Потім він звертався до свого товариша: "Це плем'я живе в гирлі ріки; народ досить смердючий. Я пам'ятаю, що вони вже раз були. Чуєте гамір? З чим тільки не доводиться миритись у цій собачій країні. У мене аж голова розколюється!"
Такі прибуткові одвідини траплялися не часто. День у день двоє піонерів торгівлі й прогресу дивилися на своє порожнє подвір'я, що купалося в мерехтливому сяйві сонячного проміння. Під схилами високого берега невпинно мчала свої води мовчазна річка. Посеред течії, на піскуватих мілинах грілися проти сонця гіпопотами й алігатори. А навкруги стояли мовчазні й величні ліси, що ховали в собі могутнє й таємниче життя. Та двоє людей нічого не розуміли, нічим не цікавились, крім плину днів, що відділяли їх від прибуття слідуючого пароплава.
їхній попередник залишив кілька засмальцьованих книжок. Вони зібрали уривки різних романів і дуже зацікавилися, бо раніш їм ніколи не доводилося читати таких книг. І багато днів потім вони здіймали довгі й безглузді суперечки про зміст та дійових осіб. Тут, у центрі Африки, познайомилися вони з Рішельє та д'Артаньяном, з Яструбиним Оком та Батьком Горіо, і багатьма іншими героями. Всі ці вигадані персонажі стали їм за об'єкт для теревенів, немовби то були їхні живі друзі. Вони обмірковували їхні чесноти, вгадували, що їх на те чи інше спонукало, критикували їхні успіхи, обурювалися з їхнього підступства або ставилися з недовір'ям до їхньої мужності. Описи зло-чинств викликали в них незадоволення, а солоденькі й патетичні уривки глибоко вражали. Карльє прочищав горлянку й вигукував своїм солдатським голосом: "Яка нісе-
нітниця!" Очі Кайєрові сповнялися слізьми, товсті щоки тіпалися; він тер свою лисину й говорив: "Це чудова книга. Не думав і не гадав, що на світі є такі розумні люди".
Вони знайшли також кілька старих газет. Часописи обмірковували те, що їм дуже подобалося звати: "Поширення нашої колоніальної справи". Тут багато говорилося про права й обов'язки цивілізації, про святе завдання культуртрегерства, вихвалялося тих, хто несе світло, віру й комерцію у найтемніші закутки землі. Карльє і Кайєр читали, дивувалися й починали краще думати про себе.
Одного вечора Карльє сказав, вимахуючи рукою: "Через сто років, можливо, тут буде велике місто. Набережні й комори, бараки й біліардні... Цивілізація, хлопчику мій! А крім того, наша братва прочитає, що двоє гарних хлопців, Карльє і Кайєр, були першими цивілізованими людьми у цій місцевості".
Кайєр мотнув головою: "Так, про це любо думати".
Вони, здавалося, й забули про свого померлого попередника, але одного ранку Карльє вийшов з хати і зміцнив похилого хреста. "Мене не раз коробило, як я проходив біля нього,— пояснив він Кайєрові,— адже він так схилився, що мене самого тягло набік. От я й поставив його прямо".
Іноді їх одвідував Гобіла, що був начальником в сусідніх селах. Це був сухорлявий чорний дикун, з посивілою головою. Стегна його оповивав шматок білої матерії, а на спину спадала шолудива шкура пантери. Ступав він широко своїми худими ногами, розмахуючи палицею, такою ж довгою, як і сам, і, увійшовши в кімнату, сідав навпочіпки ліворуч од дверей. Так він сидів, слідкуючи за Кайєром, і вряди-годи виголошував промову, якої той не розумів. А Кайєр, не полишаючи своєї праці, приязним голосом казав: "Як ти живеш, старе опудало?" І вони усміхалися один одному. Обом білим подобалася ця стара незрозуміла істота, і вони звали його "батько Гобіла".
Гобіла тримав себе по-батьківському, й здавалося, що він дійсно любить усіх білих. Усі вони видавалися йому дуже молодими, усі однакові на лице, розрізнити їх можна було тільки по постаті, і він знав, що всі вони — брати й безсмертні. Смерть художника,— першої білої людини, яку він добре знав,— не похитнула його віри, бо він був глибоко переконаний, що білий чужинець прикинувся мертвим і примусив поховати себе з якоюсь таємничою метою, про яку даремно й дізнаватися. Можливо, що він в такий спосіб попав додому, на свою батьківщину? В усякому разі, ці двоє були його братами, й на них він зосередив свою фанатичну прихильність. Вони теж були досить таки прихильними до нього: Карльє плескав його по спині й часто розважав, запалюючи сірника, а Кайєр завжди з охотою давав йому понюхати пляшку з нашатирним спиртом. Одним словом, вони поводилися з ним точнісінько, як і та біла істота, що заховалася в могилі. Гобіла уважно приглядався до них. Можливо, що обоє вони були тією ж самою істотою, що й той другий,— принаймні один з них. Він не міг розв'язати цієї таємниці, але весь час ставився до них з побожністю. Ось чому жінки з його села щоранку довгою низкою йшли до станції і приносили білим різну птицю, солодку картоплю, пальмове вино, а іноді й цілого цапа. Адже Компанія ніколи не дає досить провізії, і агенти відчували потребу в продуктах. Вони мали їх з доброї волі Гобіли і жили добре. Іноді одного з них тіпала пропасниця, тоді другий піклувався про нього зі зворушливою відданістю. Великого значення вони не надавали хворобі, але пропасниця знесилювала їх, і вигляд їхній ставав усе гіршим.
