XXI
Поетове серце, відкинуте
Лаурою, приречене на загин
Не раз, моя прекрасна ворогине,
Ладен був здатись я цим двом очам
І спокій мати. Та не хтілось вам
Зійти, не потураючи гордині.
Про нього мріє, може, інша нині,
Одначе марно — серця не віддам.
Я не належу вже минулим дням,
Нехай воно в неволі вашій гине.
Але якщо притулку не знайти
Йому у вас і знову стать ізгоєм,
Зневаженим і погордющим, — знов
Воно зіб'ється з вірної путі.
Тоді ганьби зазнаєм ми обоє,
А надто ви, бо в вас моя любов.
XXII
Секстина
Усе живе, чий прихисток — земля,
Хоть декого і відстрашає сонце,
Вершить свій труд, поки триває день;
Коли ж крайнебо засівають зорі,
Хто йде під стріху, хто ховатись в ліс,
Щоб відпочить принаймні до світання
А я, як тільки пломінке світання
Розсіє тінь, в якій дріма земля,
І звірі галасом наповнять ліс,
Зітханнями я проводжаю сонце;
І плачу, бачачи на небі зорі,
З надією новою жду світання.
Коли ж тьма заступає ясний день
Я позираю на зловісні зорі,
З чиєї волі я — оживлена земля,
І день кляну, коли побачив сонце,
Як той, кого зростив у хащі ліс.
Навряд чи звір лютіше в лісі
Гасає цілу ніч і цілий день,
Ніж та, що вродою затьмила сонце.
Зітхаючи з первосну до світання,
Оскільки якщо плоттю я — земля,
Мені кохання припослали зорі. .
Поки до вас я не вернуся, зорі,
І не сховав мене любовний ліс,
1 не сточила плоть мою земля, —
О, що коли б урвало хмурий день
Блаженство від смеркання до світання,
Одна лиш ніч, поки не зійде сонце!
Я вкупі з любою провів би сонце,
Щоб нас ніхто не видів — тільки зорі,
Щоб наша ніч не бачила світання
І не дала б їй обернуться в ліс,
Уникнувши обіймів, як в той день,
Коли спустився Аполлон на землю.
Та мій уділ — земля і темний ліс:
І вдень, не в пору, загоряться зорі
Скоріше, ніж мого світання сонце.
Канцона
Поет повідає, як він віддав свою
свободу за любовне рабство і як
йому скрутно від цього
Начало мого віку молодого,
Весну ще юного, несмілого кохання,
Що розрослось так грізно і похмуро,
Згадаю, щоб полегшити страждання,
Коли я жив, цураючись Амура,
Повідаю, в яку мене зажуру
Він ввів і що зі мною стало.
Мені наука — іншим теж наука!
І про мою розпуку
Писать не одному, а сотні перам мало,
Рядки сумні снуються без числа,
Як не повірить, що нещасний я,
І якщо пам'ять не цупка моя,
Забудькуватість вибачають муки,
І думка, що всі інші розмела
І пам'яті приносить стільки зла,
Всю душу забирає, безборонну,
Лишаючи мені лиш оболону.
Немало збігло літ літам на зміну
Відтоді, як Амур вчинив мені
Облогу вперше, і новим шляхом
Я вже пішов, і думи крижані
Позводили свої алмазні стіни,
Щоб серце ними обгорнуть кругом,
Ще не лилися сльози джерелом,
Міцний був сон, мене вражало дечим
У людях те, чого в мені нема,
Та доля всім рядить сама:
Життя вершить кінець, а днину — вечір.
Не міг собі Амур подарувати,
Що сталь стріли одежу лиш прошила,
Не заподіявши мені ураз.
Тоді він даму залучив ураз,
Перед могутністю якої сила
І хитрощі вартують небагато,
І, взявшись вдвох одного подолати,
Перетворили мужа у лаврину,
Яка і в холод зроду не загине.
