І тепер перед цим образом постійно можна було бачити дорогоцінні дари, пожертвувані Раньєро.
Раньєро знав, звичайно, що всі його подвиги відомі в його рідному місті, і дуже дивувався тому, що Франческа дельї Уберті не повертається до нього, довідавшись про його успіхи.
В той час проповідували хрестовий похід заради визволення Гробу Господнього, і Раньєро пристав до хрестоносців та відправився на Схід. Почасти він розраховував завоювати там замок або одержати в керування цілую область, почасти ж сподівався вчинити такі блискучі подвиги, що жінка знову полюбить його і повернеться до нього.
II
В ніч після взяття Єрусалиму в таборі хрестоносців була велика радість. Майже в кожній палатці була гулянка, шум чувся далеко довкола.
Раньєро ді Раньєрі також бенкетував з декількома соратниками, і у нього, мабуть, було ще шумніше, ніж де-небудь. Слуги заледве встигали наповнювати кубки, як вони знову порожніли.
Раньєро мав привід веселитися: в цей день він прославився більше, ніж за ціле життя досі. Вранці, коли штурмували місто, він першим вліз на стіни за Готфридом Бульонським і увечері був ушанований за свою хоробрість перед цілим військом.
Коли грабежі та вбивства закінчилися, і хрестоносці в покаянних одежах з незапаленими свічками в руках увійшли в храм при Гробі Господньому, Готфрид оголосив, що дозволяє йому першим запалити свічку від святого вогню перед Гробом Христа. Раньєро подумав, Готфрид хоче показати таким чином, що вважає його найхоробрішим в цілому війську, і дуже радів такій нагороді за подвиги.
Пізно вночі, коли всі були в чудовому дусі, в палатку Раньєро прийшли блазень і двоє музикантів, які ходили по таборі та розважали солдатів своїми витівками, і блазень попросив дозволу розповісти про смішну пригоду.
Раньєро знав: блазень цей славився своєю дотепністю, і зібрався слухати.
— Трапилося одного разу так, — почав блазень, — що Господь і Святий Петро сиділи на високої вежі в райській фортеці і дивилися вниз на землю. І стільки вони бачили цікавого, що ледве встигали обмінюватися словом. Господь сидів незворушно, а Святий Петро то відвертався з відразою, то тішився і радісно усміхався, то плакав і стогнав. Нарешті, коли сутінки спустилися над раєм, Господь сказав Святому Петру, що тепер він може бути задоволений.
"Чим же це я маю тішитися?" — запитав Святий Петро.
"Я думав, — сказав Господь лагідно, — ти будеш задоволений тим, що бачив сьогодні".
Але Святий Петро відповідав:
"Правда, я багато років сумував, що Єрусалим під владою невірних, але після того, що трапилося сьогодні, я думаю, що все могло залишатися по-старому".
Раньєро зрозумів, що блазень говорить про те, що трапилося цього дня. І він, й інші лицарі почали слухати з більшим інтересом, ніж спочатку.
— Сказавши це, — продовжував блазень, кинувши на лицарів лукавий погляд, — Святий Петро перегнувся через зубці вежі та вказав вниз.
Він показав Господу на місто, яке лежало на великій самотній скелі, що піднімалася над гірською долиною.
"Чи бачиш Ти гори трупів, — сказав він, — чи бачиш Ти кров, що ллється струмками вулицями, чи бачиш Ти оголених нещасних полонених, які стогнуть в нічному холоді, чи бачиш дим пожарищ?"
Господь нічого не захотів йому відповісти, і Святий Петро продовжував свої скарги. Він сказав, що багато раз був сердитий на це місто, але не настільки, щоб бажати йому такої страшної долі. Нарешті, Господь спробував трохи зм'якшити його.
"Ти не можеш, однак, заперечувати, що християнські лицарі ризикували своїми життями з величезною безстрашністю", — сказав Він.
Тут блазня перервали схвальні вигуки, але він квапливо продовжував:
— Не заважайте мені, — сказав він. — От я і не пам'ятаю, де зупинився. Ах, так, я якраз хотів сказати, що Святий Петро витер декілька сльозинок, що виступили на очах і перешкоджали йому бачити.
"Я ніколи не думав, що вони дикі, як звірі, — сказав він. — Вони грабували і вбивали цілий день".
— Спаситель мовчав, — сказав блазень. — А Святий Петро повторював своє. Він казав, нехай Господь не трудиться вказувати йому, що в решті решт ці люди згадали, в яке місто прийшли, і відправилися в церкву босі, в одязі тих, що каються. Це смирення тривало так недовго, що про нього не варто й говорити. При цьому він знову перегнувся через стіну і показав на Єрусалим.
Він вказав на табір християн перед містом.
"Бачиш, як Твої лицарі святкують перемогу?" — запитав він.
І Господь побачив, що всюди в таборі було велике пияцтво. П'яні лицарі та воїни втішали свої погляди танцями сірійських танцівниць. Повні кубки ходили довкола, грали в кості на військову здобич і...
— Слухати блазнів, що розповідають погані казки,— вставив Раньєро, — це ж також великий гріх?
Блазень засміявся і кивнув Раньєро, немов кажучи: зачекай, я за все відплачу тобі!
— Не перебивайте мене! — знову попросив він. — Бідний блазень так легко забуває те, що має сказати! Так ось: Святий Петро запитав строго, чи не думає Спаситель, що Йому багато честі від такого народу? На це Спаситель, розуміється, мав би відповісти, що Він так не думає.
