ох, боже ж ти мій, яка чудова стежина, бистра, мов потічок, поросла м'якою травицею; вона шурхотить рінню, чвакає в трясовині й в'ється попід кронами дерев; ні, сер, це тобі не шлаковий хідник, що рипить під ногами, як у Джонстауні, нема тут ні рейлінгів ні людської юрби, яка пливе до майни *— ніде ані духа, ані духа довкола, тільки стежка вниз, струмок і дзвіночки на шиях у корів... Дорога додому, поривання додому, дзвіночки на шиях у телят і синій борець понад потоком...
Юрай Горду бал іде сягнистим кроком,— що йому валізка, що йому вісім років! Ось дорога додому, й ноги самі несуть його; так само в сутінках вертається череда корів з повними вим'ями, бім-бом! — видзвонюють дзвіночки на шиях у корів і в телят; може, сісти тут і дочекатися сутінків, увійти до села під передзвін череди о тій порі, коли жінки виходять на поріг, а чоловіки 29 30 стоять, обпершись на пліт: дивіться, дивіться, а що то зг один такий іде? "А я — немов череда з паші — прямі сінько у відчинені ворота. "Добрий вечір, Подано Я теж вертаю до тебе не голіруч".
Або ні, зачекати аж до темряви, поки пройде божа худібка й усі заснуть; а потім запукати в вікно: "Подано! Подано!"— "Ісусе Христе, хто там?" — "То я, Подано, щоб ти перша побачила мене".— "Слава тобі господи!" —"А де Гафія?" — "Гафія спить. Збудити її?" — "Ні, най спить. Ну, слава богу!"
І Гордубал прошкує ще швидше. Ох, як легко йти, коли так квапляться думки! Тобі за ними не встигнути, хоч би ти як поспішав; думки випереджають тебе, вони вже біля горобин на околиці села,— гиля, гуси, гиля!.. — і ти вже дома. Закричати б зараз, що є сили. "Гей, люди, де ви? Дивіться, хто йде, який американець: трам-та-та, дивіться, бой, гело!" А тепер — тихо, ти вже дома, Подана тре на подвір'ї льон. Підкрастися ззаду й затулити їй очі".— "Юрай!" — "Як ти мене впізнала, Подано?" — "Отаке вигадаєш: як би я могла не впізнати твої руки, Юраю!"
Гордубал біжить долиною й не відчуває в руці валізки, в якій лежить уся Америка: сині сорочки, вельветове вбрання й теді-бер 1 для Гафії. "А це, Подано, тобі матерія на сукню,— такі носять тепер в Америці,— пахуче мило, гендбег30 з ланцюжком, а це, Гафіє, флешлайт 31 32 33, натиснеш на отсей гудзик — і він світить, а отут я привіз тобі картинки, вирізані з газет, ох, донечко, скільки їх у мене було — я цілих вісім років збирав їх для тебе, де тільки міг, але довелося залишити — вони всі не помістилися в сюткейсі34. Пожди, там, у валізі, є й ще щось!"
"Слава богу вже й потік. Ніякого тобі залізного місточка, тільки каміння у воді, треба скакати з одного на другий, розкинувши для рівноваги руки. Під он тим вільшиновим корінням ми, хлопчаки, мокрі аж по вуха, підкотивши ногавиці, ловили раків; цікаво, чи й досі на закруті дороги стоїть хрест? Хвалити бога, він тут, похилився над дорогою, м'якою від теплого пилу, що пахне худобою, соломою й житом; зараз уже мав би бути пліт довкола Михальчукового саду; от і він, зарослий бузком та ліщиною, такий самий похилений, як і вісім років тому; слава тобі господи, ми вже в селі: "Здорові повернулися, Юраю Гордубал!" — І Юрай Гордубал зупиняється — нечистий його знає, чому валіза раптом стала така важка,— він тільки витре піт і...— Пресвятая діво Маріє, чому я не вмився в потоці, чому не вийняв бритву й дзеркальце та не поголився коло води? Певно, вигляд у мене, як у цигана, волоцюги чи розбійника; може, все-таки вернутися і вмитись, перше ніж покажуся на очі Полані? Ба ні, вже запізно, Гордубал, тебе вже завважили; з-за Михальчукового плоту, з-за порослого лопухами рову на тебе визирилося хлоп'я. Ти гукнеш його, Гордубал? Спитаєш: "Ти часом, не Михальчуків?" Але хлоп'я, залопотівши босими ніжками, кинеться навтьоки.