Тут попередила моя тривога
Про дивну зміну у моїй персоні:
Волосся обернулось листям тим,
З якого на чоло кладуть корону,
Душі підвладні, розтяглися ноги,
Пнучися кожним порухом своїм,
Й корінням перекинулись тугим
Над берегом ріки, ні, не Пенея,
І руки стали віттям лавру — ух!
А сніжно-білий пух,
Який зробивсь одежею моєю,
Мене порвав аж у підхмарну вись!
Овва! І це пропало сподівання,
Отож я, плачучи невтішно, день і ніч
Один, як сич,
Розшукував його уже востаннє,
Загнавшись на узморину кудись,
Де мертві води й чути тихе "плись".
Відтоді допекла мене кручина,
І сідаю вкрила пісня лебедина.
Так я ходив край любої землі,
І замість мови пісня розлягалась,
І дивний голос милості просив:
Співати ніжно так ще не вдавалось
Мені про всі мої грижі-жалі,
Та ласки я, бідаха, не зажив.
Яку гризоту я в душі носив!
Проте вже більше, ніж сказав донині,
Сказати, хай забракне слова — варт:
Про ту, в якої добрий гарт, —
Про безконечно любу ворогиню.
Майстриня із грудей виймать серця,
Вона так само і моїм заволоділа
І мовила: "Ні слова про любов!"
А згодом я її спіткав ізнов
Одну, вже зовсім іншу, і несміло
Повідав їй всю правду до кінця.
І вираз її строгого лиця
Засвідчив ясно про мою провину.
І я завмер, мов кам'яна людина.
Світилось стільки гніву в любім зорі,
Що я затрепетав, окам'янілий,
Як чув: "То, може, сплутав, сам не свій,
Мене із іншою?" — "Аби вона схотіла, —
Сказав собі, — я покотив би й гору.
Дозволь мені заплакать, пане мій!"
Не розумію як, та, ледь живий,
Я здатність відзискав пересуватись,
Почувшись до вини за цей урок.
Проте короткий строк,
Аби перу за прагненням угнатись,
І з того, що вдалося зберегти,
Згадаю тільки дещо із пригоди.
Не зичу жодному таких я мук:
Як смерть рубала піді мною сук,
Й боротись мовчки з нею було годі,
Не міг знайти я силу в німоті;
Та й говорити як же зможеш ти.
І я кричав — кричав папір, чорнило:
"Я ваш, а ви себе б оч пожаліли!"
Хотів я вірить, що відтане мила,
Що зглянеться вона на мене скоро,
А якщо так, обійдеться цей раз.
Та гнів іноді нехтує покору
Та ще й черпає у покорі силу, —
І от зостався я на довгий час
У мороці, а світ її погас.
Ніде не бачачи, хоч як я пильнував,
її слідів, — де їх у млі знайти! —
Як той, хто спить в путі,
Якось ницьма упав я серед трав.
Сумуючи, що промінь як змело,
Я вихід дав своїм сльозам печалі,
Бо стримувати їх уже не міг.
З такою швидкістю не тане сніг
У березні, з якою сили убували.
І я, оскільки в небі вікон не було,
Під буком обернувся в джерело.
Хто чув, щоб чоловік кипів у ключ?
Посвідч це й сумнівом себе не муч.
Хто сотворив цю душу досконалу?
Якщо це не Творець усього світу,
Якого ця душа за приклад має,
Завжди гріхи готова відпустити
Тому, хто каятись йде напропале
І, каючись, покращать обіцяє.
Коли вона мольби ще раз чекає,
Вона наслідує і в цьому Бога,
Розкаяних щоб устрашить,
Бо клятва не грішить,
Не закриває грішникам дороги.
Й, змінивши гнів на ласку, неня
На мене глянула і оцінила,
Що сум мій вже покуті до ладу,
Розмаяла мою біду.
І заблагав її я знову сміло,
І зір її, — яка ж вона шалена! —
Зробив раптово каменюку з мене.
