Одноманітний шерех перейшов у тишу. І всі зраділи цьому теплому дощу.
— Я ж казав, що буде дощ,— мовив Стась.
— Нічого ти не казав, то я казав про дощ,— заперечив Роман.
Я дивився, як оксамитовий рум'янець на обличчі Стася стає інтен-сивнішим і поширюється під самі вічі. Страшенно любив це явище.
— Не можеш не перечити,— мовив Стась.
— Добре, що нарвали сон-трави, після дощу геть стулила пелюстки,— сказав я.
— Чудові квіти,— відгукнулася пані С.
— А анемон ще нема,— зітхнув Стась.
— Я замовив білі квіти в місті,— поважним басом повідав Казьо. Не знаю чому, але ця Казева фраза видалась мені нетактовною.
Дім подружжя С. був старий, занедбаний, але просторий. Долі містилася їдальня, велика вітальня, мала вітальня, кабінет господаря, нагорі — коридор, з якого входили до спалень господарів, Лізи та гостей, а крім того, була ще "горішня гора": два покої з невеличким передпокоєм, власне, мансарди. В одному з тих покоїв мешкали хлопці, а другий випав мені.
— Позачиняйте нагорі двері,— нагадала пані С. — Там дощ заливає. Скочили на сходи я й Стась, полетіли до наших покоїв, але вікна там
були зачинені. Як поверталися, стрілись у передпокої поміж нашими кімнатами.
Стась узяв мене за руку й притримав. Не квапився додолу.
— Цей Казьо незносний,— сказав він. — Правда?
— Ні, чому? — відповів я.
Я забрав свою руку й мимоволі погладив його обличчя. Хотів переконатись, чи його рум'янець і на дотик такий, як персик. Стільки разів мав для цього нагоду, але зважився тільки в цю мить.
Стась раптово відхилив голову.
— Що з тобою? — спитав я.
— Сам не знаю,— відповів він,— здається, гарячки в мене нема. А може?..
— Плетеш дурниці,— сказав я.
На всяк випадок торкнувся його чола вустами. Було холодне.
Ми повернули до вітальні, де всі ще сиділи за столом. Коли заходили, Ліза глянула на Стася проникливим допитливим поглядом. Я трохи стривожився.
Дощ невдовзі вщух. Як прийшов раптово, так і пішов собі. Ми пили чай. Роман не міг стриматись і все захоплено дивився на Лізу. В Лізи була якась нова зачіска. Дві сплетені коси, скручені за вухами, а вуха в неї були маленькі, притиснені, мов квіти жасмину. Я уявив собі, що вони пахнуть фіалковим милом. Фіалкове мило лежало у ванній на столику,— певне, було Лізине.
За столом уже панував інший настрій. У повідчинювані вікна вливалося вогке, пропахле дощем повітря. Стась покашлював, але не згодився зачиняти вікно.
У ванній стояв запах фіалкового мила. Вчора я пережив у ванній дивну хвилю. Ванна, переобладнана з колишньої спальні, була звичайною великою кімнатою, тільки тепер тут стояли ванна, умивальник, стриміли металеві крани. Гарячої води не було; для купелі треба було затопити пічку. Того дня в печі не палили.
Коли зайшов до ванної, гадаючи, що вона вільна, там стояв Стась, цілком голий. Я вдав, що тим зовсім не знітився, і спитав:
— Що ти тут робиш? Теплої води немає.
— Справді,— зі смутком мовив Стась і далі безпорадно стоячи серед кімнати. Ванна була залита сонцем, і все тіло Стася світилося немовби власним світлом. Було бурштинове і трохи прозоре; я мив руки і вдавав, ніби нічого не бачу.
— Ти так змерзнеш,— сказав я.
— Ага,— мовив Стась,— уже змерз. Погрій мене. І підставив мені свої плечі.
Був доволі мізерної статури, худий і хисткий, але в поставі — елегантна юнача стрункість. Рушником, що був у мене в руці, я потер йому кілька разів плечі й передпліччя.
