Тоді Дроворуб поніс її у свій дім, його дружина оточила її турботою, і коли врешті-решт жінка отямилася, вони поставили перед нею їжу й воду й просили її почуватися як удома.
Але вона не їла й не пила, а спитала Дроворуба:
— Чи не ти сказав, що знайшов дитину в лісі? Це було десять років тому?
І Дроворуб відповів:
— Так, я знайшов його в лісі, це було десять років тому.
— А що ти знайшов біля нього? — вигукнула вона. — Чи був у нього на шиї бурштиновий ланцюжок? Чи був він загорнутий у золотий плащ, гаптований зірками?
— Твоя правда, — відповів Дроворуб, — усе було так, як ти кажеш.
І він витяг плащ і бурштиновий ланцюжок зі скрині й показав їх жінці.
Коли та їх побачила, то заплакала від радості і сказала:
— Він — мій маленький син, якого я загубила в лісі. Я молю вас: швидко покличте сина, я шукала його по всьому світу.
Тож Дроворуб і його дружина вийшли на вулицю, покликали Хлопчика-Зірку й сказали йому:
— Іди до будинку, там ти знайдеш свою матір, яка чекає на тебе.
Тоді він побіг у дім, його переповнювала цікавість і велика радість. Але коли він побачив, хто там на нього чекав, він лише зневажливо розсміявся і сказав:
— Що, де моя мати? Я тут нікого не бачу, крім цієї нікчемної жебрачки.
А жінка відповіла йому:
— Я твоя мати.
— Ти божевільна, якщо таке кажеш, — сердито вигукнув Хлопчик-Зірка. — Я не твій син, бо ти жебрачка, потворна і одягнена в лахміття. Тому вимітайся звідси, і щоб я більше не бачив твого брудного обличчя.
— Ні, але ж ти насправді мій маленький син, якого я народила в лісі, — плакала вона, і впала на коліна, і простягнула до нього руки. — Грабіжники вкрали тебе в мене і залишили помирати, — шепотіла вона. — Але я впізнала тебе, коли лиш побачила, і твої речі я також впізнала: золотий плащ і бурштиновий ланцюжок. Тому я прошу тебе піти зі мною, бо я блукала по всьому світу, шукаючи тебе. Ходімо зі мною, сину, адже мені потрібна твоя любов.
Але Хлопчик-Зірка не зрушив з місця і не впустив її до свого серця. Не було чутно жодного звуку, крім ридання жінки.
Нарешті він заговорив до неї, його голос був твердим і суворим.
— Якщо ти справді моя матір, — сказав він, — було б краще, якби ти трималася подалі, а не приходила сюди, щоб соромити мене. Зрозумій, я вважав себе сином Зірки, а не жебрачки, як це ти мені зараз кажеш. Тому йди звідси, щоб я тебе більше не бачив.
— Але, сину мій! — вигукнула вона. — Ти навіть не поцілуєш мене перед тим, як я піду? Я так багато страждала, щоб знайти тебе.
— Ні, — сказав Хлопчик-Зірка, — ти така огидна, що я б краще поцілував гадюку або жабу, ніж тебе.
Тоді жінка підвелася та пішла в ліс, гірко плачучи, і коли Хлопчик-Зірка побачив, що вона пішла, то зрадів і побіг назад гратися зі своїми товаришами.
Але коли товариші побачили, що він іде, то відразу почали дражнити його й промовляли:
— Ти такий гидкий, як жаба, і бридкий, як гадюка. Забирайся звідси, бо ми не стерпимо, якщо ти будеш гратися з нами, — і вони вигнали його з саду.
Хлопчик-Зірка спохмурнів і сказав про себе: "Про що вони говорять мені? Я піду до колодязя і подивлюся, і він покаже мені мою вроду".
Отож він пішов до колодязя та подивився в нього. І що ж?! Його обличчя було як у жаби, а його тіло було в лусці, як у гадюки. Він упав на траву і плакав, і казав собі: "Певно, мене спіткало це лихо через мій гріх. Бо я зрікся своєї матері й прогнав її, я був гордим і жорстоким до неї. Тому я піду й шукатиму її по всьому світу, і не знатиму відпочинку, допоки не знайду її".