"А якщо обійти село,— думає Гордубал,— і дістатися додому задами? Ну ні, не вистачало ще, щоб повибігали сусіди й накинулися на мене: "Гей ти, куди лізеш? Зараз же вертай на дорогу, а то вперіщу батогом!" Нічого не вдієш, доведеться-таки йти селом; ой, боже, хоч би та валіза не відтягувала так руку! Обличчя якоїсь жінки у вікні з геранню, вирячені очі соняшників, бабуся на подвір'ї виливає щось, наче оглядається на свій зад, дітваки зупиняються й витріщають очі: "Глянь, глянь: якийсь чужинець іде!" Дід Кирило плямкає порожнім ротом і навіть очей не підводить; іще одна колька в серце, і — боже поможи!" — Юрай, нахиливши голову, входить у хвіртку свого обійстя.
"Дурню, дурню, як ти міг так помилитися? Хіба ж то Гордубалова дерев'яна халабуда, дерев'яний хлів і комора в зруб? Таж то справжня садиба — кам'яниця під черепицею, у дворі колодязь із залізною помпою, залізний плуг і борони залізні — панський фільварок, та й годі; хутчій, Гордубал, хутчій забирайся звідси разом зі своєю чорною валізкою, заки не вийшов газда й не сказав: "Чого очі витріщив?" — "Здорові були, газдо! Чи не мешкала тут раніше Полана Гордубалова? Вибачте, видно, я помилився..."
На ганок виходить Полана й зупиняється, мов закам'яніла; очі широко розкриті, руки міцно притиснула до грудей, з яких виривається швидкий, свистячий віддих.
А тепер Юрай Гордубал не знає, що сказати: стільки придумав початків розмови — і жоден не підходить? Не затулив він долонями Полані очі, не постукав уночі в шибку, не вернувся зі словами благословення під передзвін череди, а вдерся сюди зарослий і брудний, то чого ж* дивуватися, що жінка так перелякалася? "І голос мій, певно, був би чужий і здушений — напоум, господи, що можна сказати таким нелюдським голосом".
Полана задкує з ганку, аж занадто далеко задкує ("Ох, Полано, я пройшов би й так") і каже голосом, який навряд чи можна назвати голосом, а тим паче її, Поланиним:
— Проходь, я... покличу Гафію.
"Гафію? Дуже добре, але спершу я хотів би покласти тобі на плечі руки й сказати: "Вибач, Полано, я не хотів тебе налякати; хвалити бога, я нарешті дома. Як тут у тебе файно! Нове ліжко з горою подушок, новий дебелий стіл, на стіні святі образи — навіть у самій Америці, повір мені, не краще. Дощана підлога, на вікнах герань — файно, ти, Полано, бачу, газдувала!"
Юрай Гордубал тихенько всідається на свою валізку. Розумна в нього жінка і вміє дати собі раду; судячи з усього, в неї не менш як дванадцять корів, а може, й більше... "Хвалити бога, я не марно працював; але яка спека в шахті, душко, якби ти тільки знала, яке там пекло!"
Полана не вертається. Юрай Гордубал почувається ніяково, як людина, залишена сама в чужій хаті.