— Не знаю, чи це тобі допоможе,— сказав я.
— Певне, не дуже,— засміявся Стась,— але ліпше, ніж нічого.
— Нічого не вийде з твоєї купелі, скажи, хай запалять у грубці,— порадив я.
— Поки запалять, я перехочу,— зітхнув Стась.
І знову став серед кімнати ввесь у сонці й увесь бурштиновий. При цім бурштині ще ліпшим здавався його незвичний рум'янець. Я витер помиті руки рушником.
— Ну то що? — спитав я.
— Нічого,— мовив Стась, не дивлячись на мене.
Я ляснув його долонею по голих плечах і вийшов. Коли він перед цим затримав був мене в передпокої, мені пригадалася ця сцена в ванній.
За столом знову змінилась атмосфера. Підвечірок скінчився. Казьо, котрому, як нареченому, належало дбати про напої на завтрашній день, сперечався з майбутнім тестем про те, коли та скільки належало подавати шампанського. Казьо твердив, що з шампанського треба почати й подавати його ввесь час, а пан С. наполягав на білому й червоному винах, говорив навіть про вина домашні, про херес і мамалиґу. Казьо вважав це ста-росвітшиною й сміявся. А зрештою вже не було часу на нові закупки.
Хмари розійшлися, й сонце, схилившись на захід, освітлювало всю кімнату, грало в бурштинових низках у Лізи на шиї.
Кількість осіб у вітальні збільшилася. Прийшла Лізина вчителька співу — панна Ставро. Це була особа невеликого зросту, дуже старанно вбрана й зачесана. Знімаючи капелюшок перед люстром у передпокої, пояснювала господині:
— Я вже казала пані, що не зможу завтра бути на врочистостях. Забагато мусила б відмінити лекцій. Вже й так директор вважає, що я надто часто хворію. Тож прийшла нині попрощатися з Лізою. — Панна Ставро додала: — Попрощатися з її голосом.
Зрозуміло, що це були тільки відмовки. Не менше лекцій втратила нині, провадила їх в консерваторії та приватно як уранці, так і пополудні. Але, видно, мала нехіть до публічної демонстрації почуттів. До Лізи була дуже прив'язана і покладала на її голос величезні надії. Казала, що Ліза — найкраща з усіх учениць, яких вона будь-коли мала.
Дуже болісно переживала, що дівчина позбувається всіх можливостей кар'єри, аби осісти десь на селі під Житомиром.
— Насправді Житомир — це дуже музикальне місто,— промовила вона з іронією,— але...
При тім кисло всміхнулася. Мала дуже милий голос і нечітко вимовляла "р". Видно було, що водночас прикро вражена й пекельно зла на Казя, на Лізу, на її батьків, котрі дозволяють занапастити такий талант задля заміжжя.
Панна Ставро ніколи не мала ані найменшого заміру — принаймні так вона про це казала — змінити свій родинний стан. Зрештою не могла не стрівати чоловіків, яким подобалась. Була малого зросту, але дуже доладна, мала гарні руки, бюст трохи завеликий, бо вироблений співочими вправами; кучеряве волосся спадало їй на очі, і вона відгортала це пасмо щохвилі легким, певне, завченим, але в кожному разі принадним рухом.
Панну Ставро посадовили за стіл, налили їй чаю, Ліза принесла, певно, з кухні чи комори, кусень мигдалевого торту, призначеного для завтрашньої врочистости.
— Але ж, бачить пані,— мовив пан С,— я теж залишив свою контору й нині, й завтра там не буду. Не буду, та й годі.
Роман знетерпеливився.
— Хіба кораблі перестануть плавати Дніпром, якщо два дні в конторі не буде директора? — сказав він.
Пан С. усміхнувся:
— За два дні не перестануть... Але якби мене отак три дні не було в бюро?.. Могло б щось статись.
Панна Ставро старанно колотила ложечкою в склянці й уважно дивилась, чи цукор уже розчинився. Мені здалось, до очей їй підходили сльози.
Всі дивилися у вікна або на стіну.
