Трійці на Фільценграбені, а друге — до церкви діви Марії в Ліскірхені; це був ніби вияв щонайбільшої віротерпимості, і найкращою оздобою його було те, що третьої неділі до церкви не йшло жодне. Правда, батько часто запевняв мене, що я християнин, бо мене охрестили, але основ християнської віри я не навчався ніколи. Хоча мені вже під п'ятдесят, я й досі блукаю потемки, а в податковому відділі вважаюсь атеїстом, бо не плачу церковного податку.
Я залюбки став би євреєм, щоб позбутись отого прикрого прочерку в графі "віровизнання", але батько каже, що по його смерті, коли стане відомо, якої він був віри, мені доведеться вийти з іудейської громади, а це можуть витлумачити хибно. Отож у приватних розмовах я люблю називати себе "християнином майбутнього", і це накликає на мене несправедливу підозру, ніби я адвентист. З погляду віровизнання я, так би мовити, tabula rasa — чистий аркуш паперу, привід до розпачу, для атеїстів я — сіль в оці, для християн — "незясований випадок", байдужий до віри, недозрілий, що надмірно шанує пам'ять покійної матері; а, як недавно сказав мені один слуга божий, "шана — це не богословська категорія". Шкода, бо інакше я міг би бути дуже побожною людиною. Не тільки про себе, а й про всіх згадуваних у цьому оповіданні я хотів би написати не у викінченій, послідовній формі, а на взірець отих альбомів "Розмалюй сам", які ми знаємо ще з нашого щасливого дитинства: такий альбом можна було купити за десять по^енігів (а в магазині стандартних цін за ті ж гроші навіть два). То були стандартні подарунки скупих і невинахідливих дядечків і тітусь, певних, що набір фарб із пензликом або кольорових олівців ти вже маєш. У тих альбомах були надруковані самі контури малюнків — лініями або навіть пунктиром, який треба було з'єднати лінією в контур. Навіть це з'єднання точок лишало якусь свободу творчості, а вже заповнювати контури фарбами можна було з повною свободою. Постать, у якій тільки по комірцю та тонзурі можна було розпізнати священика, ви могли убрати не лише в чорне, як звичайно ходять церковні служителі, а й у біле, червоне, коричневе чи лілове. А що нагорі сторінки ще лишалося місце для вільної творчості, то головний убір можна було намалювати який завгодно — від невеличкої шапочки до тіари. Можна було зробити з нього й рабина або начепити йому брижі, що перетворили б його в післяреформатського протестантського священика. А коли треба, береш енциклопедію, розгортаєш на статті "Церковне облачення" і тоді точно знаєш, що дати йому на шию, на голову, на ноги, (приміром, сандалі францисканця), щоб мати саме такого слугу божого, як тобі треба. Звичайно, можна було й не звертати уваги на скупі обриси пропонованого тобі "священика" і зобразити там селянина, пекаря або пивовара, а то й Цезаря, хіроманта чи блазня. Досить незграбно обведену суцільними та пунктирними лініями постать із компостером у руці можна було розмалювати фарбами як кондуктора в трамваї, поїзді чи автобусі, а коли хтось
(проти цього не заперечувала й друкована інструкція) кількома вправними штрихами перетворював компостер у погаслу люльку або видовжував його в ковіньку, міг вийти музейний служитель, фабричний воротар або старий солдат, що браво марширує на зустріч ветеранів. Принаймні я завжди щедро користувався цією свободою змін і, жахаючи матір, завжди перетворював контурних кухарів на хірургів під час операції, роблячи з ополоника скальпель, а ковпаки ніби припліскував, розширюючи обличчя. З контурами жінок я поводився ще безцеремонніше: оскільки намалювати будь-які грати дуже легко, я їх усіх перетворював на черниць, а втім, батькові часом здавалось, ніби то одаліски в гаремі.
Кожен зрозумів: кілька готових штрихів, доповнених уміло розставленими точками пунктиру, дають куди більше свободи, ніж ота палко жадана абсолютна свобода творчості, коли все залежить від чиєїсь особистої уяви, а тій уяві, як відомо, здебільшого не спадає на думку нічого, і чистий аркуш навіює таку саму тугу, як нудна година перед зіпсованим телевізором. Я присвятив тут вимираючому мистецтву "Розмалюй сам" кілька прощальних слів і думок не тільки для того, щоб відвернути надто пильну увагу від власної особи. Відколи наші діти навчились малювати на чистому папері так, що хоч на виставку подавай, і в чотирнадцять років говорити про Кафку, деякі виставки картин дорослих, як і деякі їхні міркування про літературу, стали просто нестерпними. По-справжньому наївне ягнятко, яке до того ж уміє розгадувати усмішку авгурів, звичайно, ще до заклання зуміє розмістити свої нутрощі в цікавому й значущому порядку, а наковтавшись усіляких шпильок та голок, партійних і інших значків, підготувати належним чином вміст кишок; зате ягнятко, й не наївне, і не здатне тлумачити усмішки авгурів, показує свої нутрощі такими "як вони є насправді": нікчемні кишки, по яких нізащо не провістиш майбутнього. Отож я пропоную кілька штрихів, кілька точок пунктиру, що їх читач може використати як основу для розмалювання тієї меморіальної каплиці, яку являє собою це оповідання; він може оздобити її в будь-якій техніці: фрески, сграфіто, мозаїки.