"Зачекаю на подвір'ї,— каже він собі,— й, може, поки вмиюся. Ех, зняти б із себе сорочку та пустити струмінь холодної води на плечі, на голову, на волосся, бризкати нею на всі боки й закричати від задоволення: "Е-гей!" Але ні, так не підходить, іще рано, ще не час; поки що напомпую трохи води. Раніше тут були дерев'яні цямрини, і цебро з журавлем, і глибока пітьма внизу, а яким холодом і вогкістю дихало на тебе, коли ти нахилявся над цямриною; а тепер — як в Америці: у тамтешніх фермерів теж є такі помпи... Піти б зараз із повним відром до хліва — й напувати корів, аж поки в них вогко заблищать ніздрі й вони голосно зафоркають.— Краплею води Юрай змочує
заяложену хустинку й витирає лоб, руки, потилицю.— Ох-ох-ох, як приємно холодить! — Він викручує хустинку й шукає очима, куди б її повісити.— Але ні, ми ще не дома".— І ховає мокру хустинку в кишеню.
— Твій тато, Гафіє,— чує Гордубал, і Полана підштовхує до нього одинадцятирічне дівча з переляканими голубими очима.
— Так ось ти яка, Гафіє,— збентежено мимрить Гордубал ("Ну й утяв — такій великій дівчині — теді-бе-ра!") і хоче погладити її по голові: "Лише одним пальцем, Гафіє!"
Але дівча відхиляється, горнеться до матері й не спускає очей із цього зайди.
— Поздоровайся, Гафіє,— суворо велить дочці Полана й підштовхує її в спину.
— Ах, Полацо, дай дитині спокій — нічого дивного, що вона перелякалася.
— Добрий день,—шепоче Гафія і відвертається.
Щось дивне діється з Юраєм: очі йому раптом
застилають сльози, доччине обличчя тремтить і розпливається. "Нічого, минеться, то від того, що я вже стільки років не чув "добрий день".
— Ходи побачиш, Гафіє, що я тобі привіз,— квапливо мовить він.
— Іди, дурненька,— підштовхує дочку Полана.
Гордубал стоїть навколішках біля валізи,— мати
божа, як усе пом'ялося в дорозі,— й шукає електричний ліхтарик. Ото здивується Гафія!
— Дивись, Гафіє, натиснеш отут, і воно засвітиться. О, чого воно не хоче світити? — Гордубал натискає на кнопку, крутить ліхтарик на всі боки й хмуриться.— Що з ним сталося? Ага, певно, висохло всередині, там, де та електрика, знаєш, спека була на нижній палубі... А він так ясно світив, Гафіє, як сонечко. Але зажди-но, я привіз тобі картинки, зараз та побачиш таке... — Гордубал виймає з валізи журнальні та газетні вирізки, якими переклав свій убогий гардероб.— Ходи сюди, Гафіє, побач, яка Америка.
Дівча нерішуче мнеться й озирається на матір. Полана сухо й суворо киває їй головою: "Іди!" Дівча несміло й неохоче підходить до цього високого чужого пана — ох, гайнути б зараз стрілою за двері й бігти, бігти до Маріки, до Жофки, до дівчат, які на загумінку загортають у перинку таке гарненьке цуценя...
— Дивись, Гафіє, які дами. А отут, бачиш, як б'ються, ха-ха! Бачиш? То футбол, розумієш? Така гра, в неї гуляють в Америці. А ото... ото високі будинки...
Гафія вже торкається його плеча і несміливо шепоче:
— А то що?
Горду бала поймає радісне зворушення: "От бачиш, дитина вже звикає до тебе!"
— То... то Фелікс зе кет *.
— Та то ж кицька! — протестує Гафія.
— Ха-ха, ну певно, що кицька! Ти моя розумниця! Твоя правда, то такий... американський кіт, ол райт35 36.
— А що він робить?
— Вилизує тін, розумієш? Бляшанку з-під консервів. То едвертісмент37 консервів, розумієш?
— А що тут написано?
— То... то по-американському, Гафіє, ти все одно не зрозумієш. А ось тут, дивися — пароплави,— швидко змінює Гордубал тему розмови.— На одному з таких і я плив.
— А то що?
— То комини, розумієш? Усередині пароплава є парова машина, а ззаду такий... такий гвинт...
— А що тут написано?
— То ти прочитаєш колись іншим разом, адже ти вмієш читати, га? — викручується Гордубал.— А ось тут, дивись, тут зіткнулися два кари...38
Полана стоїть на ганку, руки склала на грудях і сухими очима пильно обводить подвір'я.