Бассано, то можна в крайньому разі сказати просто: а до чого тут чорні вуха у Бассано?
Пошукаймо дані ближчі до Біма за часом. ♦ * *
Виписка із стандартів мисливських собак: "Сетери-гордони виведені у Шотландії… Порода склалася до початку другої половини XIX століття… Сучасні шотландські сетери, зберігша свою могутність і масивність кістяка, мають дедалі більший попит. Собаки спокійної, лагідної вдачі, слухняні й незлобиві, вони рано й легше беруться до роботи, успішно справляються і на болоті, і в лісі… Характерна виразна, спокійна, висока стойка з головою не нижче від рівня холки…"
* * *
Із двотомника "Собаки" Л. П. Сабанєєва, автора чудових книжок — "Мисливський календар" та "Риби Росії":
"Коли ми візьмемо до уваги, що в основі сетера лежить найстародавніша раса мисливських собак, яка протягом багатьох століть діставала, так би мовити, домашнє виховання, то не здивуємося, що сетери являють собою чи не найкультурнішу та найінтелігентнішу породу".
Так! Отже, Бім собака інтелігентної породи. Це вже може знадобитися.
* * *
З цієї ж книжки Л. П. Сабанєєва:
"У 1847 році Перленд із Англії привіз для дарунка Великому Князю Михайлу Павловичу два чудових красивих сетери дуже рідкісної породи… Собаки були не для продажу, і їх поміняли на коня, який коштував 2000 карбованців…"
Отак. Віз для дарунка, а злупив ціну, як за двадцять кріпаків.
З листа відомого у свій час природолюба, мисливця і собаківнику С. В. Пенського до Л. П. Сабанєєва:
"Під час Кримської війни я бачив дуже гарного червоного сетера у Сухово-Кобиліна, автора "Весілля Кречинського", і жовто-рябих у Рязані в художника Петра Соколова".
О, це вже ближче до діла. Цікаво: навіть сатирик мав тоді сетера. А в художника — жовто-рябий. Чи не звідти, бува, твоя кров, Біме?
От коли б! Але навіщо тоді… чорне вухо? Незрозуміло.
* * *
З того самого листа:
"Породу червоних сетерів вів також московський палацовий доктор Бере. Одну з червоних сук він звів з чорним сетером покійного Імператора Олександра Миколайовича. Які вийшли цуценята й куди вони поділися — не знаю; знаю тільки, що одне з них виростив у себе в селі граф Лев Миколайович Толстой".
Стривай! А чи не тут? Якщо твоя нога і вухо чорні від собаки Льва Миколайовича Толстого, ти — щасливий собака, Біме, навіть без особистого свідоцтва породи, найщасливіший з усіх собак па світі. Великий письменник любив собак.
Ще з того самого листа:
"Імператорського чорного собаку я бачив в Ільїнському після обіду, на який Государ запросив членів правління Московського товариства полювання. Це був дуже великий і досить гарний кімнатний пес, із чудовою головою, добре вдягнений, але сетерового типу у ньому було мало; до того ж ноги були надто довгі, й одна нога зовсім біла. Кажуть, цього сетера подарував покійному Імператорові якийсь польський пан, і чутка ходила, що пес той був не зовсім кровний".
Отже, польський пан обдурив імператора? Могло бути. Могло це бути и на собачому фронті. Ох уже цей мені чорний імператорський пес! А втім, тут же поряд іде кров жовтої суки Берса, яка володіла "чуттям незвичайним і чудовою тямовитістю". Отож, якщо навіть нога твоя, Біме, від чорного імператорського пса, то ввесь ти цілком можеш бути далеким нащадком собаки видатного письменника… Ба ні, Бімко, дзуськи! Про імператорського — ні слова. Не було — та й годі. Ще чого не вистачало.
* * *
Що ж лишається в разі можливої суперечки на захист Біма?
Мойсей відпадає зі зрозумілих причин. Сухово-Кобилін відпадає і за часом, і за мастю. Залишається Лев Миколайович Толстой: а) за часом найближчий; б) батько його собаки був чорний, а мати червона. Усе підходить. Але ж батько, отой чорний, — імператорський, от заковика.
