Усі ці мови Чоловічок напевне міг би вивчити, адже він був розумніший за більшість своїх однолітків. Але треба зважити на ще одне: всі, без винятку, школярі, з якими він учився, були набагато, набагато вищі за нього й хизувалися перед ним своїм високим зростом. Через те йому, бідоласі, часом доводилося зазнавати прикрощів.
В Афінах, наприклад, три грецькі дівчинки під час великої перерви засунули його в чорнильницю. А в Брюсселі двоє бельгійських пустунів посадовили його вгорі на гардинному карнизі. Правда, Максик притьмом зліз додолу, бо лазити він тоді вже вмів краще за інших. Але такі дурні витівки йому не подобались. Тож чарівник якось сказав:
— Знаєш що? Я сам тебе навчатиму.
— Гаразд! — вигукнув Максик.— Це просто чудово! А коли ми почнемо?
— Післязавтра о дев'ятій,— сказав професор Йокус фон Покус.— Тільки не радій завчасно!
Збігло трохи часу, поки обидва надумали, як це найкраще робити. Поволі вони дійшли згоди, і навчання ставало для них що далі, то більшою втіхою. Крім читанки й зошита, вони користувалися сильною лупою та невеличкою драбиною з п'ятьма щаблинами.
На уроці читання Максик вилазив на найвищу щаблину, бо коли він тримав книжку в себе під носом, літери були йому завеликі. Тільки видряпавшись на драбину, він міг звідти добре їх бачити.
А з писанням було зовсім, зовсім інакше. Тоді він сідав за малесеньку парту, яку ставили на великий стіл. За тим столом сидів професор і розглядав крізь лупу Максикову писанину. Луда збільшувала її у сім разів, і таким чином професор міг розрізняти літери й слова. Без лупи усім — і йому, і покоївці, і кельнерові — здавалося, що сторінка просто заляпана чорнилом чи засиджена мухами. Але через лупу можна було виразно побачити, що це дрібнесенькі гарні літери.
На уроках арифметики відбувалося те ж саме. Для рахування теж потрібні були драбина й лупа. Отже, під час навчання Максик увесь час мандрував. То він був на драбині, то за своєю партою на столі.
Якось уранці кельнер, забираючи посуд після сніданку, сказав:
— Якби я не знав, що хлоп'я вчиться читати й писати, я б подумав, що в нього урок гімнастики.
Усі засміялися. Навіть Мінна й Емма, що сиділи на шафі, теж засміялися. Бо вони були горлиці-реготу-хи и.
Читати по складах Максик навчився напрочуд швидко. А невдовзі він читав так добре, начебто давно це вмів. І незабаром став справжнім книголюбом. Перша книжка, яку подарував йому Йокус фон Покус, були "Казки" братів Грімм. Він міг би прочитати їх за якийсь тиждень, аби не та клята драбина!
Щоразу, коли треба було перегорнути сторінку, йому доводилося злізати з драбини, стрибати на стіл, перегортати сторінку й знову вилазити на драбину. Тільки тоді він дізнавався, що ж відбувалося далі в казці. А через дві сторінки йому доводилося знову спускатися до книжки! Так воно і йшло: перегортати сторінку, лізти вгору на драбину, прочитати дві сторінки, спускатися вниз на стіл, миттю перегортати сторінку, угору по драбині, прочитати
11 Так називають особливий вид горлиць — горлиць кільчатих. (Тут і далі прим, перекладача.)
дальші дві сторінки, вниз по драбині, перегорнути, вгору — аж терпець уривався!
Якось по обіді професор прийшов саме тоді, коли малий, вилізши двадцять три рази на драбину, розлючено скуйовдив собі чуба й крикнув:
— Страшне діло! Чому немає на світі невеличких книжок? З дрібними літерами?
Побачивши сердитого Максика, професор спершу засміявся. Тоді замислився і врешті сказав:
— Власне, ти слушно кажеш. А коли таких книжок ще немає, то треба, щоб їх для тебе надрукували.
— А хто ж це зробить? — спитав малий.