— Хотіла попрощатися з голосом Лізи,— повторила панна Ставро. Роман стенув плечима:
— Переконаний, що Лізі швидко обридне Житомир, вона повернеться й заспіває нам.
Мене трохи розгнівила ця Романова тирада, тож я сказав:
— А може, вже так не заспіває. Казьо обурився:
— Що за дурниці! — А згодом, звертаючись до нареченої, додав: — Але Ліза заспіває нині для нас. Правда, Лізо?
Запанувало мовчання, Казьо явно подумав, що його не зрозуміли, бо ще докинув:
— На прощання.
Я дивувався й не міг збагнути, чому кожне слово Казя звучить так ненатурально й так дошкульно. Адже ж не було в його висловах нічого аж такого нетактовного. Ми всі хотіли, аби Ліза нам заспівала.
Панна Ставро була, власне кажучи, швидше педагогом з інтерпретації, ніж учителькою співу. Була дуже музикальна, але сама рідко співала. Подейкували, ніби колись у Відні виконувала химерну сюїту Шенберга "Місячний П'єро". А ще дуже добре грала на фортепіано.
Зрештою смеркало. Сонце сховалося за лісом, хоч іще не зайшло. Все небо зробилось рожевим, навіть малиновим, і це дивне світло вибивалось на всіх обличчях. Роман здавався дуже дивним у цьому блиску. Його шкіра стала рожевою.
Панна Ставро раптом підвелася з-за столу й підійшла до фортепіано. Ліза пішла за нею. Спинились перед клавіатурою, але не починали грати. Панна Ставро ледь обняла Лізу, і так вони повільно пройшлися вздовж усієї вітальні, стиха перемовляючись. Ми теж повставали, порозсідалися на кріслах, на канапках, розставлених без ладу.
Рожеве світло зійшло з Романового обличчя, і я побачив, яке воно бліде. А може, це мені лише так здалося, коли небо згасло і вже не було малиновим.
Ми сиділи мовчки, навіть Казьо здавався зворушеним.
Панна Ставро і Ліза ще двічі пройшлись уздовж покою. Я нишкнув у кутку канапи поруч зі Стасем. Перешіптувалися про речі відсторонені, власне, про торішній сніг. Кожного разу, коли жінки прямували в наш бік, Стась уривав мову, неначе очікуючи, що котрась із них щось скаже. Навіть злегка нахилявся. Але вони проминали нас байдуже, занурені в розмову.
Я уважно дивився на Стася. Ясна річ, з ним щось діялось. Але я не хотів бути нетактовним і нічого не казав.
Співрозмовниці затрималися в кінці вітальні і звідти, здалеку Ліза кинула на Стася погляд, сповнений тривоги. Він знову ворухнувсь, немов хотів підвестися. Але Ліза заходилася знову щось дуже жваво обговорювати з панною Ставро. Вони ще раз пройшлися вздовж покою. Поволі цілком стемніло. Роман запалив свічки на фортепіано.
Очі Стася блищали.
— В тебе температура? — спитав я.
— Звідки? — стенув він плечима.
Вони затрималися біля фортепіано. Панна Ставро вгледіла сон-траву в низьких склянках на чорній покришці. Вийняла дві квітки і пильно до них придивлялася. Була короткозора.
— Які чудові квіти,— сказала,— сон... Ліза усміхнулась.
Панна Ставро відкинула лівою рукою волосся, обернулася й сіла до роялю, який видавався занизьким навіть для неї.
Не вагаючись, вона швидко й з кришталевим дзвоном ударила по клавішах. Ліза стала й дивилась на неї.
Панна Ставро грала сонату Скарлатті. Грала швидко й завчено. Могла грати на фортепіано, як друкарка пише на машинці. Вигравала всі нюанси—а таке вигравання в Скарлатті дуже важке — вигравала, не дивлячись на клавіатуру, і її малі білі руки стрибали по клавішах, як птахи, що клюють зерно.
Вона дивилась увесь час на Лізу, котра застигла нерухомо збоку.