Крім того, "сумління не дозволяло" йому продати вовка. Проте "сумління" одразу перестало заважати, як тільки погодились на його ціну. Найперше Хоган подбав, щоб спровадити маленького Джіма. І він послав сина з якимсь дорученням до бабусі. Потім вовка загнали в буду, забили її цвяхами, поставили на фургон і вивезли у відкриту прерію.
Собак ледве можна було стримати — вони так і рвалися, як тільки зачули вовка. Але кілька сильних чоловік держали їх на припоні, поки фургон відвезли на півмилі далі. Вовка насилу вигнали з буди. Спочатку він здавався зляканим і понурим, шукав, де б йому сховатися, а не те, щоб кусати кого. Але, відчувши себе на волі та ще й гнаний свистом та тюканням, він скрадливо потрюхикав на південь, де місцевість здавалася пересіченою. Тієї ж миті спустили собак, і вони з несамовитим гавканням кинулися за молодим вовком. Голосно тюкаючи, вершники поскакали за ними. З самого початку було ясно, що вовкові не втекти: доги мчали набагато швидше — білий міг бігти не гірше за хорта. Німець кричав у нестримному захваті, дивлячись, як білий летить через прерію, з кожною хвилиною наближаючись до вовка. Багато хто пропонував битися об заклад, що собаки переможуть, але ніхто не хотів приймати цих пропозицій. Погоджувалися лише ставити на одну собаку проти другої. Молодий вовк мчав тепер що було сили, але незабаром білий дог наздогнав його і підскочив до нього впритул.
— Дивіться тепер,— кричав німець,— як вовк злетить у повітря.
Через хвилину вовк і собака зіткнулися, але одразу ж відскочили один від одного, ніхто не злетів у повітря, а білий пес покотився по землі з жахливою раною на плечі — виведений з ладу, якщо не вбитий. Через десять секунд налетів, роззявивши пащу, сірий з чорними плямами. Ця сутичка була така ж короткочасна і майже така ж загадкова, як і перша. Обоє ледве торкнулися один одного. Сіроманець відскочив набік, голова його на мить сховалася в блискавичному русі. Плямистий пес заточився і показав скривавлений бік. Спонукуваний людьми, він кинувся знову, але дістав ще одну рану — і в нього зразу відпала охота до бійки.
Саме в цей час прибув лісовик з чотирма величезними псами. їх спустили на вовка, і люди з дрюками та арканами поспішили на допомогу, щоб добити його, коли це через рівнину верхи на поні примчав маленький хлопчик. Він скочив на землю і, пробравшись у середину кола, обняв вовка за шию. Він називав його "любим вовчиком", своїм "дорогим вовчком"; вовк лизав йому обличчя і махав хвостом. Потім хлопчик повернувся до натовпу і крізь сльози, що збігали по щоках, сказав... Та краще не друкувати того, що він сказав. Йому було лише дев’ять років, але він був дуже невихований, бо зростав у корчмі й успішно засвоїв усі ті огидні лайки, які йому доводилося там чути. Він проклинав усіх і кожного до третього коліна, не шкодуючи і рідного батька.
Якби дорослий дозволив собі такі образливі і непристойні вирази, його могли б лінчувати. А що робити з дитиною? Мисливці не знали. І врешті-решт вони вчинили найкраще — голосно розреготалися. Але сміялися вони не з себе — хто ж з себе сміятиметься, а з німця та його знаменитих собак, яких осоромив вовк-недоросток.
Джіммі засунув брудний, мокрий від сліз кулачок у простору хлопчачу кишеню і, порпаючись там серед скляних кульок, жувальної гумки, перемішаних з тютюном, сірниками, пістонами до пістолета та іншою контрабандою, витягнув звідти тоненьку шворку і припнув нею вовка за шию. Потім, все ще схлипуючи, поскакав додому на поні, ведучи за собою вовка і кинувши німецькому дворянинові на прощання погрозу:
— Я б за два центи нацькував його на вас, щоб вам добра не було!
IV
На початку зими Джіммі захворів. Вовк жалібно вив у дворі, нудьгуючи за своїм маленьким другом, і нарешті на вимогу хворого його впустили до кімнати. І тут цей великий дикий пес (бо вовк — це ж і є дикий пес) вірно вартував біля постелі хлопчика.
Спочатку хвороба здавалася легкою, тому всі були вражені, коли раптом настало значне погіршення і за три дні до Різдва Джіммі помер. Ніхто так щиро не тужив за ним, як його "вовчик". Великий сірий звір жалібно вив, відгукуючися на церковний дзвін, коли проводив померлого у свят-вечір на цвинтар біля церкви святого Боніфація. Незабаром він повернувся на задвірок трактиру, та коли спробували знову посадити його на цеп, він перескочив дощаний паркан і зник.
Трохи згодом тієї ж зими в рубленій хатині біля річки оселився старий мисливець Рено з вродливою донькою-метискою Нінеттою. Він нічого не знав про Джіммі Хогана і дуже здивувався, побачивши вовчі сліди на обох берегах річки між цвинтарем і фортом Гаррі. Рено з цікавістю і сумнівом прислухався до розповідей службовців Гудзонівської компанії про великого сірого вовка, що оселився поблизу і вночі забігав навіть у саме місто, а особливо полюбляв ліс навколо церкви святого Боніфація.
У свят-вечір, коли задзвонили дзвони, як колись під час похорону Джіммі, самітне тужливе виття пролунало по лісі, майже переконавши Рено в правдивості цих розповідей. Він знав усі різновиди вовчого виття: клич на допомогу, любовну пісню, самотнє голосіння і різкий виклик. Це було самотнє голосіння.