— І гадки не маю,— признався чарівник.— Але в березні наш цирк гастролюватиме в Мюнхені. Там живе годинникар Шпіндель. У нього ми все дізнаємось.
— А звідки це відомо годинникареві Шпінделю?
— Хтозна, чи йому відомо. Але він, мабуть, знається на таких речах, бо часом мав з ними справу. Років десять тому він надрукував на звороті поштової марки всю "Пісню про дзвін" Шіллера. А в тому вірші — чотириста двадцять п'ять рядків.
— Ого! — у захваті вигукнув Максик.— Книжка завбільшки з поштову марку — то ж було б саме для мене!
Коротко кажучи, годинникар Шпіндель насправді мав друкарню, в якій можна було друкувати такі невеличкі книжки. Звичайно, це була дорога втіха. Але професор заробив своїми фокусами цілу купу грошей, до того ж Максикові батьки залишили синові свої заощадження. Тож незабаром хлопець став власником гарненької невеличкої бібліотеки.
Йому вже не треба було раз у раз вилазити на драбину чи злазити з неї, тепер він десь зручно вмощувався й читав. Найдужче він любив читати ввечері, лежачи в сірниковій коробці, коли професор уже спав і тихенько хропів. О, як було тоді затишно! Вгорі, на шафі, туркали обидві горлиці. А Максик тішився якою-небудь із своїх улюблених книжок — "Карликом Носом", "Хлопчиком-мізинчиком", "Нільсом* Гольгерсоном" або найулюбленішим "Гуллі-вером".
Часом професор бурмотів у напівсні:
— Вимкни світло, безсовісний!
— Зараз, Йокусе! — шепотів Максик.
А це "зараз" могло тривати й півгодини. Та врешті він вимикав світло, засинав, і йому снився Гуллівер у країні ліліпутів, що мали його за велетня.
І той велетень, який легко переступив через міський мур і захопив ворожий військовий флот, був, звісно, не хто інший, як Максик Піхельштайнер.
Розділ третій
ВІН ХОЧЕ СТАТИ АРТИСТОМ. ВИСОКІ ЛЮДИ Й ВЕЛИКІ ЛЮДИ — ЦЕ ЗОВСІМ НЕ ОДНЕ Й ТЕ САМЕ. РОЗМОВА В СТРАСБУРЗІ. ПРО ФАХ ПЕРЕКЛАДАЧА. ПРОФЕСОРІВ ПЛАН РОЗБИВАЄТЬСЯ ОБ МАКСИКОВУ ВПЕРТІСТЬ.
Що Чоловічок дорослішав, то частіше вони розмовляли про те, ким він хоче нарешті стати. Максик завжди казав:
— Я працюватиму в цирку. Стану артистом. А професор на це хитав головою:
— Ні, хлопче, шкода й мови. Для цього ти замалий.
— Ти часом кажеш одне, а часом зовсім інше,— бурмотів Максик.— Ти ж розповідав мені, скільки знаменитих людей були невеликі на зріст. І Наполеон, і Юлій Цезар, і Гете, і Ейнштейн, і ще десятки інших. Ти ще казав мені, що високі люди тільки зрідка бувають великими людьми! їхня сила розтягується по всьому тілу, пояснював ти, і коли людина заввишки в два метри, то для голови тієї сили вже не зостається.
Професор почухав потилицю. А тоді пояснив:
— Проте і Цезар, і Наполеон, і Гете, і Ейнштейн не стали добрими акторами. Цезар мав такі короткі ноги, що ледве міг вилазити на коня!
— А я й не збираюся вилазити на коня,— сердито відказав хлопець.— Хіба мої батько й мати були погані актори?
— Боже борони! Вони були першокласні актори.
— І високі на зріст?
— Ні, вони були навіть зовсім малі.
— Отже, любий Йокусе?
— Ніякого "отже",— сказав чарівник.— Вони були малі, але ти в десять разів менший. Ти занадто малий! Глядачі тебе взагалі не помітять на манежі.
