (відштовхуючи його, дуже схвильовано). Годі! Прошу тебе, замовкни! Якби ти знав!.. Облиш мене... ти не знаєш, що твої надії, як фурії, шматують моє серце! (Хоче йти.)
Фердінанд (затримує її). Луїзо! Як? Що? Що з тобою?
Луїза. Я забула ці мрії і була щаслива. А тепер, тепер!.. Віднині нема спокою в моєму житті. Пристрасні бажання, я знаю це, кипітимуть у мене в грудях... Іди... Хай бог простить тобі! Ти запалив пожежу в моєму юному, безжурному серці, і вона ніколи, ніколи не згасне. (Вибігає. Він іде за нею мовчки.)
ЯВА П'ЯТА
Зал у домі президента.
Входить президент з орденським хрестом на шиї, з зіркою на грудях, і секретар Вурм.
Президент. Серйозна прив'язаність? Мій син?.. Ні, Вур-ме, цьому я ніколи не повірю!
Вурм. Коли ласка вашої вельможності мені звеліти, я доведу!
Президент. Що він залицяється до цієї негідної міщаночки, компліменти їй нашіптує, припускаю навіть, базікає про почуття,— все це відомі речі і, я вважаю, можливі... вважаю, простимі. Але...