Хоч як повертай, а про пошуки далекої чистокровної породи Біма доводиться мовчати. Отже, кінологи визначатимуть тільки з родовідної Бімових батька і матері, як у них і належить: нема білого в родовідній і — амінь. А Толстой їм — ні до чого. І вони мають рацію. Та й справді, отак кожен може походження свого собаки довести до собаки письменника, а там і самому недалеко до Л. М. Толстого. І дійсно: скільки їх у нас, Толстих! Страх, як багато об'явилося, неймовірно багато.
Хоч і кривдно, та розум мій ладен уже змиритися з тим, що Бімові бути ізгоєм серед породистих собак. Погано. Лишається одне: Бім — собака інтелігентної породи. Але й це — не доказ (на те й стандарти).
* * *
Погано, Біме, погано, — зітхнув хазяїн, відклавши ручку й засунувши в стіл загальний зошит.
Бім, почувши свою кличку, підвівся з лежака, сів, нахилив голову на бік чорного вуха, нібито слухав самим жовто-руденьким. І це було дуже симпатично. Усім своїм виглядом він говорив: "Ти хороший, мій добрий друже. Я слухаю. Що ж ти хочеш?"
Хазяїн одразу ж повеселів од такого Бімового запитання й сказав:
Ти молодець, Біме! Будемо жити разом, хоча б і без родовідної. Ти гарний пес. Гарних собак усі люблять. — Він узяв Біма на коліна й гладив його шерсть, примовляючи: — Добре. Все одно добре, хлопчику.
Бімовї було тепло й затишно. Він одразу ж на все життя зрозумів: "Добре" — це ласка, вдячність і дружба.
І Бім заснув. Яке йому діло до того, хто він, його хазяїн? Важливо — він добрий і близький.
Ех ти, чорне вухо, імператорська нога, — тихо сказав той і переніс Біма на лежак.
Він довго стояв перед вікном, вдивляючись у темно-бузкову ніч. Потім глянув на портрет жінки й промовив:
Бачиш, мені стало трошечки легше. Я вже не самотній. — Він не помітив, як у самотині поступово звик говорити вголос "до неї" або навіть до самого себе, а тепер і до Біма. — Ось я й не один, — повторив він портрету.
А Бім спав.
* * *
Так вони й жили удвох в одній кімнаті. Бім ріс міцненьким. Дуже скоро він дізнався, що хазяїна звуть "Іван Іванович". Розумне цуценя, тямуще. І потроху воно засвоїло, що нічого не можна чіпати, можна лише дивитися на речі та людей. І взагалі нічого не можна, якщо не дозволить або не накаже хазяїн. Так оце "не можна" стало головним законом Бімового життя. А очі Івана Івановича, інтонація, жести, чіткі слова-накази та слова-ласки були головними у собачому житті. Більше того, самостійні рішення зробити щось аж ніяк не повинні були йти всупереч бажанням хазяїна. Зате Бім поступово почав навіть угадувати деякі наміри друга. Ось, наприклад, стоїть друг перед вікном і дивиться, дивиться вдалечінь і думає, думає. Тоді Бім сідає поруч і теж дивиться і теж думає. Людина не знає, про що думає собака, а собака усім своїм виглядом говорить: "Зараз мій добрий друг сяде за стіл, неодмінно сяде. Походить трошки з одного кутка в другий і сяде і водитиме по білому аркушу паличкою, а та тихо-тихо шепотітиме. Це буде довго, тому посиджу-но і я біля нього". Потім тицьнеться носом у теплу долоню. А хазяїн скаже:
Ну що ж, Бімко, будемо працювати, — і справді сідає.
А Бім бубличком скручується біля ніг або, якщо сказано "На місце", піде на свій лежак у куток і чекатиме. Чекатиме погляду, слова, жесту. А втім, через деякий час можна й зійти з місця, пововтузитися з круглою кісткою, яку розгризти неможливо, але погострити зуби — будь ласка, тільки не заважай.