— Тоді хай беруть із собою театральні біноклі.
— Знаєш, хто ти такий? — розгнівався Йокус.— Ти великий упертюх.
— Ні, я малий упертюх, і...
— І? — насторожився професор.
— І я буду артистом! — так голосно вигукнув Максик, що Альба, біленький кролик, який гриз собі салатне листячко, перелякано випустив його з рота.
Якось увечері, після циркової вистави, вони сиділи в ресторані свого готелю у Страсбурзі, і пан професор Йокус фон Покус ласував гусячим паштетом з грибною підливою. Здебільшого він їв тільки після вистави, бо якщо вечеряв до неї, фрак ставав йому завузький. А це заважало його штукарству.
Адже в цьому фраці було сховано безліч речей. Приміром, чотири колоди гральних карт, п'ять букетів квітів, двадцять лез для бритв і вісім запалених сигарет. До того ще горлиці Мінна й Емма, білий кролик Альба і взагалі все, що потрібно було йому для фокусів. Тож професор вважав за краще зачекати з вечерею.
Тепер він сидів за столом, їв паштет із гусячої печінки з підсмаженим хлібом, а Максик сидів на столі перед самою тарілкою і пригощався невеличкими шматочками. Потім їм принесли віденський шніцель, фруктовий салат і каву. Чоловічок теж випив кави, тільки чверть ковтка. Врешті вони наїлися й сиділи задоволені, випроставши ноги, професор — під столом, а Чоловічок — на столі.
— Тепер я знаю, ким ти будеш,— сказав Йокус, випустивши в повітря гарне біле кільце сигаретного диму.
Максик зачудовано стежив за тим кільцем, що ставав дедалі більший і тонший, аж поки розтанув біля самої люстри. А тоді хлопець сказав:
— Ти тільки тепер про це дізнався? А я давно вже знаю. Я буду артистом.
— Ні! — гримнув професор.— Ти станеш перекладачем.
— Перекладачем?
— Це надзвичайно цікава робота. Ти вже знаєш німецьку мову і досить добре англійську і французьку, ще й трохи італійську та іспанську, а також...
— Голландську, і шведську, і датську мови,— закінчив Чоловічок.
— Так, так,— жваво вигукнув професор.— Якщо ми ще років зо два мандруватимемо з цирком по Європі, то всі ці мови ти знатимеш іще краще. Тоді ти складеш іспити в Женеві, в славнозвісній школі перекладачів. А після того ми поїдемо вдвох до Бонна. Там живе мій добрий ДРУГ.
— Він теж чарівник?
— Ні, бери вище. Він урядовець, начальник преси федеральної канцелярії. Я покажу йому твій женевський диплом, і, якщо все буде гаразд, ти станеш перекладачем при Міністерстві чужоземних справ або навіть при самому федеральному канцлерові. Канцлер — це найважливіший і наймогутніший чоловік. А що він часто буває за кордоном і розмовляє там з іншими канцлерами, то йому потрібен добрий перекладач.
— Але ж не хлопчик-мізинчик!
— Саме він, саме він! — заперечив професор.— І що менший, то краще! Наприклад, він візьме тебе до Парижа, аби щось обговорити з французьким президентом. Щось надзвичайно важливе. Але німецький канцлер не зовсім розуміє французьку мову, тож йому потрібний перекладач, який пояснюватиме слова французького президента.
— І цим перекладачем повинен бути саме я?
— Звичайно, дитино! — запевнив професор. Він був у захваті від свого задуму.— Ти сідаєш канцлерові у вухо й шепочеш йому німецькою мовою те, що президент говорить французькою.
— Та я ж упаду звідти,— зауважив Максик.
— Ні. По-перше, в нього можуть бути такі здоровенні вуха, що ти вільно сидітимеш у вушній раковині.
— А по-друге? Якщо в нього невеличкі вуха?
— Тоді він повісить собі на вухо золотий ланцюжок, ти сядеш на той ланцюжок, і люди шанобливо називатимуть тебе: "урядовець, найближчий до канцлерового вуха".