Наближався світанок, і врешті вирішили негайно починати самий розтин; але один з дослідників дуже хотів перевірити якусь свою гіпотезу й наполіг, щоб батарею ще замкнули на грудний м'яз. Зробили глибокий надріз і швиденько встромили туди контактний дріт; і враз труп квапливими, але зовсім не конвульсивними рухами встав зі стола, вийшов насеред кімнати, озирнувся круг себе тривожним поглядом — і заговорив. Слова були незрозумілі, але виразні, членоподільні. Докінчивши мову, він важко впав додолу.
Якусь хвилину всі були паралізовані жахом, але критична ситуація швидко вернула їх до тями. Видно було, що містер Степлтон живий, хоч і непритомний. З допомогою ефіру його очутили, потім швидко підлікували й вернули в товариство друзів,— щоправда, не відкриваючи їм історії його воскресіння, поки не стало ясно, що можна не боятись нової катастрофи. Можна уявити собі їхній подив, їхнє сторопіння.
Але найдивовижніше в усій цій пригоді те, що розповів сам містер Степлтон. Він заявив, що не втрачав цілком притомності ні на хвилину, а, хоча туманно й плутано, усвідомлював усе, що діялося з ним від тієї миті, коли лікарі оголосили його померлим, аж до тієї, коли він, зомлівши, впав посеред операційного покою. "Я живий" — такі були ті незрозумілі слова, що він розпачливо силкувався вимовити, коли побачив, що його збираються розтинати.
Неважко було б навести ще чимало таких історій, але я кінчаю з цим, бо вже нема потреби доводити той факт, що інколи людей ховають передчасно. Коли подумати, як рідко, через саму природу таких випадків, ми дізнаємося про них, доведеться визнати, що вони нерідко стаються без нашого відома. І справді, навряд чи коли, розкопуючи старе кладовище, не натрапляли на жоден кістяк, який лежав би в позі, що збуджувала найжахливіші підозри.
Підозри справді жахливі — але наскільки жахливіша доля! Можна без вагання твердити, що нема жодної події, так страхітливо здатної навіювати уявлення про найтяжчі з можливих тілесні й душевні муки, як похорон живцем. Нестерпно згнічені груди... задушливий запах вогкої землі... смертне вбрання, прилипле до тіла... щільні обійми тісної домовини... чорнота абсолютної ночі... приголомшлива тиша морського штилю... невидима, але відчутна присутність Хробака-Здобичника... всі ці речі, разом з думками про повітря й зелену траву нагорі, споминами про любих друзів, що прилетіли б, мов на крилах, рятувати нас, якби відали про нашу долю, та свідомістю того, що вони ніколи про неї не довідаються, що наш безнадійний пай такий самий, як у справді померлих,— усі ці думки, кажу, вливають у наше серце, ще трепетне, такий безмір гнітючого, нестерпного жаху, що перед ним мусить відступити найсміливіша фантазія. Ми не знаємо нічого. Ми не знаємо на світі гірших смертних мук; ми не уявляємо нічого страхітливішого і в найглибших колах Пекла. Таким чином, усі оповідання на цю тему мають глибокий інтерес; проте цей інтерес, завдяки священному жахові, властивому цій темі, дуже слушним і своєрідним чином залежить від нашої думки про те, чи розповідь правдива. Те, що я маю розповісти далі, відоме мені безпосередньо з особистого досвіду.
Кілька років я страждав від нападів якогось дивного розладу, що його лікарі умовились називати каталепсією — за браком точнішої назви. Хоча й безпосередні, й більш далекі причини і навіть сам діагноз цієї хвороби лишаються загадкою, явні, очевидні прояви її досить легко визначити. Різняться окремі випадки переважно інтенсивністю. Інколи хворий лежить один день або навіть менше в цілковитій летаргії. Він нічого не відчуває і не рухається, але биття серця, хоча й дуже кволе, можна вловити; в тілі лишається трохи тепла; посередині щік є бліді рум'янці; а коли до губів піднести дзеркало, можна виявити кволий, нерівний, тремтливий віддих. Далі буває, що такий транс розтягується на кілька тижнів і навіть місяців, а найпильніше дослідження, найретельніші медичні проби не можуть виявити в хворому ніяких ознак життя: він нічим не різниться від трупа. Звичайно від передчасного поховання його рятує тільки те, що близькі люди знають за ним і в минулому напади каталепсії, тож гадають, що й це такий напад, а насамперед — вони не бачать ознак тління. На щастя, хвороба розвивається поступово. Перші вияви, хоча й не дуже виразні, не лишають сумнівів. Помалу напади стають виразні, і кожен буває довший від попереднього. В цьому полягає головна гарантія від поховання живцем. Але ті нещасливці, в кого, як то інколи буває, вже перший напад дуже гострий, майже неминуче приречені до такого поховання живцем.
Моя недуга нічим особливо не різнилась від описаних у медичній літературі випадків. Інколи без будь-якої видимої причини я помалу западав у стан якоїсь напівнепритомності, і в цьому стані, не відчуваючи ніякого болю, але нездатний поворухнутись і по-справжньому мислити, тільки якось тьмяно, летаргічно усвідомлюючи, що я живий і що біля мого ліжка є люди, я лишався, поки в недузі наставала криза і я раптово вертався до цілковитої свідомості. А інколи мене кидало в каталептичний стан відразу. Мені ставало млосно, тіло сковував холод, у голові наморочилось, і я безвладно падав. Відтак цілі тижні все було порожнє, чорне, безмовне, світ поринав у Небуття. Немовби все зникало, переставало існувати. З таких нападів я прокидався, навпаки, поступово. Як ото день світає бездомному самотньому жебракові, що тинявся по безлюдних вулицях довгу зимову ніч,— отак мляво, отак безсило, отак невесело верталося до мене світло Душі.