Тут до нього прийшла маленька донька Дроворуба, вона поклала руку йому на плече і сказала:
— Що з того, що ти втратив свою вроду? Залишайся з нами, я не буду з тебе глузувати.
Але він сказав їй:
— Ні, я був жорстоким до своєї матері, і за це зло я понесу покарання. Я повинен піти звідси й обійти весь світ, аж поки знайду її і вимолю в неї пробачення.
Тоді Хлопчик-Зірка побіг до лісу й кликав свою матір, просив прийти до нього, але ніхто не відгукнувся. Увесь день він звав її, і коли сонце зайшло за небокрай, він зробив собі ліжко з листя та ліг спати, проте птахи й звірі тікали від нього, бо пам'ятали його жорстокість. Він залишився на самоті із жабою, яка дивилася на нього, і гадюкою, яка повзала неподалік від нього.
Уранці він піднявся, поснідав гіркими лісовими ягодами й пішов лісом, сильно плачучи. І в усіх, кого зустрічав, він запитував, чи не бачили вони випадково його матінки.
Він спитав Крота:
— Ти можеш ходити під землею. Скажи мені, чи моя мама там?
І Кріт відповів:
— Ти осліпив мене. Як я можу знати?
Він спитав Коноплянку:
— Ти можеш літати над високими деревами і бачити увесь світ. Скажи мені, чи можеш ти побачити мою матір?
І Коноплянка відповіла:
— Ти підрізав мої крила заради власної втіхи. Як я можу літати?
Тоді він сказав маленькій Білочці, яка самотньо жила в ялині:
— Де моя мати?
І Білка відповіла:
— Ти вбив мою маму. Ти шукаєш свою, щоб її теж убити?
І Хлопчик-Зірка заплакав, і схилив голову, і просив пробачення в Божих створінь, і продовжував долати свій шлях через ліс, шукаючи жебрачку. На третій день він вийшов на іншу сторону лісу й пішов рівниною.
Коли він проходив селами, діти знущалися з нього та жбурляли в нього каміння, йому не дозволяли навіть спати в корівниках, побоюючись, що він принесе цвіль на зерно: таким він був огидним, і тоді наймити гнали його звідти геть, і нікому не було його шкода. Ніде Хлопчик-Зірка нічого не чув про жебрачку, яка була його матір'ю, хоча він три роки мандрував світом. Часто йому здавалося, що він бачить її на дорозі перед собою, тоді він кликав її і біг за нею, доки від гострого каменю на дорогах він не зранив ноги, і з рани почала сочитися кров. Він не міг наздогнати її, але ті, хто жили неподалік того місця, де він її бачив, заперечували, що коли-небудь бачили когось схожого на неї, і сміялися з його горя.
Три роки він ходив світом, і ніхто у світі не любив його, не поставився до нього добре чи пожалів його. Але це був такий світ, який він сам собі створив у дні своєї великої гордості.
Одного вечора Хлопчик-Зірка підійшов до брами міста, яке було оточене великими мурами й стояло на березі річки. Проте, незважаючи на втому й біль у ногах, він прагнув увійти туди. Але вартові схрестили свої алебарди перед входом і грубо спитали його:
— Що ти робиш у місті?
— Я шукаю свою матір, — відповів він. — Я молю вас дозволити мені пройти, бо, можливо, вона в цьому місті.
Але вартові глузували з нього, а один із них, потрусивши чорною бородою, поставив свій щит і вигукнув:
— Правду кажучи, твоя мати не зрадіє, коли побачить тебе, бо ти огидніший за болотну жабу або гадюку, що повзає у драговині1. Іди собі. Іди. Твоя мати живе не в цьому місті.
Інший вартовий, котрий тримав у руці жовтий прапор, сказав йому:
— Хто твоя матір, і чому ти її шукаєш?
Він відповів:
— Моя мати — жебрачка, така ж, як і я, а я жорстоко з нею повівся, і я прошу вас дозволити мені пройти, бо я її шукаю, щоб вона мене пробачила.
