Справедливість була цілком на боці маленького зляканого собаки, і, здавалось, койот і Чинк розуміли це. З лютим гарчанням койот відступив, присягаючись, на свій лад, роздерти собаку на шматки. Проте він не наважився зайти до намету, хоч йому й дуже хотілося.
Потім почалася справжня облога. Койот повертався щохвилини і кружляв навколо намету, із зневажливим виглядом гребучи землю задніми лапами і підходячи до відкритого входу, де його негайно зустрічав, носом до носа, маленький нещасний Чинк. Він був напівмертвий від страху, та відвага одразу ж спалахувала в його серці, як тільки він бачив загрозу речам, які охороняв.
Весь цей день Чинк нічого не їв. Він тільки зміг двічі чи тричі вислизнути з намету, щоб напитись із струмочка води, але так само легко знайти їжу він не міг. Можна було прогризти дірку в мішку і з’їсти трохи копченої свинини, але не зробив цього, бо йому довірили стерегти її. Чинк міг також вибрати нагоду кинути свій пост і нишком прослизнути в наш табір, де його, напевно, добре б нагодували. Однак ні: скрута розвинула в нього кращі собачі якості. Він був готовий померти на своєму посту, якби в цьому виникла потреба, щоб виправдати довір’я свого хазяїна, який десь гуляв.
Протягом чотирьох жахливих днів і чотирьох ночей хоробрий маленький собака не відступав і охороняв намет і хазяйське добро від койота, що вселяв у нього смертельний жах.
На п’ятий день старий Обрі помітив, що він не дома, і зрозумів, що його табір в горах охороняється всього тільки маленьким собакою. Він уже стомився від гульні. Сівши на коня, Обрі вирушив через гори додому. Він був тверезий, але почував себе погано. По дорозі Обрі згадав, що він нічого не залишив Чинку їсти.
"Сподіваюсь, собаченя не перевело все м’ясо", подумав Обрі, і швидше погнав коня. Нарешті, він виїхав на вершину гори, звідки було видно намет. Намет стояв на місці, а біля входу з гарчанням шкірили один на одного зуби великий лютий койот і маленький Чинк.
— Щоб мені згоріти! — вигукнув Обрі.— Я зовсім забув про цього клятого койота. Бідолашний Чинк випив, мабуть, не один ківш лиха. І як це його не з’їли і табір не розтягли?
А Чинк напружував останні сили. Ноги йому тремтіли від страху і голоду, але він не відступав і був, очевидно, готовий померти, захищаючи намет.
Холодні сірі очі Обрі зразу ж охопили всю цю картину. Під’їхавши до намету, він побачив м’ясо і зрозумів, що Чинк нічого не їв відтоді, як він поїхав. А коли . цуценя, тремтячи від страху і слабості, підповзло до нього, зазирнуло у вічі й лизнуло руку, ніби кажучи: "Я зробив те, що ти мені наказав", то для старого Обрі це було вже занадто. В його очах бриніли сльози, коли він поквапливо діставав їжу для маленького героя.
Потім горець обернувся до цуценяти і сказав:
Чинк, дорогий друже, я повівся з тобою погано, а ти зі мною — добре. Я більше ніколи не залишу тебе самого і теж поводитимусь з тобою добре. Я почастував би тебе горілкою, але ти не п’єш її. Що ж мені для тебе зробити? Стривай, я можу усунути найбільшу неприємність в твоєму житті!
І Обрі зняв з жердини в наметі свою гордість — дорогоцінну для нього багатозарядну рушницю, зірвав, ні на хвилину не замислившись над тим, що йому за це буде, урядові печатки і вийшов за двері.
Койот, як завжди, сидів неподалік намету і люто шкірив зуби. Гримнув постріл, і царство жаху для Чинка скінчилось.
Дарма, що прийшли солдати і побачили, що Обрі порушив закон про охорону Йєллоустонського парку, застріливши койота!
Дарма, що в нього відібрали потім рушницю і зламали її, а самого його разом з Чинком вигнали з парку, пообіцявши посадити в тюрму, якщо він повернеться. Тепер для Обрі це не мало значення!
— Ну що ж,— сказав він,— я зробив те, що треба, я помстився за свого товариша, який завжди ставився до мене добре.