Як не зважати на цю схильність до трансів, моє здоров'я було загалом нібито добре; і я не міг відчувати, що моя головна недуга відбивалася на всьому стані організму — хіба лиш деякі особливості мого щоденного сну могли сприйматись як її вплив. Прокинувшись, я інколи не міг зразу прийти до тями і завжди чималу хвилину лишався в якомусь сторопінні й розгубленості: моє мислення взагалі, а пам'ять зокрема були неначе зовсім відсутні.
В усіх моїх переживаннях не було фізичного страждання, зате був безмір душевних мук. Моя уява робилась замогильною. Я весь час говорив про "могили, хробаків та епітафії". Я витав у мареннях про смерть, і з голови мені не йшла думка, що мене поховають живого. Страшна небезпека, нависла наді мною, не давала мені спокою день і ніч. Удень ці роздуми були надміру тяжкі; вночі нестерпні. Коли понура темрява застилала землю, тоді я від кожної жахливої думки тремтів, як ото тремтять пір'яні султани над катафалком. Коли сама моя природа більш не могла витерпіти без сну, я силував себе заснути, здригаючись від уявлення, ніби прокидаюсь у труні. А коли врешті засинав, то ніби провалювався в світ марень, над яким розпростирала величезні чорні крила єдина, нездоланна ідея Могили.
Із незліченних образів мороку, що гнітили мене в снах, я замалюю одне-єдине видиво. Мені снилось, ніби я поринув у каталептичний транс, глибший і триваліший, ніж звичайно. Зненацька на чоло моє лягла крижана рука, і нетерплячий, уривчастий голос шепнув мені у вухо: "Прокинься!"
Я сів у ліжку. Темрява була непроглядна. Я не міг пригадати, ні коли запав у транс, ні де лежу. Сидячи нерухомо й силкуючись зібрати докупи думки, я відчув, що крижані пальці стиснули мій зап'ясток і струснули ним, а уривчастий голос промовив знову:
— Прокинься! Не чуєш, що я кажу?
— А хто ж ти? — спитав я.
— Я не маю імені в тих сферах, де перебуваю,— сумно відповів голос.— Я був смертним, а тепер я демон. Я був безжальним, а став жалісливим. Ти відчуваєш, що я тремчу. Зуби мої цокочуть, але не від холоду ночі — цієї нескінченної ночі. Але ця гидота нестерпна. Як ти можеш спати спокійно? Я не можу спочити через оті передсмертні крики. Цих стогонів я не можу витерпіти. Встань! Вийди зі мною в кромішню Ніч, і я відкрию перед тобою могили. Чи це не видовище мук? Дивись!
Я звів очі, і невидима постать, що все тримала мене за руку, звеліла розкритись могилам усього людства; і з кожної полився тьмяний фосфоричний посвіт тління, я зміг заглянути в найглибші склепи, побачити сповиті саванами останки, що лежали в сумній і поважній дрімоті серед хробаччя. Та леле! Справді заснулих було на багато мільйонів менше, ніж тих, що не спали зовсім, і я бачив кволе ворушіння, скорботний неспокій повсюди, і з глибини незліченних ям долинав печальний шелест убрань похованих. І серед тих, що начебто лежали спокійно, я бачив безліч таких, що більш або менш змінили невигідну застиглу позу, в якій їх поховано. Я все дивився й дивився, та ось голос промовив знову:
— Хіба ж це... ох, хіба ж це видовище не крає серця? Та перше ніж я здобувся на відповідь, постать випустила мою руку, фосфоричний посвіт погас, і могили враз із силою закрились, а з глибини їх полинули розпачливі стогони: "Хіба ж це... ох, хіба ж це видовище не крає серця?"
Такі от примари, являючись мені вночі, поширювали свій страхітний вплив і на денні години. Мої нерви були перенапружені, і я став жертвою невідчепного жаху. Я не наважувався відходити, чи від'їздити, чи взагалі віддалятись далеко від дому. Я боявся опинитися десь, де не буде нікого з тих, хто знав мою схильність до каталепсії, бо зі мною міг статися несподіваний напад, і мене тоді могли поховати раніше, ніж мій справжній стан буде з'ясовано. Я боявся звіритись турботам і відданості найщиріших друзів. Мене жахало, що й вони, коли мій каталептичний стан затягнеться далеко понад звичайну міру, можуть схилитися до думки, що я більш не прокинусь. Я дійшов до того, що боявся, чи не надокучив їм, завдаючи такого клопоту, настільки, що вони раді будуть визнати надміру тривалий напад достатньою причиною для того, щоб спекатись мене. Марно силкувались вони заспокоїти мене найурочистішими обіцянками. Я вимагав від них присягатися всім святим, що вони ні в якому разі не ховатимуть мене доти, поки розпад плоті зайде аж так далеко, що трупа вже не можна буде зберігати. І навіть тоді мій смертельний страх не могли збороти ніякі запевнення й умовляння. Я вдався до цілої низки хитромудрих застережних заходів. Поміж усього іншого, я наказав так переобладнати мій родинний склеп, щоб він легко відчинявся зсередини. Від найлегшого тиску на довгий важіль, що сягав далеко в гробницю, залізна брама розчинялася навстіж.