Але вони не дозволили йому пройти і кололи його списами. І коли хлопчик відвернувся, плачучи, тоді до вартових підійшов чоловік, чий обладунок був прикрашений золотими квітами і на шоломі котрого був крилатий лев, і став розпитувати про хлопця. Вони сказали:
— Це жебрак, син жебрачки, і ми його прогнали.
— Не треба, — вигукнув він, сміючись, — ми продамо цю потвору як раба, і його ціною буде ціна чаші солодкого вина.
І старий чоловік зі злим обличчям, який проходив неподалік і чув розмову, гукнув до них:
— Я куплю його за таку ціну.
Він заплатив, узяв Хлопчика-Зірку за руку і повів у місто.
Вони минули багато вулиць і дісталися маленьких дверей у стіні за гранатовим деревом. Старий доторкнувся до дверей перснем з яшмою, і ті відчинилися. Вони пройшли п'ятьма бронзовими східцями до саду, де було багато чорного маку і зелених глиняних горщиків. Тоді старий вийняв зі свого тюрбана шовковий шарф і зав'язав ним Хлопчику-Зірці очі й повів перед собою. А коли зняв із нього шарф, то хлопчик побачив, що опинився в темниці, де світить лише один ліхтар.
Старий поставив перед ним тарілку із запліснявілим хлібом і наказав:
— Їж!
Поставив солонувату воду в чашці й наказав:
— Пий!
А коли той поїв і попив, старий вийшов, зачинивши за собою двері, і закрутив їх залізним ланцюгом.
Наступного дня старий, який насправді був наймайстернішим із чаклунів Лівії і навчився цього мистецтва в того, хто жив біля Нілу, прийшов до Хлончика-Зірки й сказав, насупивши брови:
— У лісі, який недалеко біля воріт цього міста гяурів1, є три золотих монети. Одна з білого, друга з жовтого, а третя з червоного золота. Сьогодні ти принесеш мені монету з білого золота, а якщо не принесеш, то я відшмагаю тебе батогами сто разів. Швидко йди, а на заході сонця я чекатиму тебе біля дверей саду. Принеси мені монету з білого золота, а якщо не виконаєш, то тобі це так не минеться, ти ж мій раб, і я купив тебе за ціною чаші солодкого вина.
11'яури — у середні віки зневажлива назва людей іншої віри.
Він зав'язав очі Хлопчика-Зірки шовковим шарфом і провів його через будинок і сад із маками, а потім угору п'ятьма бронзовими східцями. Відчинивши маленькі двері своїм перснем, старий випустив його на вулицю.
Хлопчик-Зірка вийшов за міську браму й дійшов до лісу, про який говорив йому Чаклун. Спочатку ліс видався йому дуже красивим, здавалося, що там багато співаючих пташок і квітів із солодким запахом, і він радісно пішов туди. Але ця краса не принесла йому радості, бо де б хлопчик не ступав, гострі колючки та шипи з являлися з-під землі и оточували його, зла кропива жалила його, чортополох пронизував його своїми гострими шинами, мов кинджалами, — йому було дуже боляче. Проте ніде він не міг знайти монету з білого золота, про яку говорив Чаклун, хоча тукав її з ранку до полудня, і з полудня до заходу сонця. Коли сонце почало заходити, Хлопчик-Зірка зібрався йти додому, гірко ридаючи, бо знав, що на нього чекає. Але коли дійшов уже до околиці лісу, то почув із гущавини крик, начебто комусь було боляче. Забувши про власне горе, він побіг назад і побачив маленького Зайця, що потрапив до мисливської пастки.
Хлопчикові-Зірці стало шкода Зайця, і він звільнив його, сказавши:
— Я сам раб, але тебе я можу випустити на волю.
Заєць відповів йому:
—Ти мене звільнив, а що я дам тобі навзаєм?
Хлопчик-Зірка сказав йому:
— Я шукаю монету з білого золота, але ніде не можу її знайти, якщо я не принесу її моєму хазяїнові, він поб'є мене.
— Ходімо зі мною, — сказав Заєць, — я приведу тебе до неї, бо я знаю, де її заховали і для чого.
Отож Хлопчик-Зірка пішов за Зайцем.