Старий мисливець спустився на берег річки і відповів таким самим виттям. Невиразна тінь вислизнула з далекого лісу, гайнувши через лід туди, де на колоді, сам, як колода, нерухомо сидів чоловік. Тінь наблизилась до нього, оббігла навколо і понюхала. Тоді очі її загорілись, вона загарчала, як роздратований пес, і майнула знову в темряву ночі.
Таким чином Рено, а незабаром і багато інших городян довідалися, що по вулицях міста бродить величезний сірий вовк, втричі більший від того, що сидів на цепу біля шинку Хогана. Він був грозою всіх собак, убиваючи їх при першій же нагоді, а говорили навіть, хоч це так і не доведено, що він зжер не одного п’янюгу-метиса.
Отакий був Вінніпезький вовк, що його я побачив того зимового дня в засніженому лісі. Я хотів йому допомогти, гадаючи, що він потрапив у безвихідь, але те, про що я довідався пізніше, змінило моє перше враження. Я не знаю, як закінчився той бій, але знаю, що згодом вовка бачили багато разів, а деякі собаки зникли хтозна-де.
Отже, жоден вовк ніколи не жив таким дивним життям. Він міг почувати себе вільно серед лісів і степів, а волів щоденно важити своїм життям у місті, не менше ніж раз на тиждень чудом рятуючись з лабетів смерті і день у день здійснюючи звитяжні подвиги. Іноді він знаходив тимчасовий притулок під дощаним настилом на перехресті. Ненавидячи людей і зневажаючи собак, він провадив щоденну боротьбу і тримав у постійному страху ватаги собак або вбивав, коли зустрічав їх по кілька чи поодинці. Він лякав п’яниць, уникав людей з рушницями, вивчив усі пастки, вивчив і отрути — як саме, не можна сказати, але вивчив без сумніву,— бо обминав отруєні принади або виявляв до них своє презирство.
Не було у Вінніпегу жодної вулиці, якої б він не знав, не було поліцая, котрий не бачив би його швидкої невиразної тіні, що промайнула в сірому світанку; не було собаки, що не тремтіла б із жаху, коли всезнаючий вітер приносив звістку про те, що старий Чаклун причаївся десь поблизу. Він ступив на стежку війни, і весь світ був йому ворогом. Але в усіх цих страхітливих напівказкових розповідях вирізнялася одна втішна річ — не було випадку, щоб Чаклун скривдив дитину.
V
Народившися в глушині, Нінетта пішла вродою в індіянку-матір. Сірі очі дісталися їй від нормандця-батька, і тепер це була гарнісінька дівчина шістнадцяти років, перша красуня на всю округу. Вона могла вийти заміж за першого-ліпшого з найбагатших і найстатечніших молодиків з околу, але, як це буває з примхливими дівчатами, серце її полонив гультяй Поль Дерош. Гарний парубок, добрячий танцюрист і непоганий скрипаль, Поль був назахват на всіх святах, але він безперестану пиячив, та ще й ходили чутки, нібито він уже мав дружину в Нижній Канаді. Рено правильно зробив, прогнавши його, коли він прийшов свататися. Та це біді не зарадило.
Покірлива в усьому іншому, Нінетта не відцуралася від свого обранця. Того ж самого дня, коли батько прогнав Поля, вона пообіцяла зустрітися з ним в лісі за річкою. Влаштувати це було не важко, бо вона була ревна католичка, а навпростець через річку до церкви було ближче, ніж в обхід через місток. Пробираючись засніженим лісом до призначеного місця, вона помітила, що слідом за нею біжить великий сірий собака. Він здавався їй цілком приязним, і дівчинка (бо вона була ще просто дівчинка) не злякалася його. Та коли вона прийшла до місця, де чекав на неї Поль, сірий пес вийшов наперед і грізно загарчав. Поль глянув на нього, упізнав величезного вовка і — навтікача, як справжній боягуз. Пізніше він пояснював, що побіг по рушницю. Та він, мабуть, забув, де вона лежить, бо поліз за нею на дерево. Тим часом Нінетта побігла по льоду додому, щоб попередити друзів Поля про небезпеку. Не знайшовши вогнепальної зброї на дереві, хоробрий лицар змайстрував списа, прив’язавши ножа до гілляки, і зловчився боляче поранити сіроманця в голову. Звір грізно загарчав, але відійшов на безпечну відстань, одверто виявляючи свій намір дочекатися, поки людина злізе з дерева. Але наближення групи рятівників змінило його рішення, і він зник.
Скрипалю Полю легше було пояснити свою поведінку Нінетті, ніж кому іншому: вона все ще палко кохала його. Але батько її ставився до нього з такою безнадійною зневагою, що вони вирішили потайки втекти, як тільки Поль повернеться з форту Александер, куди він мав їхати погоничем собак від компанії. Фактор дуже пишався своїм запрягом — трьома величезними лайками з пухнастими хвостами бубликом. Вони були здоровенні та дужі, як телята, а люті, як розбійники. І оце ними скрипаль Поль мав правити з форту Гаррі до форту Александер, везучи кілька важливих пакунків. Його вважали досвідченим погоничем, бо він був нещадно жорстокий.
Рано-вранці, випивши кілька чарок на дорогу, він жваво рушив вниз по річці. За тиждень він мав повернутися з двадцятьма доларами в кишені і, роздобувши таким чином кошти, здійснити задуману ними втечу. Сани мчали річкою по льоду. Собаки бігли швидко, проте огризалися, коли Поль, хльоскаючи довгим батогом, кричав: "Ану, марш-марш!".