Та коли Іван Іванович затулить обличчя долонями, зіпершись ліктями на стіл, тоді Бім підходить до нього й кладе різновуху мордочку на коліна. І стоїть. Знає, погладить, знає, другові щось не по собі. А Іван Іванович подякує:
Спасибі, любий, спасибі, Бімко, — і знову шепотітиме паличкою по білому паперу.
Так було дома.
Але не так було в лузі, де обидва забували про все. Тут можна бігати, гратися, ганятись за метеликами, перекидатися в траві — усе було дозволено. Одначе й тут, після восьми місяців Бімового життя, усе пішло за хазяїновими командами: "Іди-іди" — можеш гратися. "Назад!" — дуже зрозуміло, "Лежати!" — абсолютно ясно, "Ап!" — перестрибуй, "Шукай!" — знаходь шматочки сиру, "Поруч!" — іди поруч, але тільки ліворуч, "До мене!" — швидко до хазяїна — матимеш грудочку цукру. І багато
інших слів вивчав Бім до року. Друзі все краще й краще розуміли одне одного, жили як рівні — людина й собака.
Але одного разу трапилось таке, що Бімове життя змінилося, і він подорослішав за кілька днів. Сталося це лише тому, що Бім раптом виявив у хазяїна велику разючу ваду.
Було так. Пильно й старанно йшов Бім через луг човником, вишукуючи розкиданий сир, і раптом серед різних пахощів трав, квітів, самої землі та річки ввірвався струмінь повітря, незвичний і хвилюючий: пахло якимось птахом, зовсім не схожим на тих, яких знав Бім, — горобців там різних, веселих синиць, трясогузок і всілякої дрібноти, яку нізащо не наздоженеш. Пахло чимось невідомим, що бентежило кров. Бім зупинився й озирнувся на Івана Івановича. А той звернув убік, нічого не помітивши. Бім був здивований: друг нічого не вловив нюхом. Та він же каліка! І тоді вирішив сам: тихо переступаючи в підтягуванні, почав наближатися до невідомого, вже не дивлячись на Івана Івановича. Кроки ставали повільнішими, він ніби обирав точку для кожної лапи, щоб не зашарудіти, не зачепити бадилинку. Нарешті запах став таким гострим, що далі йти було вже неможливо. І Бім, так і не поставивши на землю правої передньої лапи, завмер на місці, застиг, немовби скам'янів. Це була статуя собаки, неначе створена майстром— скульптором. Ось вона, перша стойка! Перше пробудження мисливської пристрасті аж до самозабуття.
ні, хазяїн тихо підходить, гладить Біма, той ледь-ледь трепетно здригається:
Добре, добре, хлопчику. Добре. — І бере за нашийник. — Уперед… Уперед…
А Бім не може — нема сили.
Вперед… Вперед… — тягне його Іван Іванович.
Бім пішов! Тихо-тихо… Залишається зовсім мало — здається, невідоме поряд. Але раптом рішучий різкий наказ:
Уперед!!!
Бім кинувся. Враз із шурхотом випурхнув перепел. Бім рвонув за ним і-і-і… погнав, пристрасно, чимдуж.
Наза-ад! — крикнув хазяїн.
Та Бім нічого не чув, вух наче й не було.
Наза-ад! — І свисток. — Наза-ад! — І свисток.
Бім біг доти, доки не загубив перепелячого сліду, а потім, веселий і радісний, повернувся. Але що ж це таке? Хазяїн похмурий, дивиться суворо, не пестить. Усе було ясно: немає нюху в його друга! Нещасний хазяїн, — Бім якось обережненько лизнув руку, виказуючи цим зворушливий жаль до явної спадкової неповноцінності найближчої йому істоти.
Хазяїн сказав:
Та ти зовсім не про те, дурнику. — І веселіше: — Ану ж бо, почнемо, Біме, по-справжньому. — Він зняв нашийник, начепив другий (незручний) і пристебнув до нього довгий ремінь. — Шукай!
Тепер Бім розшукував запах перепела — більш нічого.