Кожен занурився у свої думки, і хвилин п'ятнадцять ми йшли мовчки. Зненацька Дюпен урвав мовчанку:
— Таки й справді, з його ростом можна грати тільки в "Theatre des Varietes" (1).
(1) Театрі "Вар'єте" (фр.).
— Напевно, що так,— відповів я мимоволі й не зразу постеріг (адже весь поринув у роздуми), що співбесідник якимсь дивним чином потвердив мої невисловлені міркування. За хвилю я спам'ятався, і мій подив став майже безмежним.
— Дюпене,— сказав я помертвілим голосом,— це вище мого розуміння. Не криючись скажу, що я дивом дивуюся й ледве вірю власним вухам. Звідки ти знаєш, що я думав за...— Тут я затнувся, аби пересвідчитись, чи справді він знає за кого.
-...за Шантійї,— сказав він,— чого це ти затнувся? Ти саме міркував, що через свою миршаву постать він стає смішним у трагедії.
Саме про це я й міркував. Шантійї, що підбивав черевики на вулиці Сен-Дені, почав марити театром. Він спробував зіграти Ксеркса в однойменній трагедії Кребійона й став загальним посміховищем через свої потуги.
— Скажи мені, в ім'я Господа,— вигукнув я,— що за метод, якщо був тут метод, дозволив тобі прозирнути мої міркування?
По правді я трохи перелякався, та не хотів цього виказувати.
— Рознощик фруктів,— відповів Дюпен,— наштовхнув тебе на думку, що підкидач підметок не досить високий для Ксеркса et id genus omne (1).
— Рознощик фруктів? Ти пантеличиш мене, я взагалі не знаю жодного рознощика.
— Це той чоловік, що ненароком наскочив на тебе, коли ми завертали в цю вулицю,— десь хвилин із п'ятнадцять тому.
Тепер я пригадав, що справді, рознощик фруктів з великим кошелем яблук на голові мало не збив мене з ніг, коли ми завертали у вулицю, по якій зараз ідемо. Але до чого тут Шантійї? Це мені не вкладалося в голову.
Але в Дюпена не було й дрібки charlatanerie (2).
(1) І всіх його роду (латин.).
(2) Штукарства (фр.).
— Я поясню,— сказав він,— і коли ти добре все пригадаєш, ми зможемо простежити твої міркування в зворотному напрямі від хвилини, коли я до тебе забалакав, до інциденту з рознощиком. Отже, проминемо такі пункти: Шантійї, Оріон, доктор Ніколз, Епікур, стереотомія, бруківка, рознощик фруктів.
Мабуть, нема такої людини, що б хоч раз не простежувала власних думок і не дивувалася химерності стежок свого розуму. Таке стеження буває доволі цікавим, і хто вперше вдається до нього, буде вкрай здивований, коли не приголомшений, безмежною відстанню й відсутністю будь-якого видимого зв'язку між початком міркувань та їхнім результатом. Годі казати за мій подив, коли я почув те, що казав француз: я не міг не впізнати манівців власних думок і не визнати, що Дюпен каже правду. А він тим часом вів далі:
— Коли ми повертали на цю вулицю з вулиці С, то, якщо мені не зраджує пам'ять, розмова точилася за коні. Це було останнє, про що ми говорили. Саме коли ми переходили вулицю, рознощик з великим кошелем на голові метнувся повз нас і штовхнув тебе на купу каміння, що лежало для ремонту бруківки. Ти наступив на камінь, що був відкотився, ковзнув з нього, мало не звихнувши ногу, щось промимрив собі під ніс та мовчки рушив далі. Я не стежив за тобою навмисне, але стостережливість останнім часом стала мені своєрідною потребою.
Ти втупився в землю, дратливо й похмуро позираючи на вибоїни та бакаї на дорозі (тож я бачив, що ти й далі думаєш про бруківку), аж поки ми дісталися поперечної вулиці, названої ім'ям Ламартіна, вулиці, яку задля спроби вимостили добре обтесаним і припасованим камінням. Тут очі тобі проясніли, й за рухом твоїх уст я збагнув, що ти мовиш слово "стереотомія" — термін, який найкраще відповідав такому ретельному брукуванню. Я знав, що, згадавши про стереотомію, ти конче згадаєш за атоми, відтак — за Епі-кура; а що ми недавно говорили про нього і я був зауважив, який же проникливий розум мав цей шляхетний грек, якщо сучасна космогонія своєю теорією туманностей покріплює його великі ідеї, до яких він додумався всього з кількох спостережень, то ти, я передчував, не втримаєшся і поглянеш на велику туманність у сузір'ї Оріона. Я очікував, коли ти це зробиш. Ти подивився вгору: тепер я був певен, що йду за твоїми думками. Але в тій уїдливій статті, що з'явилася вчора в "Musee", сатирик удався до трохи недоречної алюзії: глузуючи з того, що Шантійї, ставши на котурни, перемінив ім'я, він згадує латинський вислів, який ми часто обговорювали. Я маю на увазі:
Perdidit antiquum litera prima sonum (1).
(1) Втратила давня літера перше звучання (латин.).
Я тобі вже казав, що тут ідеться про Оріон, який по-давньому писався Уріон. Я знав, що ти не міг забути дотепності такого тлумачення, тож не проминеш нагоди поєднати Оріон з Шантійї. З посмішки на твоєму обличчі я збагнув, що ти таки поєднав їх. Ти думав про ваду бідолашного шевця. До цього ти йшов і горбився, а потім я побачив, як ти випростався. Я був певен, що тепер ти думаєш за його миршаву постать. Тоді я й урвав твої міркування, зауваживши, що той Шантійї і справді коротун, тож ліпше йому грати в "Theatre des Varietes".