Передній і задній плани я лишаю зовсім вільними: для піднятих вказівних пальців, заломлених в обуренні чи розпачі рук, для голів, що кивають докірливо, для стиснутих у батьківській суворості та мудрості рук, для наморщених лобів, затиснутих носів, луснутих комірців (з краватками й без них, збрижених, як у духовних осіб, і ні), для танцю святого Вітта, для піни на губах, для розкиданого з печінки й нирок каміння, що виникло з моєї вини.
Я, неначе скупий дядько чи ощадна тітка, гадаю, що читач уже має коробочку з фарбами або набір кольорових олівців. А хто має тільки олівця, чорнильницю чи залишки туші, хай спробує малювати одним кольором.
Якщо комусь бракуватиме в оповіданні другого, третього, четвертого планів, я пропоную натомість різні історичні нашарування: намул історії, який можна брати задарма, і мотлох історії, навіть іще дешевший. Я дозволяю також подовжувати на малюнку мої ноги або вкласти мені в руку лопатку археолога, щоб я міг видобути на світ щось цікаве: браслетку Агріппіни, яку вона, геть п'яна, загубила в бійці з п'яними матросами Рейнської фхпотилії римлян там, де стояв (і знову стоїть) мій батьківський дім, або черевик святої Урсули, або ґудзик із шинелі генерала де Голля, відірваний руками захопленої юрби й занесений по новітніх каналах у більш цікаві історичні шари. Сам я вже відкопав дещо варте уваги; руків'я меча Германіка — він загубив його в ту хвилину, коли занадто рвучко, майже нервозно (а може, навіть істерично) шарпонув його з піхов, аби показати розгніваній юрбі римсько-германських заколотників той меч, із яким він так часто водив їх до перемог; добре збережене пасмо білявого германського волосся, з голови Тумеліка, як я встановив без найменших труднощів; та й іще дещо — не буду розповідати, що саме, аби не розбудити в туристах заздрості й охоти теж покопатися там.
А тепер годі ухилятися від теми ні назад, ні вбік: рушаймо прямо до мети, простуймо нарешті до чогось реального — до Кельна. Грандіозна спадщина, велетенський історичний багаж (принаймні за обсягом грандіозний). Та перше ніж загрузнути в мулі історії, виконаймо те, що матроси називають "Корабель до бою!" Якби я тільки згадав про те, що Калігу-ла саме тут, здобуваючи собі оманливу, брехливу славу, штучно провокував сутички з тенктерами та сикамбрами, це б уже потягло нас у безкраю далечінь, не лишаючи ніякої надії досягти берега. Якби я захотів проникнути до шару Калігули, четвертого знизу, мені довелось би знімати всі верхні шари, десь так із дванадцять, і тоді б я виявив, що навіть верхній шар уже геть забито історичними уламками: вапном, потрощеними меблями, людськими кістками, касками, протигазами, пряжками від ременів,— його тільки трохи втрамбовано чи втоптано. То, не кажучи вже про все інше, як же мені пояснити нашим нащадкам, що міг означати напис на пряжці: "З нами бог"? Я вже визнав, що народивсь у Кельні (факт, що змусить лівих, правих, середніх і грегоріанських католиків, як і рейнських та інших протестантів і доктринерів усіх мастей, тобто майже всіх без винятку, в розпачі заломити руки), тому я хочу, щоб дати ще й підстави для недовіри й непорозуміння, запропонувати на вибір, як місце свого народження, чотири вулиці: Рейнаушт-расе, Гросе Вічгасе, Фільценграбен і Рейнгасе, і хто подумає, що я підставляю свій батьківський дім неподалік тих осель, де зазнав фіаско Ніцше, але здобув успіх один пізніший філософ, той нехай знає, що на жодній із цих вулиць не вправлялись і не вправляються в тому ремеслі, представницею якого п'яні римські матроси визнали Агріппіну, і коли досвідчені нишпорки від археології візьмуться до розкопок, щоб установити, де насправді билась Агріппіна з матросами, де насправді зійшов на берег Тумелік, де виголосив свою знамениту промову Германік, тоді я спробую іще збільшити загальну плутанину й додам, що коли хтось знайде в моїй колекції шкатулку зі слонової кістки й спитає, чиє волосся в ній лежить, то я відповім, що то волосся з голови одного Лохнерового натурника або святого Енгельберта; в містах, де багато прочан, такі помилки дозволенні й звичайні.
Коли мене питають про мою національність, я навпростець кажу: єврей-германець християнин. Середню ланку цієї тріади можна замінити назвою будь-якої національності, що живе в Кельні, чи то чистої, чи то мішаної — лапландців, чи шведо-лапландців, чи словено-італійців; від обох зовнішніх ланок—"єврей-християнин" —які держать усю цю мішанину вкупі, я не можу відмовитись: того, хто не належить до жодної з трьох категорій або тільки до одної (скажімо, суміш слов'янина з германцем), одразу ж вважатимуть "придатним до служби", і він дістане негайний виклик на призовний пункт. Умови всім відомі: бути чисто помитим і готовим у будь-яку хвилину роздягтися догола.
II
Покінчивши з внутрішнім обстеженням моєї особи, швидше переходьмо до зовнішнього: зріст —1 м 78 сму волосся — темно-русяве, вага — нормальна. Особливі прикмети: трохи накульгує (кульове поранення кульшового суглоба).
Коли я 22 вересня 1938 року о четвертій сорок п'ять по обіді сів перед кельнським Головним вокзалом у трамвай № 7, на мені була біла сорочка й штани темно-оливкового кольору, в яких кожен (тоді) втаємничений зразу розпізнав би формені.