Можна навіть пояснити, чому вона співає, можна розібрати її і показати всю будову всередині — плід людського розуму — як розташовані валики, як вони працюють і як ідуть один за одним.
— І ми тієї ж думки! — сказали всі, і капельмейстер дістав дозвіл наступної неділі показувати пташку народові.
— Хай і народ також послухає! — наказав імператор.
Народ послухав і був такий задоволений, ніби аж сп'янів від чаю: а це ж зовсім по-китайськи! Всі казали "о!", підіймали вказівний палець угору і похитували при цьому головами.
А все ж таки бідні рибалки, що чули справжнього солов'я, казали:
— Звучить добре і схоже, але чогось не вистачає.
Справжнього солов'я оголосили вигнаним за межі держави.
Штучній пташці відвели місце на шовковій подушці біля самого ліжка імператора. Всі подарунки, одержані нею, золото і коштовні камені, лежали навколо, і пташка дістала титул "співця імператорського нічного столика" за рангом номер перший з лівого боку, бо імператор вважав за важливіший той бік, де серце, а серце навіть у імператорів також з лівого боку. А капельмейстер написав твір на двадцять п'ять томів про штучну пташку.
Це був такий учений і такий довгий твір з найважчих китайських слів, що всі запевняли, ніби прочитали його й зрозуміли, а то б їх оголосили дурними і висікли.
Так минув цілий рік. Імператор, весь двір і навіть весь народ знали напам'ять кожну ноту з пісні штучної пташки. Але саме через це тепер вона їм і подобалася найдужче. Вони могли самі їй підспівувати. Вуличні хлопчаки співали: "Цві-цві-цві… Тьох-тьох-тьох-тьох", — і імператор співав так само.
О, це справді було чудово!
Та якось увечері, коли штучна пташка співала краще, ніж будь-коли, а імператор лежав у ліжку, слухаючи її, у неї щось зашипіло всередині — ш-ш-ш! Потім щось тріснуло — тррр! Усі коліщата закрутилися, і музика змовкла.
Імператор зіскочив умить з ліжка і наказав покликати свого придворного медика. Але чим той міг допомогти? Тоді послали по годинникаря, і після багатьох розпитувань та оглядів він трохи привів пташку до ладу, але сказав, що з нею треба обережно поводитися, бо валики стерлися, а вставити нові, щоб пташка співала, як колись, неможливо.
Це було велике горе! Тільки раз на рік заводили пташку, та й це було надто багато. Проте капельмейстер сказав коротку, але повну мудрованих слів промову і зазначив, що пташка така ж хороша, як і раніше; значить, усе було так само добре, як і раніше.
Минуло п'ять років, і країну спіткало справжнє велике горе. Імператор, якого всі любили, був хворий і, казали, мусив померти.
Уже був обраний новий імператор. Народ вийшов на вулицю і питав камергера, як почуває себе старий імператор.
— П…, — відповідав той і хитав головою.
Холодний і блідий лежав імператор у своєму великому розкішному ліжку. Весь двір думав, що він уже мертвий, і кожен поспішав привітати нового імператора. Лакеї вибігали поділитися новинами, покоївки, базікаючи, пили каву. Скрізь у залах і коридорах простелили килими, щоб не чути було жодного кроку, і тому було тихо, так тихо!
Але імператор ще не був мертвий. Нерухомий і блідий лежав він у своєму розкішному ліжку з довгими оксамитовими завісами і важкими золотими китицями. Вгорі було відчинене вікно, і місяць світив на імператора й штучну пташку.
Бідний імператор ледве міг дихати, йому здавалося, ніби хтось сидів на його грудях. Він розплющив очі і побачив, що це — Смерть.
Вона одягла на себе золоту корону і в одній руці тримала імператорську золоту шаблю, а в другій — його пишний прапор. А навколо із складок великих оксамитових завіс визирали дивні голови — одні потворні, інші милі і ласкаві.