Лиш голос мій, залишившись на вітрі,
Смерть кликав і її по імені так прикро.
Мій журний дух, — ніяк ця згадка не мине, —
Дійшовши до любовної нестями,
В пустельних гротах плакав я багато,
І гріх якось спокутував сльозами, —
І віднайшов своє єство земне.
Як видно, щоб сильніше ще страждати.
Увесь цей час їй наступав на п'яти:
Й таки настиг її у засторонці.
У плесі тихого струмка
Купалась діва голяка,
Освітлена яскравим сонцем.
Дививсь я і видовищем благим
Втішався; але стид узяв своє,
І з сорому, а може, і зі зла
Мене водою діва облила.
Аж це вже на здивовання моє
Раптово, — ладен присягнутись всім, —
Я перекинувсь оленем струнким
І досі з бору в бір усе гасаю,
Перехитрить свою безсилий зграю.
Канцоно, ким я не ставав єдино,
То це лиш тучею злотою Гримія,
Що дощ на пал любовний пролила.
Зате мінявсь у пломінь і орла,
Коли ширяв так легкокрило я.
Ту величав, кого співав невпинно.
Мені повік судилася лаврина:
Його найперша віть — моя утіха,
Моєму серцю благосна і тиха.
XXIV
Відповідь на сонет Страмацци
Перуджі
Коли б мені павіттями гордливо,
Із неба слана, як Гримій наш дзвонить,
Була надіта на чоло корона,
Як тим, хто творить поетичне диво,
То об'явився б другом вашій діві
Я сам, хоть грішний вік і ставить перепони.
Та недуг мій перечить всім канонам,
Що їх утвердила ще первісна олива.
Не так горенить пал піску сухого
Крізь марева гарячу каламуть,
Як я горюю в смутку вбогім.
Так всі мої запаси пропадуть.
Шукайте ж спокійнішої вологи,
Ніж її містить слізний мій сосуд.
XXV
Приятелеві
Амур журивсь, не в змозі потаїть
Журби, я і собі заплакав з ним.
А ви, уражені поводженням таким,
Порвали ще тонку любові нить.
Та душу вашу напрямив в цю мить
Сам Бог, що є великим і благим.
Хвала Тому, хто наш Отець усім,
Хто може віддавати віть за віть.
І якщо вам не враз везе в любові,
Трапляються то ребра, то покати,
То треба вниз, то братися угору,
Тут відступ, а там рівно знову,
То це лише на те, щоб показати,
Який крутий узвіз веде нас до гонорів.
XXVI
На цю ж саму тему
Я радий більше, ніж гребці судна
Розбитого, що виснуть на кодолі.
Аж це земля все ближчає поволі,
І під ногами зрештою вона.
І в'язень, як пробачена вина,
Радий не більше, вийшовши на волю:
Що є дурніше за сліпу сваволю,
Ніж з повелителем моїм війна!
І ви, творці солодкоспівних віршів,
Тим гордитесь, що дів ушанували.
А в царстві обраних давно вже знали:
Один розкаяний, той важить більше,
Ніж дев'яносто дев'ять досконалих,
Які пройшли проз нього, ним згордивши.
XXVII
Про Філіпа де Валуа
і хрестовий похід
Благий король, кому дано вінець
Від Карла, з ворогами вельми строгий,
Він обламає сатанинські роги
І Вавилону покладе кінець.
З ключами, в мантії Христів боєць,
Намісник і служитель ревний Бога,
На римські рідні вернеться пороги,
Де стільки вірних жде його сердець.
Навряд щоб хто тебе дурить зумів:
Твій ніжний агнець винищить вовків.
Хай кожен збуй це візьме на увагу.
Отож сьогодні втілюй мрію в яв,
І Римові його надій не збав,
І за Ісуса припоясуй шпагу.