"Вони були розбійниками та вбивцями до того, як виїхали з дому, — сказав Святий Петро, — і розбійниками та вбивцями вони залишилися досі. І краще б Ти не допускав, щоб ця затія здійснилася. З неї не вийде нічого доброго".
— Гей, дивися, блазню! — погрозливо вигукнув Раньєро.
Але блазень, здавалося, бачив особливу для себе честь в тому, щоб випробувати, як далеко він може зайти до того, як на нього кинуться і викинуть геть. Він продовжував безстрашно:
— Господь тільки нахилив голову, як людина, яка визнає, що покарана справедливо. І майже в цю ж хвилину Він поспішно ступив уперед і кинув погляд вниз.
"На що це Ти дивишся?" — здивувався Святий Петро.
Блазень зобразив все це дуже живо. Слухачі побачили перед своїми очима Спасителя та Святого Петра і бажали довідатися, що ж такого побачив Господь.
— Господь відповів, що нічого особливого, — сказав блазень, —і тим не менше продовжував дивитися вниз. Святий Петро простежив за поглядом Господа і побачив, що Він дивиться на великий намет, перед який на довгих списах були насаджені дві сарацинські голови, а навколо було навалено безліч чудових килимів, золотого посуду та дорогоцінної зброї, награбованих в священному місті. В цьому наметі було те ж, що й в цілому таборі. Там сидів натовп лицарів і спорожнювали кубки. Різниця, хіба що, була лише в тому, що тут пили й шуміли більше, ніж в інших місцях. Стільки суворих й жахливих осіб, скільки він бачив тут, здавалося йому, ніколи ще не збиралося на бенкеті. А хазяїн бенкету, який сидів на почесному місці, був страшнішим від усіх. Це був тридцятип'ятилітній чоловік, величезного зросту, товстий, з багряним обличчям, порізаним рубцями та шрамами, з важкими кулаками та різким, гучним голосом.
Тут блазень зупинився на хвилину, ніби остерігаючись йти дальше, але Раньєро й іншим подобалося слухати, як розповідають про них самих, і вони лише сміялись з його зухвалості.
— Ти зухвалий хлопець! — сказав Раньєро. — Подивимося, до чого ти ведеш!
— Нарешті, Господь сказав декілька слів, — продовжував блазень, — з яких Святий Петро зрозумів, чим Він радіє. Господь запитав Петра, чи не помиляється Він, чи дійсно біля одного з лицарів стоїть палаюча свічка?
Раньєро здригнувся при цих словах. Тільки тепер він розсердився на блазня і простягнув вже руку за важким глечиком, щоб кинути його йому в обличчя, але переборов себе, щоб почути, чи буде блазень хвалить його, чи ганити.
— Тут Святий Петро побачив, що, хоч намет був освічений факелами, поруч з одним із лицарів дійсно стояла палаюча свічка. Це була велика груба свічка, з тих, які можуть горіти цілу добу. Лицар, не маючи для неї підсвічника, зібрав купу каміння і обклав її довкола, щоб вона не впала.
Ціле товариство вибухнуло голосним сміхом. Всі указували на свічку, яка стояла на столі біля Раньєро і точнісінько схожу на описану блазнем. Кров кинулася в голову Раньєро, це була та сама свічка, яку він декілька годин тому запалив при Гробі Господньому. Він не міг загасити її по своїй волі.
— Коли Святий Петро побачив цю свічку, — сказав блазень, — він зрозумів, чому зрадів Господь, і не міг не пошкодувати Його.
"От воно що, — сказав він, — це той самий лицар, який вранці першим підхопився на стіни вслід за Готфридом Бульонським і якому увечері дозволено було раніше від всіх інших запалити свічку біля святого Гробу".
"Вірно,— сказав Господь,— і, як бачиш, свічка його все ще світиться".
Блазень заговорив дуже швидко, зрідка кидаючи очікувальний погляд на Раньєро.
— Святий Петро не міг не пошкодувати трохи Господа.
"Хіба Ти не розумієш, чому у нього палає свічка? — сказав він. — Ти, напевно, уявляєш, що він думає про Твої муки й смерть, дивлячись на неї. Але він думає лише про честь, яку здобув, коли був визнаним найхоробрішим у війську після Готфрида!"
При цих словах гості знову зареготали. Раньєро був дуже сердитий, але примусив себе теж засміятися. Він знав, всі вважатимуть дуже смішним те, що він не зуміє стерпіти цього жарту.
— Але Господь посперечався зі Святим Петром, — продовжував блазень.
"Хіба ти не бачиш, як він береже свою свічку? — запитав Він. — Він прикриває полум'я рукою з остраху, що вітер задує її, коли хтось піднімає полу намету. І він відганяє нічних метеликів, які літають довкола та можуть її загасити".
Регіт ставав все голоснішим, тому що блазень розповідав чисту правду. Раньєро щораз важче було стримуватися. Він не міг допустити, щоб хто-небудь жартував над священною свічкою.
— Святий Петро все ж засумнівався, — казав блазень. — Він запитав Господа, чи знає Він цього лицаря.
"Адже він не з тих, хто часто ходить на службу і перебирає чотки?" — сказав він. Але Спаситель не хотів відмовитися від своєї думки.
"Святий Петре, Святий Петре! — сказав Він торжественно. — Запам'ятай, незабаром цей лицар стане благочестивішим від Готфрида! Звідки походять лагідність і благочестя, як не від Мого Гробу? Ти побачиш, Раньєро ді Раньєрі буде допомагати вдовам та нещасним полоненим. Ти побачиш, він буде піклуватися про хворих та засмучених, як тепер він дбає про полум'я священної свічки".
Тут пролунав нестримний сміх.