Невдовзі після цього ми переглядали вечірній випуск "Gazette des Tribunaux" (1), і раптом такі рядки потрапили нам на очі:
"НАДЗВИЧАЙНІ ВБИВСТВА. Цієї ночі, близько третьої години, мешканців кварталу святого Роха побуджено жахливими криками, що лунали з п'ятого поверху будинку на вулиці Морг. У цьому будинку, що відомий як дім пані Лес-пане, ніхто не жив, окрім самої пані та її дочки — панни Камілії Леспане. Вісім чи десять сусідів деякий час товклися біля дверей, марно намагаючись відчинити їх, зрештою ломом висадили двері й увійшли до будинку разом із двома gendarmes (2). Саме в цей час крики припинилися, проте коли люди подолали перший прогін сходів, вони почули два чи більше грубі голоси, що сперечалися десь вище. Коли люди дісталися третього поверху, голоси змовкли й залягла цілковита тиша. Люди поділилися, щоб швидше обстежити будинок, й пройшли всіма кімнатами, але, діставшись великого затильного покою на п'ятому поверсі (двері якого також довелося вивалити, бо були замкнені зсередини), були вражені не лише жахливістю, а й цілковитою незрозумілістю того, що побачили.
(1) Судової газети (фр.).
(2) Поліцаями (фр).
У помешканні був найдикіший безлад: меблі потрощені й розкидані, постіль з єдиного ліжка була на підлозі посеред кімнати. На стільці знайдено бритву, що обкипіла кров'ю; на камінові — два чи три довгі пасма сивого волосся, також закровленого й, здається, видертого з корінням. На підлозі знайдено чотири наполеондори, сережку з топазом, три великі срібні ложки, три малі — з мельхіору, та дві валізи з чотирма тисячами франків золотом. Шухляди комода, що стояв у кутку, було висунуто, там вочевидь хтось нишпорив, хоча багато речей ще лишилося. Під постіллю (на підлозі) знайдено невеличкий сейф — дверцята відчинені, ключ стирчав у замкові. Всередині нічого не лежало, крім кількох старих листів та інших неважливих паперів. Самої пані Леспане не було навіть сліду, але увагу людей привернуло те, що в каміні натрушено сажі. Почали обстежувати комин й (страшно переповідати!) звідти витягли тіло дочки: воно на чималу відстань було запхане у вузький комин догори ногами. Тіло було ще тепле і все вкрите саднами — очевидний наслідок перебування в комині. На обличчі багато страшних подряпин, на шиї темні синці та глибокі відбитки нігтів,— здається, нещасну задушили на смерть.
Сумлінне обстеження всього будинку не дало інших вагомих знахідок, і люди вийшли на невелике бруковане подвір'я позаду будинку. Там лежало тіло старої пані, горло якої було перерізане майже зовсім: коли підіймали тіло, голова відпала. Що голова, що тіло жахливо понівечені, тіло майже не скидалося на людське.
Як ми гадаємо, поки що немає жодного сліду, який би допоміг розв'язати цю страшну загадку".
Наступного дня газета вмістила такий додаток:
"Трагедія на вулиці Морг. У зв'язку з цією найразючішою жахливою подією було опитано багатьох осіб, але нічого істотного не спливло на поверхню. Подаємо нижче всі отримані свідчення.
Поліна Дюбур, праля, засвідчила, що знала небіжчиць, бо прала для них упродовж останніх трьох років. Стара і її дочка, здається, мали добрі взаємини, виявляли одна до одної чулість. Добре платили. Свідок нічого не може сказати, як і за що вони жили. Гадає, ніби стара ворожила людям за гроші. Вважалося, що гроші в них водяться. Ніколи не бачила в домі чужих людей — ні коли приходила по білизну, ні коли приносила її. Впевнена, що в домі не було обслуги. Крім п'ятого поверху, здається, ніде в будинку не було ніяких меблів.
П'єр Моро, тютюнник, засвідчив, що пані Леспане купляла в нього потрохи тютюну і табаки майже чотири роки. Він народився у цьому районі й жив тут ізмалку. Небіжчиця зі своєю дочкою оселились у цьому будинку більш ніж шість років тому. Давніше в ньому жив один ювелір, що здавав горішні кімнати різним особам. Дім був власністю пані Леспане. Обурившись свавіллям пожильця, вона відмовила йому і вселилась у будинок сама, не здаючи вже жодної кімнати. Стара, бачте, перейшла на дитячий розум. За тих шість років свідок бачив дочку щось зо п'ять разів. Обидві жінки жили цілком відлюдно, вважалися грошовитими. Чув від сусідів, ніби стара ворожила,— не вірить цьому. Не бачив, щоб хто чужий заходив до будинку,— тільки розсильний, раз чи двічі, та лікар — разів вісім-десять.
Решта сусідів оповідала майже те саме. Ніхто не стверджував, що часто бував у будинку. Не було нікого, хто б знався ближче з пані Л. або її дочкою. Віконниці з чола будинку завжди були зачинені, затильні теж, опріч тих, що на п'ятому поверсі. Дім був доброю, не дуже старою будівлею.
Ізидор Мюзе, gendarme, засвідчив, що його покликано до будинку близько третьої години ночі. Біля дверей уже скупчилось чимало сусідів, які намагались увійти досередини. Врешті двері було відкрито, але багнетом — не ломом. Проте зробити це було не важко: друга половина двостулкових дверей не закривалася ні вгорі, ні внизу. Коли висадили двері, ще чулися крики, потім раптом урвалися. Крики були мов у людини в передсмертних корчах — сильні і протяжні, аж ніяк не зойки. Свідок разом з усіма побрався сходами. Дійшовши до першого сходового майданчика, почув два голоси, які гучно й сердито сперечалися: один голос був хрипкий і грубий, другий — різкий і дуже дивний.