XXIX
Канцона
Поет зважує, любити
чи розлюбити Лауру
Пурпуру, адамашку чи шарлату
Ще жодна не носила
Така, як ця, золотокоса.
Зложив я перед нею зброю,
Довірився, віддав усю свободу —
Ярмо пристало вірному рабові,
Ходитиму тепер лише у славі.
Коли душа, утомлена блукати,
У мандрах сих остилих,
Страждаючи, як ще ніколи досі,
Лиш нею надихалась, як святою,
Чудовний образ відвертав знегоду,
Полегшуючи муки у любові
Усупереч обаві.
XXX
Секстина
У затінку зеленої лаврини
Я бачив діву, білу, наче сніг,
Який ховавсь від сонця довгі роки,
І перед мною вид її й волосся —
Повсюди, де б не повернули очі,
Куди б не йшов, угору я чи в діл.
Мої думки тоді лиш зійдуть в діл,
Коли не буде зела у лаврині;
Щоб змовкло серце, видивились очі —
Огонь узявся льодом, жаром — сніг.
Не густо так на голові волосся,
Як довго ждати, щоб прийшли ті роки.
Та час біжить і швидкоплинні роки,
І може смерть нас скинути у діл,
Збіліє чи чорнітиме волосся —
Я вічно буду в затінку лаврини,
В давучу спеку і в лапатий сніг,
Поки навіки не зімкнуться очі.
Гарніші годі уявити очі
Ні в сьогоденні, ані в оні роки,
Вони печуть мене, як сонце сніг.
І ось сльозами заливаю діл,
І котить їх Кохання до лаврини
З алмазним віттям, з золотим волоссям.
Діждуся швидше сіді у волоссі,
Ніж жалістю мені зігріє очі
Той вирізьблений ідол із лаврини,
Адже, як вірний лік, — уже сім років
Пройшло, як я сповняю діл
Стогнанням дні і ночі, в сквар і в сніг.
Усе ще з полум'ям, хоча у кудрях сніг,
Той самий (тільки сивина в волоссі),
Зажурено іду із долу в діл.
І, може, притуманю слізьми очі
У правнуків, через багато років,
Попрацювавши гідно для лаврини.
Топази лавра, кинуті у сніг,
Не так горять, як блиск волосся й очі,
Які дочасно вік мій зводять в діл.
XXXI
До тяжко хворої Лаури
Шляхетна ця душа, що свій відхід
Дочасний в інший світ звершає,
Здобуде чин, який їй подобає,
Щоб у благіші небеса вступить.
Вона зорею пишно заяснить
Між Марсом і Венерою, — втеряє
Блиск сонце, бачивши, як обступають
її духи у цю блаженну мить;
Чи то четвертий угорі куток
Вона побачить, — серед трьох зірок
Не буде їй подібної красою.
Для неї п'ята сфера не годиться,
Та, злинувши, вона затьмить собою
Юпітера та й інші всі зірниці.
XXXII
Поет втрачає надію зцілитися
від своєї шаленої пристрасті
Чим ближчає до мене смертний час,
Коли вже горя людського немає,
Тим легше, тим стрімкіше час збігає, —
Чому ж надії промінь ще не згас!
Я говорю: цим милощам у нас
Тривать недовго, — серце відчуває.
Земна вага у землю западає,
І спокій ми спізнаєм в самий раз.
І кане в небуття моя надія,
І сльози, і ненависть, сміх і злоба
Завершать вік, пішовши з нами,
Тоді я розпізнаю і узрію,
Що йшло життя якимись манівцями
І що всі мрії в'януть біля гробу.
XXXIII
Хвора Лаура приходить до поета
уві сні втішати його
Уже благословлялося на світ,
Уже зоря, не люба так Юноні,
Над полюсом сіяла беззаконно,
Не даючи від ревнощів тій жить.
Вже боса бабця встигла запалить
Огонь, куделю взявши у долоні,
Уже коханці плакали, безсонні,
У цю останню для любові мить.