То були всі злі й добрі справи імператора, що дивилися на нього тепер, коли Смерть сиділа на його серці.
— Пам'ятаєш ти це? — шепотіли одне за одним.
— Пригадуєш ти це? — і вони розповідали йому так багато, що піт виступав у нього на чолі.
— Я не знав цього ніколи, — казав імператор. — Музики! Музики! Мого великого барабана! — кричав він. — Я не можу слухати, що вони кажуть!
Але вони вели далі, і Смерть кивала головою на все, що вони говорили.
— Музики! Музики! — кричав імператор. — Ти, маленька прекрасна золота пташко! Співай же, співай! Я тобі подарував стільки золота і коштовностей, я сам почепив тобі на шию мій золотий черевик, співай же, співай!
Але пташка мовчала, — не було нікого, хто б завів її, і тому вона не співала, а Смерть усе дивилася своїми великими порожніми очима; і було тихо, так жахливо тихо.
Біля вікна почувся раптом чудовий спів. Це співав маленький живий соловейко, що сидів на гілці. Він почув про біду імператора і прилетів сюди, щоб своїми співами пробудити надії, втішити його. І що більше він співав, то дедалі більше блідли привиди, кров текла швидше й швидше в ослаблому тілі імператора, і навіть сама Смерть заслухалась і сказала:
— Співай ще, соловейку, співай!
— А ти віддаси мені за це розкішну золоту шаблю? Віддаси мені свій прапор? Віддаси імператорську корону?
І Смерть віддавала кожен скарб за одну пісню, а соловей усе співав та співав! Він співав про тихе кладовище, де ростуть білі троянди і де дихає пахощами бузок, де свіжу траву зрошують сльози тих, хто залишився жити. Сум за своїм садком охопив Смерть, і вона холодним білим туманом полинула крізь вікно.
— Дякую! Дякую! — промовив імператор. — О ти, небесна маленька пташко! Я добре знаю тебе! Тебе я вигнав зі своєї держави, а ти своїм співом відігнала від мого ліжка злі привиди, вигнала з мого серця навіть Смерть. Як мені нагородити тебе?
— Ти нагородив уже мене, — відповів соловей. — У тебе були сльози на очах, коли я співав тобі уперше: цього я не забуду ніколи. Сльози — ось найдорожча нагорода, від якої радіє серце співця. А зараз засни, і ти встанеш знову свіжим і здоровим. А я співатиму для тебе.
І він заспівав, а імператор поринув у солодкий сон… Який спокійний, цілющий був цей сон!
Сонце світило у вікно, коли він прокинувся міцним і здоровим. Ніхто зі слуг ще не повернувся, бо всі думали, що він помер, тільки соловей сидів біля нього і співав.
— Ти мусиш залишитись у мене назавжди, — сказав імператор. — Ти співатимеш, коли захочеш, а штучну пташку я розіб'ю на тисячу скалок.
— Не роби цього, — заперечив соловей. — Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Бережи її, як беріг досі. Я не можу жити в палаці, але дозволь мені прилітати, коли я сам захочу. Вечорами я сидітиму на гілці край твого вікна і співами розважатиму тебе й навіватиму нові думки. Я співатиму тобі про щасливих і про знедолених, співатиму про добре і зле, про все, що діється навколо і що приховується від твоїх очей. Маленька співоча пташка літає далеко навколо, скрізь: і до бідного рибалки, і під дах селянина, до всіх, хто далеко від тебе і твого двору. Я люблю твоє серце більше за твою корону. Я прилітатиму і співатиму тобі, але ти мусиш мені обіцяти одне.
— Усе! — сказав імператор і притиснув важку від золота шаблю до свого серця.
— Про одне прошу тебе. Нікому не розказуй, що ти маєш маленьку пташку, яка розповідає тобі про все. Так буде краще!
І соловей полетів.
Слуги зайшли подивитися на мертвого імператора — зупинилися на порозі. А імператор сказав:
— Доброго ранку.