Очі в Карльє позападали, він зробився дражливим. Кайєр теж схуд; його миршаве обличчя й обвислий живіт робили його схожим на чаклуна. Але, весь час живучи вкупі, вони не помічали, як поволі мінявся їх зовнішній вигляд, а одночасно і їхній настрій.
Так минуло п'ять місяців.
Одного ранку, коли Кайєр і Карльє, умостившись на своїх стільцях, сиділи на веранді й розмовляли, з лісу вийшов озброєний натовп людей і наблизився до станції. Це були люди, невідомі в тих краях. Вони були високі і стрункі, зодягнені в синє вбрання з торочками. Кожен з них на голому плечі тримав рушницю. Макола дуже занепокоївся й вибіг зі складу їм назустріч. Вони сміливо увійшли в подвір'я й з презирством оглянулись навкруги, їхній ватажок,— дужий і рішучий негр з налитими кров'ю очима,— зупинився перед верандою й виголосив довгу промову. Він часто вимахував руками і раптом, зовсім несподівано, замовк.
В інтонації його, в звуках довгих речень було щось таке, що збентежило обох білих. Воно нагадувало їм щось дуже схоже на мову цивілізованих людей.
"Що це за говірка? —промовив здивований Карльє.— Мені спочатку здалося, що цей чолов'яга говорить по-фран-цузьки. В усякому разі ця тарабарщина цілком відмінна від того, що ми досі чули".
"Так,—згодився Кайєр.—Ей, Маколо, що він там каже? Звідкіля вони? Хто вони такі?"
Але Макола, що стояв, як на гарячому вугіллі, хутко сказав: "Не знаю. Вони прийшли здалеку. Може, м-с Прайс зрозуміє".
Ватажок, помовчавши з хвилину, сказав щось Маколі; той мотнув головою. Негр оглянувся й, помітивши хату Маколи, пішов туди. Через хвилину вони почули, що м-с Макола жваво з ним розмовляє. Інші негри — їх було всього шестеро — розповзлись хто куди: зазирнули у склад, зібралися навколо могили; з виглядом людей, що усе знають, показували на хрест і взагалі поводились, як у себе вдома.
"Мені ці люди щось не подобаються, і я гадаю, Кайєр, що вони прийшли з морського берета, бо у них є рушниці", говорив Карльє.
Кайєрові ці люди теж не подобалися. І друзі вперше усвідомили, що живуть вони в умовах, де незвичне може бути небезпечним, і жодна сила не оборонить їх крім них самих. їм стало моторошно, і, увійшовши до кімнати, вони зарядили свої револьвери.
"Треба сказати, щоб Макола спровадив їх завидна звідціля", промовив Кайєр.
Коли звернуло вже за південь, чужинці самі пішли, пообідавши тим, що зготувала їм м-с Макола.
Жінка-велетень була в піднесеному настрої. Вона голосно торохтіла з неграми, показуючи на ліс і гори, а Макола сидів збоку й стежив за ними. Іноді він вставав і щось пошепки говорив своїй жінці. Він провів незнайомих одвіду-вачів до яру, що був за станцією, і вернувся назад дуже заклопотаний. Коли білі розпитували його, він поводився якось незвичайно: здавалося, нічого не розумів, навіть забув французьку мову і взагалі розучився говорити. Кайєр і Карльє вирішили, що він хильнув надто багато пальмового вина.
Вони поклали собі вартувати по черзі, але ввечері було так тихо й спокійно, що обидва, як і завжди, уклалися спати. Та всю ніч їх турбував гуркіт барабанів, глухе торохтіння й дудіння, неначе вся країна перетворилася на один велетенський барабан, що бив на сполох. Крізь цей неса? мовитий гамір прохоплювалися різкі вигуки, схожі на уривки пісень з божевільного дому, й пронизливі викрики, що, здавалось, знімались аж до самого неба.
Карльє й Кайєрові спалось погано. їм здавалося, що вони чули навіть постріли, але не могли збагнути, звідкіля вони долинали. Вранці Макола кудись пішов. Опівдні він вернувся з одним із учорашніх одвідувачів і весь час уникав зустрічі з Кайєром. Кайєр дивувався. Карльє, що ходив на річку ловити рибу, вернувшись додому, сказав: "Негри страшенно сполошені; хотів би я знати, що сталося. Мабуть, човнів з п'ятнадцять переплило річку, поки я ловив рибу". Дуже збентежений, Кайєр промовив: "Еге ж, і Макола поводиться сьогодні якось дивно". Карльє порадив: "Скличте, на випадок сполоху, усіх наших людей".
II
На станції було десятеро людей, що їх залишив тут директор. Компанія найняла їх на шість місяців, але вони не мали жодного уявлення про час і тому служили справі прогресу вже понад два роки. їх плем'я жило десь в далекому закуткові цієї країни темноти й горя, тому вони не тікали з станції, боячись, що їх, як волоцюг і чужинців, уб'ють тутешні люди. Жили вони в солом'яних курінях, на схилі яруги, вкритої очеретом. Тут вони не були щасливі і з жалем згадували свята, чаклунства, принесення людей у жертву богам — там, в рідній країні, де.вони мали батьків, братів, сестер, улюблених ватажків, любих друзів та інші зв'язки, властиві людині. Крім того, риж, що його видавала їм Компанія, не засвоювався їхніми шлунками, бо в них на батьківщині такої їжі не було, й вони до неї ніяк не могли звикнути. Внаслідок цього вони часто хворіли й почували себе зовсім нещасними. Коли б вони були з іншого племені, то наважилися б умерти,— деяким дикунам нема нічого легшого, як скінчити життя самогубством і звільнитись таким чином від тягаря існування. Але вони походили з войовничого племені, що підпилювало собі зуби, були сміливі і мовчки ниділи в хворобах і тузі.